«Остов» Крим та його «вісь»

У мене є мрія. Я хочу, щоб Україна провела панукраїнський фестиваль — музичний чи спортивний, щоб українці світу зібралися разом, без офіціозу і з задоволенням поспілкувалися. Ще я хочу, щоб цей фестиваль пройшов в українському місті Севастополі, де гарне тепле море і наші моряки. Проте мрія з таким «навантаженням» сьогодні навряд чи здійсненна. Усім відомі антиукраїнські настрої в Криму. Корінний кримчанин Ігор Лосєв, доцент НаУКМА, кандидат філософських наук, пропонує ухвалити закон про екстремізм і добитися його виконання. Тоді вгамуються проросійські «ідеологи» і їхні газети.

ЗМІ: засоби масової інфекції?

— На 378 тисяч жителів Се­вастополя видається десять патологічно агресивних антиукраїн­ських газет: «Русский Севастополь», «Российская община», «Русский выбор», «Русский блок», «Севастопольская правда», «Колесо», «Последний бастион», «Территория М», «Черноморец», «Русичи». Що об’єднує ці газети? Зазвичай вони дуже гарні в поліграфічному виконанні, досить дорогі. Але частина їхнього накладу розповсюджується безкоштовно — по суті, це вже агітаційно-пропагандистський матеріал типу листівок. І справді, ходоки роздають ці газети в держустановах, у районних адміністраціях. Кожна газета має наклад у середньому п’ять тисяч примірників, відповідно разом 50 тисяч... Це тільки севастопольська преса, у Криму є ще купа аналогічних газет типу «Русский Крым», «Крымская правда», «Крымское время». Всі севастопольські газети друкують у друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації. Причому геть незрозуміло, за гроші чи то є спонсорська допомога всій цій публіці від Росії.

Що там пишуть? Багато всякого. Наприклад, «Севастопольская правда» — орган місцевих комуністів — в одному з номерів написала, що в Україні триває процес відродження фашизму, очолюваний президентом Ющен­ком. Газета «Русский Севастополь» у лютому 2006 року опублікувала статтю одного з помітних діячів місцевої російської громади Євгена Морозова «Ан­нек­сированный Крым», основна її ідея — Крим захоплений Ук­раїною, ніяких українців немає, це австрійська вигадка. Цитата: «С июня 1992 года в Севастополе началась ползучая украинская экспансия при полном попустительстве российских правящих кругов. Установление Украиной своего правления над Крымом и Севастополем является откровенной аннексией. Россия в связи с волеизъявлением Крыма и Севастополя обязана осуществить восстановление своего суверенитета на данных территориях»(!).

У газеті «Русский блок Се­вастополя» 11 серпня 2006 року такий собі В. Пашков у статті «Русский проект для Украины» пише: «Проблема русских Украины в том, что впервые, пожалуй, в истории нам приходится жить в государстве, в духовной основе которого заложены откровенно антирусские, антироссийские интенции». Та ж газета в №9 за березень 2006 року бідкається з приводу викладання історії в середніх школах і так оцінює українські підручники: «Русофобский бред, откровенная наглая ложь, чудовищное искажение фактов, прямой их подлог». Заперечується існування українців як етносу і як нації. Газета «Российская община Севастополя» у №9 за 2005 рік опублікувала таку передовицю: «6 июня российская община Севастополя по традиции отметила День русской культуры. У памятника великому российскому поэту А.С. Пушкину собрались те севастопольцы, которые считают Россию не соседним государством, а своей Родиной. Да, сейчас мы разделены границей, но верим, что пройдет время и разделенный русский народ снова воссоединится в единой великой державе». Газету «Черноморец» очолює капітан першого рангу Сергій Горбачов, військовослужбовець Чорноморського флоту Російської Федерації, перший заступник головного редактора газети «Флаг Родины», офіційного органу Міністерства оборони Російської Федерації. У серпні 2006 року «Черноморец» опублікував з нагоди Дня незалежності України анекдот: «Ук­раи­на — это страна молодой демократии. А что такое молодая демократия — это все как у людей в молодости: наивность, безответственность, неразборчивость в связях и склонность к онанизму». Газета «Русичи» видається в Севастополі за благословенням патріарха Москов­ського і всея Русі Алексія ІІ. У №10 2006 року тут опублікований матеріал «Войну между Украиной и Россией начнут в 200…?»: «Вспомним слова Збиг­нева Бжезинского, определившего три главные задачи США на украинском направлении: привести к власти нужный парламент, привести к власти нужного президента, развязать войну с Россией. Именно война, а не словесные пикировки Москвы и Киева, является конечной целью всего большого антирусского проекта, реализуемого Западом в Украине, именно для того, чтобы уничтожить одну часть русских руками другой. Для этого создавался и заботливо выращивался уродливый этнический мутант — «украинский народ». І прямий заклик, який не привернув увагу СБУ: «Выходите на улицы, устраивайте акции гражданского неповиновения преступ­ному режиму, объявившему войну всему народу». До речі, газету «Русичи» роздають в усіх церквах Московського патріархату...

