Пандемія, хронічні хвороби та спокуса "сильної руки"

26 березня, 2020, 18:00 Роздрукувати Bипуск № 1287, 21 березня-27 березня
Відправити
Відправити

Перманентний стан кризи став для нашого соціуму звичним.

Пандемія, хронічні хвороби та спокуса "сильної руки"

Українське суспільство - це суспільство, в якому постійно виникають турбулентності. Воно звикло до них. Загалом, перманентний стан кризи став для нашого соціуму звичним. Саме поняття "криза" в ньому рутинізувалося.

Можна довго перелічувати різноманітні суспільні потрясіння, пережиті нами за 30 років: від розвалу СРСР через фінансові, політичні, "бензинові", "цукрові", "гречані" кризи, анексію частини територій, війну - до пандемії, котра як явище для нас поки що - нова реальність. Однак почуття, породжувані нею, зовсім не нові для більшості українських громадян. Тривога, невизначеність, страх були нашими вірними супутниками у 1990-х, 2004-му, 2008-му, 2014-му, 2015-му і продовжують жити з нами пліч-о-пліч. Змінюються лише їхні об'єкти.

Черговий раз масштабна турбулентність оголює фундаментальні характеристики нашого суспільства, які й у відносно спокійні періоди раз у раз проявлялися та фіксувалися вітчизняними соціологами в численних дослідженнях. Ці риси впливали на наше повсякдення, на функціонування держави, побудову демократії і громадянського суспільства, на повсякденні комунікації між українцями.

Що ж це за характеристики?

Насамперед - недовіра, практично, до всіх інститутів держави та влади. Про це багато написано, і немає потреби зупинятися на цій рисі докладніше. Ми не віримо, що держава в надзвичайній ситуації зможе про нас подбати і правляча еліта буде зайнята вирішенням кризи, а не власним порятунком. Тому за будь-якого натяку на кризу наші громадяни починають скуповувати предмети першої необхідності та переводити гроші у тверду валюту, послаблюючи гривню. Такий ажіотаж у супермаркетах можна побачити зараз, практично, в усіх розвинених країнах. Але в Україні за останніх кілька десятиліть таких ажіотажів траплялося набагато більше, і, хоча приводи до них були зовсім різні, причина залишалася одна - недовіра населення до держави і розрахунок лише на власні сили.

Недовіра породжує іншу характерну рису - відсутність у переважної більшості людей відчуття відповідальності за те, що відбувається в країні й навіть у їхній спільноті. Інакше кажучи, недовіра до офіційних інституцій, з огляду на їхню неефективність та неможливість контролю з боку громадян, приводить їх до думки, що вони мало на що можуть вплинути, отже й відповідальність лежить не на них. Безвідповідальність стійка і змінюється дуже повільно, попри всі катаклізми та позитивні приклади.

Ці два відчуття - недовіра та відсутність відповідальності, а також особливості функціонування державних інститутів породжують замкнене коло непростих відносин держави й суспільства. Важливо, що вина за це лежить на обох сторонах. Відтак, коли виникають критичні ситуації, кожна зі сторін починає вирішувати проблему, виходячи зі свого бачення та можливостей, паралельними курсами. На синхронізацію зусиль необхідний час. Інколи - багато часу. Останнє ж, як усі ми знаємо, в ситуації з коронавірусом відіграє ключову роль.

Але якщо ми не довіряємо державним інститутам, якщо ми не відчуваємо особистої відповідальності за стан справ у країні, то хто ж тоді має все виправити?

Відповідь на це запитання вже багато років одна й та сама - сильний лідер або кілька сильних лідерів можуть зробити набагато більше й ефективніше, ніж усі дискусії та правила демократії. У цьому все ще переконана більшість українських громадян. Тобто наші співвітчизники впевнені не в потенціалі офіційних інститутів суспільства, а в "ролі особистості в історії". Загалом, кожні парламентські, й особливо президентські вибори в нашій країні - цього підтвердження.

