«Осторонь залишатися було зовсім неможливо»

Запорізький сайт www.deti.zp.ua я примітила ще кілька років тому як один із найсерйозніших українських інтернет-ресурсів, присвячених усім аспектам проблем дітей-сиріт. Тут адреси та опис дитячих будинків України в цілому та Запоріжжя зокрема; юридичні довідки про прийомну та багатодітну сім’ю, ДБСТ, усиновлення та опікунство; фото, анкети і зразки творчості вихованців інтернатів, книжки та статті на тему; інформація про те, кому з онкохворих дітей і яка потрібна допомога, а також фотозвіти про проведені волонтерами заходи. Крім того, вся ця інформація дублюється англійською мовою. Мабуть, я не знаю інших таких сайтів, які б у такому обсязі та з такою оперативністю акумулювали новини та аналітику з теми.

Розділ «Про волонтерів» представляє людей, які так чи інакше причетні до підтримки роботи сайта. Я була здивована, коли довідалася, що творцю сайта, Альберту Павлову, усього 28 років, і що він із дружиною, маючи власну маленьку доньку Машу, взяв під свою опіку ще двох дітей — досить дорослих братів Вітю і Сашу (14 і 11 років), які мають до того ж досить серйозні захворювання. На фотографії — відкрите й життєрадісне обличчя молодого хлопця. Є люди, які просто роблять те, що вважають за потрібне робити. Тому що залишатися осторонь — зовсім неможливо...

— Альберте, хто був ініціатором того, щоб прийняти у свою сім’ю Вітю і Сашу — ви чи ваша дружина? І що стало поштовхом до волонтерської діяльності?

— Ми разом до цього йшли. Можна сказати, що на 55% — я, на 45 — дружина. У 2003 році ми познайомилися із віруючою сім’єю — Андрієм і Мариною Бєлоконними з Донецька, які допомагали дітям-сиротам. Усе це було тоді дуже далеким від нас. Бажання допомагати було, але про сиріт ми мало що знали. Ми просто стали водити дітей у походи, запрошувати до себе додому — попрацювати й пограти на комп’ютері, подивитися разом телевізор, щоб вони відчули сімейну атмосфе­ру. Поступово самі втяглися. Тоді в нас побувало близько 20 дітей. Щоб у них не виникало жодних ілюзій, пояснювали — просто запрошуємо в гості. Ми ще не були готові взяти когось у свою сім’ю.

— Ви працюєте? Коли і як ви встигаєте всім цим займатися?

— Я працював програмістом на ВАТ «Дніпроспецсталь». Останнім роком моя робота пов’язана виключно з сайтом, який раніше був моїм хобі. Торік ми відкрили розділ допомоги онкохворим дітям. І поєднувати це з основною роботою стало неможливо. Є кілька спонсорів, які платять мені заводську зарплату. Нещодавно ми також створили й офіційно зареєстрували свій благодійний фонд.

— Що таке волонтер і взагалі волонтерство в цій галузі? Що означають ці слова?

— Волонтер, як я розумію, — це той, хто робить щось крім своєї основної роботи, для душі.

Нині, коли я отримую зар­плату, мене вже не можна назвати волонтером. Виключно волонтерською діяльністю це було впродовж трьох років — як хобі, заняття для душі. Це й зараз для душі, але тепер я весь свій час присвячую тільки цьому.

Від початку мета в нас була дуже вузька — знайти та встановити в одному з запорізьких інтернатів кілька комп’ютерів для навчання дітей. Бажаючих побувати в нас удома було багато, але прийняти усіх було неможливо.

— Чому ви вибрали саме Вітю і Сашу?

— Тільки Богу відомо, чому. Ми спілкувалися з багатьма дітьми. У кожної дитини своя ситуація. Я, наприклад, хотів хлопчика і не дуже маленького — із двома маленькими дітьми ми не впоралися б (нашій дочці два роки).