В Інтернеті є так званий «Се­вастопольский форум». На цьо­му сайті регулярно публікують домашні адреси і телефони людей, відомих своїми симпатіями до України, із закликами до їхнього фізичного знищення. Я бачив там свою домашню адресу і заклик до російських патріотів прийти й убити мене.

На жаль, у Севастополі неможливо знайти київські газети, іноді буває «Дзеркало тижня» російською мовою, «Голос України». Немає газет «День», «Свобода», «Україна молода», «ВВ».

Кримські татари — корінний народ

Крим завжди був не лише багатонаціональним, а й багатоконфесійним. Тому поруч стояли і мечеті, і католицькі собори, і синагоги, і караїмські кенаси, і православні церкви. Кримський хан, вирушаючи в похід, часто ставив пудову свічку за успіх справи в православному монастирі. Крим­ські татари завжди вирізнялися особливою толерантністю серед мусульманських народів. Але зважаючи на нинішні події у Криму, зокрема і з подачі «засобів масової провокації», я боюся, що цієї толерантності поменшає.

Кримські татари приїжджають у Крим і бачать: от росте каштан чи горіх, посаджений їхнім дідусем... Характерно, що російські переселенці приїхали до Криму після 1944 року, їх завезли, аби заповнити цю спустошену депортаціями територію. І от цікаво, татари навіть не вимагають повернення цих осель — вони вимагають, щоб їм дали змогу побудуватися на тій землі, де жили їх предки. Що ж вони бачать? З одного боку, їм кажуть: не треба вдаватися до самозахоплень землі, почекайте років п’ятдесят, — і водночас у них на очах роздають цю землю всіляким «крутим». На кримських татар припадає лише 20% самозахопленнь землі в Криму, а у 80% випадків гектари дістаються людям з великими грошима з Києва, Москви і Пітера. Є можливість нацьковувати населення на татар, тоді як «круті» залишаються за кадром.

Київська влада: «пляжний варіант»

Київська влада приїжджає час від часу до Криму, але в якомусь суто пляжному режимі. Там їх зустрічають місцеві, спеціально дібрані функціонери, котрі вміють добре прийняти гостей, — причому ця традиція там жива з часів ясновельможного князя Потьомкіна. Природно, ці люди дають владі виключно добре препаровану інформацію, і київські гості задоволені їдуть додому. Задоволені лише з тієї причини, що самі прагнуть бути обманутими. А представники українських організацій з ними не зустрічаються, хоча могли б багато цікавого розповісти про те, що реально відбувається на півострові, у Севастополі.

Насправді в Криму ситуація дуже складна. І тримається вона на волосині, бо етнічне протистояння зростає. Всі ці вибори даремно не проходять — саме на виборах політичні партії дістають легальну можливість вести антиконституційну пропаганду, пронизану ксенофобією і національною ненавистю. І ще не було випадку, щоб когось за це зняли з виборів. У Севастополі висять білборди з обличчям Наталії Вітренко і закликом: «Остановим оранжевых нацистов!»

До речі, був у Криму генерал Москаль — спочатку начальник головного управління МВС у Криму, а потім представник президента в Криму, — шерстив-шерстив Верховну Раду АРК, та й поїхав. Як дуже багато київських варягів — приїхав до Криму, розпочав справу і, не завершивши її, відбув до столиці.

Про культуру Севастополя

Я є севастопольцем у четвертому поколінні, належу до двох відсотків корінного населення — а це люди, котрі жили в місті до 1944 року і їхні нащадки, приблизно сім тисяч чоловік на 378 тисяч населення. До того ж я кримчанин у дев’ятому поколінні. На початку ХIХ століття моїх предків, кріпаків Катерино­славської губернії, поміщик привіз на роботу у свій маєток на Південному березі Криму, поруч із Нікітським ботанічним садом. Тож я завжди даю відсіч у розмовах про те, що корінних українців у Криму немає.

У Севастополі величезна кількість пам’ятників, зокрема і заїжджим більшовикам. Але багато хто не знає, що в місті народився й навчався відомий російський письменник, якого називали «російським Марком Твеном», — Аркадій Аверченко. І ви не знайдете ні пам’ятника, ні вулиці його імені. Знаменита оперна співачка Оксана Петрусенко 1900 року народилася в Севастополі — пам’ятника в місті немає і їй.

Хто в місті живе?

