Пам’ять душі і серця

У Києво-Печерській лаврі, в Дальніх печерах, лежать мощі святого, який навчався у Київській духовній академії, служив в Успенському соборі, а після мученицької кончини разом зі святими почив на лавр­ських схилах біля Дніпра. Йдеться про першого новомученика митрополита Київського та Галицького Володимира (Богоявленського) (1848—1918).
Отець Аліпій Світличний був одним із тих, хто знайшов поховання митрополита: «Могилу владики я впізнав одразу: рука лежала на грудях не звично, а складеною для благословення. Він так застиг, благословляючи червоноармійців, вони на цей його рух дивилися вже через приціли гвинтівок. Так він зустрів і мене. Видно, пролежавши з вечора до ранку на морозі, тіло застигло так, що поклали його у гріб із трохи підігнутими ногами і з десницею, що благословляє».
Невдовзі після святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі о. Аліпій разом із кількома лаврськими монахами встановили місце поховання — Хрестовоздвиженська церква. Але копати доводилося таємно. Працювали ночами, щоб до ранку все приховати. Спочатку піднімали чавунні плити, потім копали грунт. Пісок, що лежав одразу під плитами (товщина близько 70 см), дуже ускладнював пошуки.
Особливо було важко, коли почали копати під кліросом. Саме там натрапили на поховання митрополита Флавіана. Воно виявилося пограбованим, усі іконки з митри були зірвані, панагії відсутні. Одяг митрополита на той час позеленів. Так парча реагує на мокре оточення. Роботи тривали вже досить довго, але все марно. Тоді вирішили відслужити панахиду по убієнному. Події відбувалися до Собору 1992 року, і святий ще не був канонізованим. Панахиду служили вночі, і світло від запалених свічок привернуло увагу монастирського сторожа. Двері в Хрестовоздвиженський храм тоді зачинили зсередини лише цепом, обвивши його за ручки. Тому, коли сторож сильно й раптово їх штовхнув знадвору, утворена від різкого руху велика щілина війнула зовнішнім вітром і загасила всі запалені свічки. Залишилася горіти лише одна-єдина свічка неподалік кліросу. В цьому місці й почали копати. Невдовзі наштовхнулися на склеп. Зробивши необхідний отвір, туди спустили на мотузці отця Аліпія; він був найхудішим і міг там щось зробити.
Перше, що тоді вразило отця Аліпія, — величезна вологість усередині. Потім з’ясувалося, що це було не так. Насправді верхня частина гробу до такої міри зітліла у мокроті, що впала й набула форми нижньої його частини. Під таким прикриттям і лежали мощі свящмч. Володимира. Сумнівів ніяких не залишалося: білий клобук, складена для благословення рука, на ній збереглася плоть. Ще отцю Аліпію запам’яталися вії, що лежали рядочком на черепних кістках під очима, і прості вельветові тапочки митрополита.
Між розстрілом Владики і відкриттям його поховання вмістилося майже століття. Зараз свящмч. митрополит Володимир уже канонізований Собором 1992 року, про нього написане житіє. Невідомим для багатьох залишалося й місце кончини Владики. Воно знаходиться поруч із зупинкою автобусного маршруту №24 («Заповідник Києво-Печерська лавра» по вул. Івана Мазепи).
Народився свящмч. Володимир (у миру Василій Никифорович Богоявленський) 1 січня 1848 року в Тамбові у сім’ї священика. Рано став сиротою. Після закінчення Тамбовської семінарії навчався у Київській духовній академії (1870). Владика писав про ті часи: «Святая Лавра давно близка моему сердцу. Еще учась в здешней Академии, я не раз и не два хаживал сюда насладиться духовною радостию, насытиться глубокими религиозно-нравственными переживаниями. И сколько радости, сколько наслаждения в дивных службах церковных святой Лавры, сколько утехи, сколько веселия жить среди сонма святых угодников Божиих, почивающих в здешних пещерах».
Після Академії Василій Богоявленський викладає у Тамбовській семінарії гомілетику, літургіку, пастирське богослов’я, Священне Писання. В 1882 році він висвячується, а після смерті матушки та малолітнього сина постригається з іменем Володимир і невдовзі стає архімандритом та настоятелем Козловського Троїцького монастиря. У 1888 році свящмч. Володимир стає єпископом Староруським, віка­рієм Новгородської єпархії. 1891 року Владика призначається на Самарську кафедру, а 1892-го — архієпископом Картлінським і Кахетинським зі званням члена Святійшого Синоду.
У 1898 році високопреосвященний Володимир був поставлений митрополитом Московським і Коломенським, священноархімандритом Троїце-Сергієвої лаври. Він був єдиним митрополитом, який посідав усі три столичні кафедри: Московську (1898—1912), Петербурзьку (1912—1915) і Київську (1915—1918). З цього приводу сам владика жартував: «Я поистине всероссийский митрополит, как занимавший все митрополичьи престолы». Отримавши Київську кафедру, митрополит Володимир продовжував нести обов’язки почесного члена Священного Синоду. Тому йому доводилося часто відлучатися до Москви, особливо під час Всеросійського Помісного Православного Собору восени 1917 р. Тоді в Україні відбувалися події, що могли змінити устої церкви. Нагально необхідною була присутність митрополита в Києві.
Щоб охарактеризувати тодішню атмосферу, можна навести лише такий епізод. На одному із засідань Українського церковного собору, куди по приїзді був запрошений митрополит Володимир, поставили на голосування пропозицію Митрополита: читати перед початком молитву «Царю небесний» чи ні... Більшістю голосів пропозицію відхилили. Після цього митрополит залишив зал засідання. На жаль, і профспілки монахів, що тоді почали організовуватися, не могли зрозуміти дій Владики, його настрою. Йшла громадянська війна. Червоноармійці оточили місто. Київ постійно обстрілювали. 23 січня 1918 р. більшовики вже були у лаврі.
25 січня (за новим стилем — 7 лютого) до Владики в келію ввірвалися п’ять червоноармійців на чолі з матросом. Владика тільки-но прийшов з собору, де останніми днями постійно перебував у молитві, там він служив акафіст Успінню Божої Матері. Над митрополитом Володимиром солдати жорстоко глумилися в келії, душили ланцюжком, глузували. Згодом його повели за територію лаври. Проходячи повз собор, де він щойно правив службу, Владика зупинився на молитву і перехрестився. Вивели митрополита через Всіхсвятські ворота.
Того вечора стояв лютий мороз. Біля Всіхсвятських воріт Владику посадили в автомобіль, а провезли всього кількасот метрів. Знявши з нього шубу, там і розстріляли. Перед кончиною Владика молився, а своїх убивць благословляв. Удосвіта його тіло забрали монахи. Відспівували в Успенському соборі. Професор Київської Духовної академії прот. Федір Титов сказав теплі слова над труною, а невдовзі видав книжку «Венок на могилу», що стала основою житія свящмч. Володимира.
Могила митрополита Володимира утаємничено береглася від влади, аби не познущалися над святим тілом. Місце ж мученицької кончини відвідували численні богомольці, які тут часто служили панахиди. Невдовзі поставили хрест, що кілька разів зносився властями. Згодом хрест почали ставити зовсім поруч, за кілька десятків кроків, у більш непомітному місці на схилі між деревами. Там він із квітами стоїть і донині, вже металевий. Можливо, в наш час справжнє місце мученицької смерті буде відзначене капличкою, що виявить шану не лише Владиці, а й усім, хто потерпав за віру в роки безбожної влади.
Нещодавно у Києві відбувся вечір пам’яті свящмч. Володимира. На ньому йшлося про необхідність створення Музею новомучеників ХХ століття і докладного вивчення та дослідження історії церкви. Вечором па­м’яті митрополита розпочалася низка заходів на вшанування й інших київських новомучеників. Деякі з цих імен уже відомі киянам — прот. Михаїл Єдлінський, прот. Олександр Глаголєв, свящ. Анатолій Жураковський та багато інших наших світочів благочестя.