Останній візит у тил ворога…

Останній день війни… Яким він запам’ятався нашому солдатові, що здобув на полях битв таку важку й жадану Перемогу? Розвідникові лейтенанту Олександру Свілюкову, груди якого до кінця війни прикрасив «повний бант» глибоко шанованого солдатського ордена Слави, підтверджений, у свою чергу, сімнадцятьма добутими «язиками», він запам’ятався черговим, але дуже незвичним візитом у тил ворога.

…Німецьке угруповання військ «Курляндія», блоковане військами 1-го і 2-го Прибалтійських фронтів на однойменному півострові, чинило запеклий опір. У Берліні настали мирні дні, а ми втрачали своїх товаришів. Позиції 118-го укріпрайону проходили по периметру цементного заводу. З ранку 8 травня 1945 року спалахнула сильна артилерійсько-мінометна перестрілка. Німці, очевидно передбачаючи повну капітуляцію, нервували, тому спрямували на наші позиції шквал вогню. Ми, природно, не залишалися в боргу й відповідали, як і личить на війні, — снарядом на снаряд. Але десь після полудня почали помічати, що по всій глибині і фронту ворожої смуги оборони, яку можна було побачити, німці почали вивішувати все, що було білим: рушники, простирадла, зимові маскхалати. Крім того, вони випустили на луки своїх коней. А найголовніше – рівно о 13.00 відразу ж перестали стріляти з усіх видів стрілецької зброї. Перестала бити й артилерія.

Командир 118-го укріпрайону полковник Парфір’єв, який прибув на наші позиції, дав мені бойове завдання — добратися до окопів противника і встановити з ним контакт для уточнення ситуації, що склалася у зв’язку з підписаним у Карлсхорсті Актом про беззастережну капітуляцію Німеччини. Відповідно до цього документа, військові дії мали припинитися 8 травня о 23.01 за центральноєвропейським часом. Узяв із собою штатного перекладача з розвідувального підрозділу 118-го укріпрайону, і ми почали готуватися до виконання бойового завдання.

Одягнені були в літнє обмундирування. Але, оскільки вночі було ще досить прохолодно, під маскхалатами мали тілогрійки. Штатна зброя — автомати ППС – були в положенні «за спиною». За пазухою по дві гранати РГ-42, а також пістолети «ТТ». На ремені — фінські ножі й підсумки з запасними магазинами до автомата.

Перед самим виходом нас ще раз попередили, що в Карлсхорсті підписано Акт про беззастережну капітуляцію. Але, як відомо, на війні як на війні. Не слід також забувати, що ми мали справу з Курляндським оточеним угрупованням, відірваним від усієї машини вермахту, а отже, від нього можна було очікувати чого завгодно.

Спочатку ми, напівзігнувшись, рухалися кюветом уздовж дороги. Добравшись до напівзруйнованої печі, я підвівся на повен зріст. Тепер ми йшли відкрито, так, щоб німці могли бачити наше пересування.

Ми мусили бути дуже уважними та обережними. А головне – готовими до можливих провокацій. Адже ніхто не міг передбачити, як поводитимуться німці, побачивши нас біля своїх позицій. Хто міг гарантувати, що якийсь занадто істеричний Ганс або Фріц не зірветься й не натисне гашетку кулемета? Рухаючись до німецьких позицій, ми намагалися підтримувати зоровий контакт зі своїми розвідниками та піхотинцями. Це певною мірою нас підбадьорювало, створюючи ілюзію сякої-такої безпеки.

Підходячи ближче до позицій ворога, ми побачили, що десь півтора десятка німців стояли в окопах, висунувшись по пояс, і дивилися на нас. Пожвавлення серед них збільшувалося з кожним нашим кроком. З окопів почулися їхні гортанні вигуки, адресовані нам. Ми теж долучилися до цієї «переклички». Мушу сказати, що, коли ми добралися до печі, яка могла послужити рятівним укриттям на випадок, якби німці надумали відкрити вогонь на ураження, я побачив спрямовані в наш бік кілька кулеметів. Зізнаюся, у той момент стало якось моторошно. Але, подолавши страх, закликавши на допомогу рішучість, я продовжував рух прямо на ворожі кулемети.

Тільки-но ми наблизилися до канави перед підйомом на земляний вал, до мене швидко спустилося назустріч п’ять-шість німців. Пролунало попередження: «Хальт, хір шпрінгер мінен!». Солдати ворога жестами намагалися показати, що перед нами встановлені так звані стрибучі міни. Водночас вони показували, що на їхні позиції можна потрапити, скориставшись напівзруйнованим містком, спорудженим із залізничних шпал. Зізнаюся чесно: раніше, спостерігаючи за переднім краєм противника, я був упевнений, що цей місток замінований. Їхні попереджувальні слова мене щиро підкупили.

