ОСТРОВИ ПІД ХМАРАМИ

«Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции у моря».

Й.Бродський

Коли свого часу лорд Ернст Резерфорд досліджував дезінтегрованість елементів, а сер Едмунд Хілларі підкоряв Еверест, світу було абсолютно не цікаво знати, де вони народилися. Набагато більше важили феноменальні результати, досягнуті рівновеликими вченим й мандрівником, їхні кар’єрні знаки оклику, які ставлять історичні крапки для майбутніх поколінь. А самі відважні особистості стали по праву належати всім країнам і континентам. Їхня Батьківщина, таємничий і вічнозелений архіпелаг у Тихому океані, трішки сором’язливо оцінює власний чималий внесок у розвиток цивілізації, але при цьому ніколи не забуває про заслуги своїх видатних синів та доньок, котрі живуть і котрі пішли від нас, свято береже їхні імена та пам’ять про них. Така зумисна скромність породжує жвавий дослідницький інтерес. То чим же насправді є острови під назвою Нова Зеландія?

Відкинувши декадентський пафос, я спробую розповісти про державу, яка існує поза новинами, розвивається за дужками світових катаклізмів, але жива собі та здорова десь на краю землі під суцільними і вічними хмарами. Така маленька й водночас велика країна, вона унікальна у своєму провінційному життєвому побуті. За нашими мірками, крихітне чотиримільйонне населення людей мирно уживається з п’ятдесятьма мільйонами овець, які приносять економіці мільярди доларів. Найбільший океан у світі, не такий уже тихий, слід зазначити, постійно нагадує про себе вітрами — ані найменша частина новозеландської суші не віддалена від води більш як на 128 кілометрів. Клімат є варіацією з прохолодної зони на півдні та зони, близької до субтропіків, на півночі. Тут трапляються землетруси, тут боготворять регбі та крикет, тут словосполучення «ядерна енергія» вважається брудною лайкою. Сюди сотнями тисяч приїжджають туристи з усіх куточків земної кулі. Добродушні кепкування над сусідами «по той бік Канави — Тасманового моря» — ознака хорошого тону. А ще тут чудові озера, є навіть Альпи, тільки Південні. Жителі цих райських островів люблять називати себе «ківійцями». Смішна птаха ківі, яка не літає, — символ країни. Жартують, що літати вона перестала під час еволюції — величезна кількість їстівного на землі позбавила необхідності стомливих перельотів у пошуках їжі. За своєю суттю ківійці — нація іммігрантів, що парадоксально не вважає себе такою. Передумови парадоксу криються у глибині століть. На щастя, історичних завалів розгрібати не доведеться, адже Нова Зеландія — ще зовсім юна держава, яка не встигла «засвітитися» на невиразній і давній політико-географічній палітрі, але за кілька історичних миттєвостей стала однією з найстабільніших світових демократій.

Мореплавець Абель Тасман був першим європейцем, котрий відкрив Нову Зеландію для Старого Світу. Сталося це 1642-го. Через 127 років архіпелаг відвідала інша видатна людина, капітан Джеймс Кук, чиє прибуття можна вважати початком грандіозних перетворень на островах. Кук моментально оцінив економічний потенціал нових земель, — рідкісна деревина, величезні колонії тюленів могли відразу й без особливих витрат працювати на англійський трон. Але був один важливий чинник, про який раніше не згадувалося, — корінне населення Нової Зеландії, індіанці Маорі (Maori), що відкрили й заселили острови приблизно за 800 років до європейського пришестя.

Численне й фізично здорове населення маорі, як відзначив Кук, поділене на клани — «трайби», успішно культивувало кумару (певну подобу кисло-солодкої картоплі). Клани не завжди жили в мирі та злагоді, тому з роками маорі досягли надзвичайних успіхів у методах спорудження фортифікацій. Індіанці називали свої острови «Аотеароа» — «Земля Довгої Білої Хмари». Така чудова експресія лише підкреслює високий рівень розвитку корінного населення на час зіткнення з могутньою світовою державою. Англійці не збиралися випробовувати маорі на міцність — занадто очевидною була нерівність сил. Монархія, володіючи доброю половиною світу, чітко уявляла цілі, а також методи й засоби їх досягнення. Тому вже 1773 року Кук повернувся до Нової Зеландії — корона вимагала рішучих дій.