Хотілося цілеспрямовано допомогти якійсь одній дитині. У нас було кілька кандидатур, але Вітя підходив більше, зокрема, і за ситуацією з документами, що важливо. Крім того, не всі діти хочуть жити в сім’ї. Вітя хотів. Він досить слухняний. Зі своїми, звичайно, проблемами, як і в будь-якої дитини з інтернату. Майже в усіх — затримка психічного розвитку. Вітя не вмів читати до 10 років, не міг навіть нормально зв’язувати слова. Емоцій у дитини було багато, а висловити їх він не міг. Потроху ми над цим працюємо. Брати — із глухонімої, до того ж питущої сім’ї. На молодшого, Сашу, ми документи ще не оформили. Він поки що буває у нашому домі в гостьовому режимі. Та ми плануємо взяти і його.

— Це було 2005 року. Як нині — я не знаю. Можливо, мені знову доведеться мати з цим справу при оформленні документів на Сашу. У 2005 році ми хотіли створити прийомну сім’ю. Та інспектор з опіки тоді просто не знав про існування такої форми сімейного виховання. Крім того, на це не було грошей. Ми хотіли забра­ти дитину з інтернату чим швидше, тому оформили опіку. Процедура тривала близько трьох місяців і була не надто приємною. Нас запитували, навіщо нам узагалі це потрібно, якщо ми маємо власну дитину. Казали, що ми робимо це заради грошей (тоді на дитину виплачували 90 гривень, зараз — 560). Я ставив їм зустрічне питання: «Чому в такому разі ви самі не візьмете дитину заради грошей? Дітей багато. Заробляйте».

Що ж до порад... Якщо у вас є можливість, то ставтесь до цього помірковано і беріть дітей. Ми їз­димо по інтернатах — там так багато класних хлопців. Так, у них є деякі проблеми. Та поступово вони приживаються у сім’ї, навіть у такому віці, як наші. Так, ми часом лаємося — всяке буває. Притирка характерів у нас триває вже два роки. Та для дитини сім’я краще, ніж інтернат. Я знаю з власного досвіду — хочеться всього й одразу: щоб дитина змінилася, стала встигати в школі й все розуміти. Та не потрібно поспішати й перегинати палицю. Взагалі, якщо людина захоче взяти дитину, то, мені здається, жодні перешкоди її не зупинять. Головне, звичайно, — це бажання і любов до дитини, що іноді, до речі, дуже непросто. Адже Вітя мені за віком — як молодший брат.

— Як діти вас називають?

— Вітя, наприклад, пам’ятає тата. Я йому кажу, щоб у школі, аби запобігти зайвим поясненням, казав «мама—батько». Він так і робить. А вдома діти називають нас просто на ім’я.

— Ваші враження від перших відвідувань дитбудинків? Що ви там побачили?

— Вперше я відвідав запорізький інтернат№3. Обстановка казармена, діти біжать тебе обіймати. Холодно, зима, а вони, помившись, бігають у трусах і босоніж. Враження жахливі. Взагалі інтернати різні... Є непогано забезпечені. Та однаково — інтернат є інтернат. Дітей звідти видно неозброєним оком.

— Як народилася ідея сайта?

— Через бажання викликати у дітей інтерес до чогось, навчити їх працювати на комп’ютері — це по-перше. А по-друге, хотілося спробувати, що це таке. Колись мене попросили розмістити в Інтернеті оголошення про те, що потрібні гроші на операцію дитині. Я був здивований — люди відгукнулися. Мені хотілося щось змінити на краще. Я вирішив поділитися з людьми ідеями. Крім того, хотілося, щоб сайт містив не тільки прохання про допомогу, а й давав корисну інформацію. Я програміст, тому створювати сайт мені було цікаво. Поступово прийшло і розуміння проблеми. Нині у нас більше авторських матеріалів, оповідань.

— Вам вдалося «розкрутити» сайт за досить короткі терміни. Скільки людей обслуговує такий об’ємний і досить оперативний ресурс?

— Починав я один. Технічна підтримка та відновлення — це і донині виключно на мені. Періо­дично з’являлися та зникали ті чи інші волонтери. Зараз активно допомагають три-чотири чоловіки. Є дівчина, яка в дитинст­ві була онкохвора, і тепер допомагає нам із розділом з гематології. Є одна журналістка...

— Як вам удається залучати волонтерів? Чи велике це коло людей?

— На жаль, залишає бажати кращого. До команди наразі далеко. Іноді, після якоїсь публікації у запорізькій газеті, люди дзвонять і кажуть, що хочуть якось допомогти дітям. Волонтерами стають найрізноманітнішими шляхами.

— Розділ, присвячений проблемам онкології та гематології, з’явився на сайті не відразу. Після чого?

— Рік тому наш Вітя занедужав на лімфогранулематоз. У нас був шок. Нині він пройшов курс лікування і почувається непогано. Минулої весни ми провели два-три місяці в Києві: половину терміну я, половину — дружина. Після того, як ми все це побачили, у нас просто відбулася переоцінка цінностей. Адже чому я пішов із роботи? Я побачив, що в цій сфері справді є величезна потреба якось допомагати. Повернувшись до Запоріжжя, пішов у відділення гематології, поспілкувався з батьками, лікарями, подивився, що там відбувається. Осторонь було залишатися зов­сім неможливо. Нині ці два напрями на сайті рівнозначні.

— Нещодавно у вас з’явилася рубрика «Світ без сирітства», де з посиланням на згоду дітей ви розміщаєте їх анкетні дані. Чи не суперечить це чинному в Україні законодавству про конфіденційність інформації?

— Коли ми розміщували анкети, я просто не замислювався над тим, суперечить чи ні. Ми хотіли допомогти і, слава Богу, завдяки цьому дещо було досягнуто. З’являлися друзі, спонсори. Нині рубрика «Світ без сирітства» міститься у нашій голов­ній обласній газеті — із фотографіями і неконфіденційною інформацією про дітей. У нас немає доступу до особистих справ дітей: директор інтернату не має права надавати інформацію щодо того, чи можна всиновити цю дитину чи ні.

— Чи сприяло розміщення анкет влаштуванню цих дітей у сім’ї? Чи відомі вам конкретні випадки?

— Люди хочуть переписуватися, якось спілкуватися. Знайомляться з дітьми, привозять їм подарунки. Були випадки, що дітей брали за кордон — у гості в Америку, Канаду через благодійний фонд. Ми у жодному разі не посередники в міжнародному усиновленні. Та оскільки сайт нині має англійську версію, то нам пишуть і багато потенційних усиновителів з-за кордону. У міру можливостей ми пояснюємо їм ситуацію з законодавством.

Взагалі рубрика «Світ без сирітства» — це певний, дуже далекий від ідеалу напівфабрикат. Хоча, як мені казали, у запорізькому будинку дитини «Сонечко» 80% усиновлень відбулося саме після появи нашої рубрики в газеті. Чесно кажучи, я погано розумію ситуацію з українськими законами в цій галузі. Я наведу приклад. Онкохвора дитина пройшла курс лікування, ми допомагали. Повертати її зараз в інтернат — означає одержати рецидив хвороби. Водночас її влаштуванням до прийомної сім’ї держава ніяк не займається, і ми теж не маємо права це робити.

Є інтернат у Калинівці, де перебуває багато дітей із синдромом Дауна, важкохворих. Та ми не маємо права спробувати хоч щось зробити навіть для них. Щорічно вмирають 10% лежачих дітей, тобто п’ятеро з п’ятдесяти. Яка ж різниця, де вони будуть усиновлені — в Україні чи за кордоном? Перевірити, щоб сім’я була хороша — як на мене, це найголовніше.

— Як ви взагалі ставитеся до міжнародного усиновлення?

— Якщо на рівних правах претендують українці та іноземці, то, звичайно, потрібно віддавати пріоритет національному усиновленню. Дитині значно легше адаптуватися. Проте знову-таки, потрібно дивитися на сім’ю: яка в неї історія. Неправильно, коли батьків ділять: якщо американці — отже, погані, якщо українці — отже, хороші. Наприклад, хлопчик, якого всиновили два роки тому вже дорослим американські батьки, нині приїжджає в Україну та допомагає своєму інтернату. А є хлопчик, якого хотіла взяти в гості американська сім’я, та їм не дозволили, тому що його мати не позбавлена батьківських прав. Дитина вісім років перебуває у інтернатах, і весь цей час від його біологічної матері не було жодних звісток. Його юридичним статусом просто ніхто не займається.