Отже, наше суспільство не жалує етатизм, але в цілому схильне до патерналізму. Народ вважає, що не система, а лідери врятують нас у тяжкі часи. Оскільки ж, тією чи іншою мірою, часи в нас завжди тяжкі, то в ключові, переламні історичні моменти щоразу наше суспільство вибирало не побудову нової системи інститутів, а зміну правлячих лідерів. І щоразу ми спостерігали один і той самий процес: від високих або, порівняно з конкурентами, високих рейтингів нових вождів до критичного падіння підтримки і довіри до них упродовж одного-двох років. Щоразу голосування залежало більше від особистості кандидата, ніж від його програми та команди, яку він обіцяв або не обіцяв привести. І щоразу виборці не мали наміру ділити відповідальність із владою. На їхню думку, за зовнішню політику, тарифи, національну безпеку, за ціни в магазинах та багато іншого відповідав саме президент.

Кожен знову обраний президент намагався уникати негативних наслідків такої надмірної довіри до його "скромної" персони, і щоразу головним аргументом було кивання на уряд, який по кілька разів за каденцію посилався у відставку. Як свідчить досвід, нікому з глав держави в сучасній Україні це не допомогло. Однак підкреслимо головне: більшість виборців покладала надії на конкретну людину, яка впевнено обіцяла, що підніме країну з занепаду і зробить її успішною. Бажання "сильної руки" в більшості в суспільстві під час реальних загроз не нове. Воно досить поширене у світі. І вкотре яскраво проявилося в Україні на дострокових президентських виборах 2014 року, проведених в один тур.

Описані нами сутнісні характеристики нашого суспільства - недовіра, безвідповідальність, антиетатизм і водночас схильність до патерналізму - в нинішній ситуації пандемії та загрози колапсу звичному життю створюють надто велику спокусу для появи цієї самої "сильної руки". Логічно було б, якби її роль виконав чинний президент. Але, як мовиться, криза не терпить порожнечі, і будь-яка нерішучість із боку глави держави автоматично запустить у суспільстві процес пошуку іншого кандидата на цю роль. Понад те, чинні політики, чиновники й олігархи вже навперебій пропонують себе на локальному, регіональному та навіть національному рівнях на роль міцної, досвідченої та "сильної руки", якщо суспільству знадобиться альтернатива.

У випадку різкого погіршення ситуації й наступного різкого падіння економіки, істотного збою в державному управлінні та драматичного погіршення умов життя і безпеки громадян шанси на появу такої "сильної руки" стають ще вищими. Можна припустити, що вжиті нею жорсткі й рішучі заходи з неминучими "перегинами на місцях" згодом принесуть результат і допоможуть стабілізувати ситуацію. Однак це буде лише тимчасовий успіх. Адже жодна "сильна рука" не готова послабити свій хват після стабілізації ситуації та поділитися з кимось навіть частиною влади; повернутися до, хай і недосконалого, методу управління з механізмами стримувань та противаг.

А це, з високою ймовірністю, означає спроби закріплення обмеження громадян у правах, тотального втручання держави у справи громадян, що в умовах надзвичайної ситуації сприймалися суспільством як вимушені й тимчасові. Тут не завадить знову згадати схильність більшої частини нашого суспільства до антиетатизму і традиційні реакції на такі спроби. Понад те, відповіді на ці спроби показали, що ефективною є навіть нечисленна, але організована та рішуча частина суспільства, а технології відповіді були обкатані у 2004–2005-му та вдосконалені в надзвичайно тяжких умовах 2013–2014 років. Згадаємо також, що свої корективи вносить і війна в Донбасі, через яку пройшла значна частина суспільства, а також те, що наступний Майдан розпочинається в Україні з того, чим закінчився попередній. Чи треба нагадувати трагічні події 18–20 лютого 2014 року?

Спокуса "сильної руки" сьогодні дуже велика. Вона зрозуміла і, певною мірою, логічна. Але в українських умовах вона нестиме в собі колосальні загрози як самому суспільству, так і виживанню держави. Тимчасове поліпшення ситуації (з дуже високою ймовірністю) через нетривалий період часу обернеться ще більшою катастрофою.

Тому, хоч би як усім нам хотілося простих відповідей на сучасні виклики, хоч би яку недовіру до державних інститутів ми відчували, тільки їхня злагоджена, хай і зі скрипом, із запізненням і спочатку з низькою ефективністю, робота - єдино правильна і збалансована відповідь. Адже "сильна рука" може бути не менш небезпечною, ніж "рука Кремля".

Усі статті Олександра Шульги читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК