Пам’ять, що покривається пилом

Про обставини та суть винаходів великого українського вченого-фізика Івана Пулюя «ДТ» детально розповідало кілька років тому. Відомі історії відкриттів Х-променів, пізніше названих рентгенівськими, вакуумної лампи, холодного (неонового) світла, вдосконалення телефонних станцій та абонентських апаратів. Але пам’ять про самого винахідника, 160-річчя з дня народження якого виповнилося у лютому, демонструє цікаву закономірність: після воскресіння імені наступає пауза, і воно припадає пилом. Притуплення пам’яті відбувається навіть на малій батьківщині великого вченого-фізика, перекладача і громадського діяча — у селищі Гримайлові на Тернопіллі, де вже майже 15 років діє музей Івана Пулюя.

Ідея «матеріалізації» пам’яті виникла досить несподівано. Професор Інституту фізики НАНУ Василь Шендеровський, побувавши в селищі, апелював до громадськості: чому у вас немає принаймні музейної кімнати, присвяченої такому велету науки?! І тоді вчителі місцевої школі розпочали збирати експонати... Історик Дмитро Прокопишин привіз із державного архіву Львівської області деякі праці Івана Пулюя — видану окремою книгою публіцистичну статтю «Не пропаща сила» (з роздумами про майбутнє українського народу), астрономічне дослідження «Нові і перемінні звізди» і — чи не найголовніше — переклад «Святого Письма» українською мовою. Та ці книги, ймовірно, і досі лежали б у шухлядах, якби не підтримка випускника школи, директора агрофірми «Нічлава» Степана Коміри. Саме за кошти цього сільгосппідприємства і руками його майстрів обладнано експозицію.

Про дитячі роки Івана Пулюя жителі Гримайлова та й усі відвідувачі музею дізнаються з живої небайдужої розповіді-бувальщини. У селищі від старого до малого розкажуть, що їхній славний земляк виховувався в глибоко релігійному дусі. Щонеділі ходив до церкви, і у п’ятирічному віці знав напам’ять всю службу Божу.

А далі вже — мова експонатів. Отож, юнак після закінчення Тернопільської гімназії поїхав (а за легендами, пішов пішки!) до Відня — вступати на теологічний факультет університету. Та рясу здібний студент не одягнув, чим на все життя розгнівив батьків.

Іван Пулюй по-іншому виконав високий релігійний обов’язок: вивчивши церковнослов’янську, давньогрецьку та давньоєврейську мови, спільно з П.Кулішем, І.Нечуєм-Левицьким здійснив повний український переклад Біблії, що вийшла у Відні в 1903 році. Недавно у столиці було перевидано переклад Біблії цих трьох авторів, який музеєві подарував київський міський голова Олександр Омельченко.

Музей почав дихати на повні груди з 1995-го, коли в Україні відзначали 150-річчя з дня народження видатного земляка, а в селищі Гримайлові відкрили йому пам’ятник. Тоді на урочистості до Гримайлова з Австрії приїхали внуки вченого — Петер та Моніка, які привезли чимало копій документів з особистого архіву Івана Пулюя, а також метрику діда, де чорним по білому засвідчено його народження саме в селищі Гримайлові. Окрім багатьох копій виступів І.Пулюя на засіданнях Королівської академії наук у Відні, привертає увагу фотографія лабораторії Німецької політехніки у Празі — саме те таємниче місце, де великий українець відкрив Х-промені. Німецький професор Іво Краус, який відвідав гримайлівський музей, не приховував захвату: «Та я нині там працюю. Лабораторія Пулюя — це моє друге життя!» — по-дитячому зрадів солідний гість.

Підбір експонатів музею надає постаті Івана Пулюя підкресленої романтичності. Відвідувач бачить фото симпатичної дружини вченого — Катерини Студзіцької. Студентка назавжди полонила серце вченого-фізика завдяки... пишному волоссю. Закоханий Пулюй скористався нагодою і використав волосини з її голови для вдосконалення ниток розжарювання в освітлювальних лампах. А вже пізніше, працюючи в Празі, чоловік-фізик з допомогою Х-променів зробить так звані рентгенівські знімки рук дружини Катерини. Їхні копії теж знаходяться у Гримайлові. Організатори музею — вчителі Галина Капелюх та Ольга Ющишин наголошують, що саме велика наука керувала великим коханням Пулюя. І не поскупилася на плоди. У Пулюїв народилося... 15 дітей (!), з яких, на жаль, вижили лише шестеро.

Музей Івана Пулюя — це пишна назва просто меморіальної кімнати у загальноосвітній школі. Без окремого бюджетного фінансування його працівників та коштів для придбання нових документів і матеріалів. Директор музею Ольга Ющишин нарікає, що «питання про підвищення його статусу місцева влада серйозно не сприймала з самого початку і не сприймає нині. У бюджетах для потреб музею завжди бракує навіть кілька сотень гривень на місяць. І тому він не може стати ні окремим сільським, ані філіалом районного, ані обласного краєзнавчого. Все тримається виключно на ентузіазмі вчителів».

Ім’я Івана Пулюя присвоєно місцевій загальноосвітній школі. Але з’ясувалося, що дати «кузні знань» ймення не означає дбати про її збереження.

Школі уже півстоліття. Поточний ремонт приміщень проводиться власними силами вчителів, учнів та громади селища. Необхідний капітальний ремонт і, звичайно, кошти для його проведення. Один із корпусів уже вісім років перебуває в аварійному стані, він закритий. Учні окремих класів рік у рік змушені вчитися в школі-інтернаті та в дитсадку. А відновлення будівлі власне школи імені Пулюя ще не починалося. Виготовлено лише проектну документацію. Директор школи Леонід Войтюк бачить єдиний вихід: «Весь комплекс ремонтних робіт оцінюється у 1,6 млн гривень. Такі кошти «заважкі» не те що для селищного чи районного бюджету, а навіть для обласної казни. Тому нам потрібна підтримка на рівні держави».

До своєї другої домівки, освяченої славою Пулюя, сходяться учні аж із десяти сіл. Їхніх батьків сюди підвозили автобуси колгоспів, які ще два-три десятки років тому не відчували занепаду. А десятки нащадків щодня долають понад трикілометрові відстані. Коли вдарять люті морози, юні мандрівники щиро заздрять гримайлівському хлопчині Іванові Пулюєві: він жив недалеко від школи.