Далі відбувалося те, про що сучасна новозеландська нація (здебільшого — єдине ціле) дискутує неохоче. Аотеароа стала архіпелагом беззаконня. На тлі справді високої ділової активності коїлися вкрай ганебні речі, на жаль, типові для людської природи. Білі люди («пакеха») вчиняли нальоти на плантації маорі, грабували їхні могильні склепи, викрадали жінок. Траплялися випадки осквернення місць, священних для індіанців і недоторканних для інших. У відповідь на таку сваволю прибульців маорі атакували поселення китобоїв, а іноді й цілі кораблі. Приміром, 1809 року маорійська вилазка закінчилася загибеллю всієї команди одного з кораблів; різанина була обумовлена помстою за злочини, скоєні попередниками моряків. Портові містечка відзначалися безпробудним пияцтвом жителів, ознаками морального занепаду.

Плачевна ситуація змусила майбутню метрополію проголосити війну за людські душі. До Нової Зеландії почали прибувати місіонери, які відкрили для маорі християнство. Індіанці потягнулися до проповідників, справедливо вважаючи їх миротворцями, і невдовзі Біблія стала основним писанням для цілих трайбів. Приблизно тоді ж пакеха з допомогою своїх мушкетів позначили безумовний дисбаланс у рівнях спорядження воюючих сторін. Позиції маорі були ослаблені, і Нова Зеландія перетворилася на полігон для тотальної колонізації. Монархія купувала величезні маорійські латифундії практично за безцінь, водночас подрібнюючи й перепродуючи їх своїм же підданим-колоністам за абсолютно іншими ставками. Переселенці, своєю чергою, їхали ніби до себе додому, іммігрантами себе не вважали.

1840 року між Британською Короною та Маорі було укладено мирний договір, у якому всі люди, що населяли територію Нової Зеландії, проголошувалися «єдиним народом». Народження нації оформили документально, проте на новозеландців чекало ще чимало випробувань, перш ніж вони змогли впевнено називати себе народом власної країни.

Люди держави Аотеароа пережили кілька земельних війн, десятиліття взаємного неприйняття двох абсолютно різних культур і способів життя. Вони зуміли переступити через непорозуміння й небажання вибачати. І хай у наші дні де-не-де можна почути слабкий відгомін невигубного монархічного снобізму стосовно «не британського», а в традиційному маорійському танці помітити зрідка проблиск вікової образи й реваншу, головне не це. Європейці й Маорі знають: вони багато чого навчилися одне від одного, пройшовши спільно крізь десятиліття негараздів і вистраждавши свою націю. Культурні підходи, змішавшись, дали разючі результати. Нова Зеландія разом із Фінляндією та Данією входять до трійки найменш корумпованих країн світу. Переважна більшість ківійців порушувати закони не вміють, і не лише тому, що бояться покарання. Просто не хочуть із доброї волі відмовлятися від умиротвореного стилю життя — вихідних у родинному колі, кухля холодного пива та гарячих регбійних матчів. Імідж держави, в якій немає генетично модифікованих продуктів і атомних електростанцій, практично немає злидарів, зате є чудові дороги, працює на індустрію туризму. Безумовно, ідеального місця не існує взагалі, і Нова Зеландія має свої вади, пов’язані, як правило, зі стійким комплексом провінційної неповноцінності, особливо порівняно з могутнім сусідом. Але це обов’язковий елемент дорослішання кожної нації.

Не дуже погрішу проти правди, коли скажу: на самому краї землі розвивається держава, в якої є всі шанси прийти на зміну феноменальному Сінгапуру, тільки в значно більшому масштабі. Остання хвиля британсько-азіатської імміграції до країни — один із перших кроків у цьому напрямі. І, будь ласка, не вірте тим, хто заявляє, що в Новій Зеландії нічого не відбувається. Там живуть люди, і живуть вони щасливо. По-моєму, це найголовніше.