Після 1944 року в Севастополі залишилися одиниці людей, оскільки чимало людей евакуювалися, далеко не всі з евакуації повернулися, багато загинуло в окупації. Саме після 1944 року почалися колосальні людські «приливні хвилі». На відновлення міста приїжджали з дуже багатьох регіонів Росії й України. До речі, було дуже багато жінок, які бажали після війни влаштувати в місті моряків свою долю. Прибували з Півночі охоронці таборів, слідчі прокуратур, працівники НКВС, судів, партпрацівники — як «заслужені перед Батьківщиною» вони приїжджали в теплі і спокої доживати віку. Союзні структури виховали певну публіку — «сталінських соколів», які в місті сьогодні представлені в чималій кількості.

У Севастополі майже 150 тисяч пенсіонерів. Серед них дуже багато військових пенсіонерів, тобто людей, які вийшли на пенсію в 45 років. Це фізично міцні й активні люди. Майже всі вони отримують пенсію від України, хоча більшість із них ніколи тут не служили. Ці люди «всіма помислами з Росією» — із ранку до вечора вони дивляться зомбуючі російські телеканали. Адже тільки людина з хворою фантазією може визнати, що в Росії є демократія. Відставникам-севастопольцям подобається, коли Росія хамить Грузії й Ук­раїні. Їм властиво плутати повагу і страх, вони забувають, що кого бояться, того зазвичай не поважають, їм дуже подобається відчуття сили...

Чимало севастопольців мають по два паспорти — український і російський, отже, отримують дві пенсії.

Усі наші місцеві «ідеологи» кричать про потребу місцевого самоврядування. В Криму всі селищні ради розпродали всю землю, зрозуміло, що з відкотом; а коли розширити їм повноваження, що вони почнуть продавати тоді? Місцеві громади нічого з цьо­го не мають, а керівники сільрад їздять на шикарних іномарках.

«Больові точки» української влади

— Протягом 16 років ніхто серйозно Кримом не опікується. Держава не виконує своїх функцій, зокрема й основної — збереження територіальної цілісності країни. Як порушувати питання про виведення Чорноморського флоту Росії з України згідно з договором в 2017 році, коли за ці роки він «коренями вріс» у Се­вастополь, а Військово-морські сили України перебувають в офіційного Києва в ролі пасинка?

Крим — це не лише мільйон етнічних росіян, серед яких є люди з різними поглядами. 1991 року в Севастополі, де 75% населення становлять росіяни, за незалежну Україну проголосувало 59% населення. За 16 років ці люди страшенно розчарувалися в Україні. Сьогодні, у разі чого, чи вдасться 20% набрати, невідомо. Розчарувалися, бо побачили державу, абсолютно позбавлену якогось скелета та м’язів, щось киселеподібне. І тут потрібно знати російський менталітет, про який наші «орли з Печерських пагорбів» мають якесь фантастичне уявлення, — він може простити владі жорстокість, жорст­кість, строгість, але ніколи не простить імпотентність, слабкість, неспроможність. Кого російський народ найбільше цінує? Івана Грозного, Петра Першого, Сталіна... Далеко не тих царів, які намагалися дати Конституцію, привчити до референдумів.

За 16 років у Криму не була створена українська система освіти, хоча в Криму проживає півмільйона українців. Сьогодні на весь Крим п’ять українських шкіл. Причому в Симферополі, де Кучма спромігся відкрити українську гімназію, місцеві шовіністи влаштували демонстрацію із закликом її закрити, називаючи все це насильницькою українізацією. До речі, недавно Кабмін виділив енну суму на будівництво першої на ПБК української гімназії в Ялті, але керівництво автономії вже звернулося до Києва з проханням дозволити використати ці кошти з іншою метою. З огляду на те, що Києву на все начхати, місцева влада діє в своєму стилі. Хоча в Севастополі в місцевій «Просвіті» зібрані майже 900 підписів батьків, які просять відкрити для їхніх дітей українську школу. Але міська влада стверджує, що не має грошей. Пан Лужков вісім років тому вивершив російську гімназію, суперелітну і престижну. Тепер збирається до 250-річчя Севастополя, а це буде через два роки, побудувати в бухті Козачій ще одну супергімназію, де навчатимуться за програмами Російської Федерації, і буде ця гімназія підпорядковуватися міністерству освіти РФ. А Київ не може сімнадцятий рік знайти кошти на спорудження в Криму українських шкіл — та ці гроші давно згайнували на київських феєрверках!

Місцеві ентузіасти, ті, хто люблять Україну, роблять дуже багато — і місцева «Просвіта», і громадські організації. У Сева­стополі, де стоїть Чорноморський флот Росії, рівень підтримки вступу України до НАТО вищий, аніж у середньому по Україні. В усій Україні вступ до НАТО підтримують 30% населення, а в Севастополі — 35%. І це при тому, що місто специфічне, де видають провокативні газети, де місто «не просихає» від візитів усіляких шовіністично налаштованих російських політиків, учених, журналістів і т.п. Багато робиться патріотами України, котрі там живуть. Але, зрештою, щось мусить робити й держава!