— Чи доводилося вам спілкуватися з представниками Міністерства з справ сім’ї, молоді та спорту? Чи виявляли вони якийсь інтерес до вашої діяльності?

— У них був форум на сайті. Я ставив запитання. Потім на якийсь час сайт взагалі закрився. Багато людей запитували — як можна всиновити дитину, де знайти інформацію. Новий сайт міністерства має дуже складну навігацію, форуму немає.

— Чи допомагають вам політики, бізнесмени?

— Я не пам’ятаю таких випадків. Політики звичайно допомагають перед виборами. Буває, дрібні бізнесмени дають гроші на конкретні цілі, ніяк це не афішуючи, не привертаючи ЗМІ. Ми надаємо їм звіт — як витратили гроші.

— Які ваші плани на найближче майбутнє? Про що ви мрієте?

— Забезпечити батьків дітей, хворих на онкологію. Щоб вони думали тільки про те, як підтримати дітей, а не про те, як дістати гроші на ліки та операції. У нас є різні проекти — як популяризувати влаштування дітей у сім’ї — понад те, що робить дер­жаву. Тому що, на мою думку, інформації та реклами про це обмаль. Мало хто до ладу знає про те, що таке прийомна сім’я, і що державою передбачено її фінансову підтримку.

Хочемо також пропагувати гостьовий режим. Плануємо створити всеукраїнський сайт з усиновлення, можливо, разом із киянами. Всім цим, по суті, має опікуватися профільне міністерство.

Хочемо допомагати прийомним сім’ям разом із Лігою прийомних сімей. За останні роки матеріальна ситуація в інтернатах трохи покращилася. А от щодо духовного виховання... Ми хочемо водити дітей у походи, показувати їм цікаві місця. У планах також освітні програми — навчати роботі з комп’ютером, англійської мови, знаходити обдарованих дітей і підтримувати їх. Ідей багато. Часу та людських ресурсів мало...

— Я чула, що дитячий будинок у Калинівці, про який раніше мало згадували та який був у скрутному становищі, одним із перших витягли на світ Божий саме ви? Як ви його виявили та що побачили там?

— Дитбудинок у Калинівці привернув нашу увагу тим, що про нього ніхто нічого не пише, спонсори його не помічають — начебто його взагалі не існує. Партії, корпорації для своїх PR-акцій обирають дитбудинки в місті, щоб далеко не їздити. Та й телебаченню лінь витрачати чотири години на дорогу — вони нам так і пояснили своє небажання їхати з нами.

— Таких білих плям, куди якась додаткова допомога надходить дуже рідко, напевно, чимало. Можете назвати хоча б кілька та які в них проблеми? Можливо, серед читачів «ДТ» також знайдуться бажаючі допомогти. Куди їм можна буде звернутися?

— Ті, хто хоче допомогти саме запорізьким дітям, можуть відвідати наш сайт. Бажаючі довідатися адреси і про потреби дитбудинків України можуть одержати інформацію на сайті detdom.info. Що ж до матеріальних потреб, то практично в будь-якому дитбудинку чи інтернаті будуть раді спорттоварам (м’ячам, тенісним наборам, бадмінтону), іграшкам, що сприяють розвитку, конструкторам (міцним, без батарейок). У більшості дитбудинків не будуть зайвими спортмайданчики (спонсори зазвичай встановлюють дитячі майданчики в людних місцях, а в дитбудинках — як і раніше старі майданчики совкового типу). З харчуванням і одягом, за нашими спостереженнями, ситуація стала кращою. Та найкраще, що ви можете зробити для цих дітей, — це просто прийти, подружитися з ними, подарувати їм частинку своєї любові та уваги, і, якщо відчуваєте в собі сили, — забрати дитину до своєї сім’ї назавжди.

Довідатися адреси всіх дитбудинків України не так складно, якщо є бажання.