Коли я пробирався руїнами містка, один із німецьких солдатів намагався подати мені руку для підтримки, але я не скористався його допомогою. Опинившись у розташуванні ворога, ми з німцями відразу ж зав’язали розмову. Суть її зводилася до того, що «Гітлеру капут, а отже й війні теж». У солдатів від радості блищали очі. Стверджували, що всі вони антифашисти. Усією своєю поведінкою вони демонстрували повагу, замилування нашими Збройними силами. Я відразу рушив до щільного натовпу німців, який з’явився на брустверах. Усі про щось пожвавлено галділи, дехто сміявся. Окремі солдати дивилися на нас із якимсь притлумленим очікуванням. Усе це в мене зафіксувалося у пам’яті. Коли я досяг бруствера, німці розступилися, даючи мені дорогу. Ми перестрибнули траншею й опинилися в оточенні солдатів ворога. Вони мали виснажений вигляд. Багато хто був неголений, що саме собою нехарактерне для німців. Ми дістали махорку зі своїх кисетів, і її моментально розхапали по закрутках. Деякі солдати від надміру почуттів не могли скрутити сигарети. Їхні руки тремтіли. А тим, кому пощастило затягтися тютюновим димом, плакали від розчулення, кректали й охали від задоволення. З цього, власне, й почалася наша окопна дипломатія. Я зауважив, як під час «розмови» до нас намагалися прорватися двоє молодих білявих солдатів зі злобним блиском сірих водянистих очей і з автоматами напоготові. Напевно, наш візит їх зовсім не влаштовував. Але більшість німецьких солдатів старшого віку, які стояли навколо нас, із лайками відтіснили їх, і більше я цих двох не бачив.

Здебільшого німці були без зброї. Тільки черговий наряд перебував у траншеях біля кулеметів, а також у стрілецьких окопчиках із гвинтівками й автоматами, нікуди не відходячи, і спостерігав за нами.

Згодом німці розійшлися, і до мене впритул наблизився низькорослий фельдфебель. Він відрекомендувався, поцікавився моїм званням, а також причиною мого прибуття на їхні позиції, хоча й так усе відбивалося на обличчях німецьких солдатів, які стояли навколо.

Після того як я пояснив йому мету свого візиту, він мені сказав, що всі офіцери перебувають у штабі дивізії за 18 км від передової. Що тут є лише один гауптман, який перебуває на КП батальйону, у бункері, а це близько 250 метрів углиб німецької оборони.

Я вимагав зустрічі з німецьким офіцером, щоб з’ясувати все остаточно. Фельдфебель вислухав мене і сказав: «Бітте шьон», після чого ми пішли стежкою вниз. Нас супроводжували троє солдатів з автоматами. Капітану повідомили про наш візит, і він уже чекав біля входу у бункер. Будівля ця була гарно оформлена березою. Відразу ж після привітань і представлення він заявив, що одержав команду від свого начальства: до особливої вказівки він має припинити будь-які контакти з росіянами, очистити від них свої траншеї й чекати офіційного рішення свого командування про капітуляцію. Він попросив мене повідомити про це моєму начальству.

Річ у тому, що, тільки-но я опинився на передовій ворога, наші солдати й офіцери вирішили «провідати» німців, і жодна сила не могла їх зупинити. Це пояснювалося, з одного боку, цікавістю, а з іншого — бажанням бути присутніми під час останніх воєнних стосунків із ворогом. Не виключалася й можливість про всяк випадок вивідати і побачити ворожі вогневі точки. А що як знадобиться. Бойові дії ж не закінчилися.

Після візиту до гауптмана я повернувся на передові позиції противника. Відповідно до домовленості з німецьким офіцером, я закликав наших солдатів і офіцерів негайно залишити окопи німців і повернутися у своє розташування.

Віддавши честь фельдфебелю та німецьким солдатам, які супроводжували нас, ми рівним кроком рушили у своє розташування. Невдовзі наші солдати і ворог зайняли свої позиції. Візит цей закінчився мирно, без конфліктів.

По поверненні я доповів начальникові розвідки про результати візиту. Він відповів, що наді-йшла команда тримати оборону і не відкривати вогонь до 24.00 години, а з 24.00 години діятимуть умови повної беззастережної капі-туляції німців на всіх фронтах. Вранці ж почнеться роззброєння ворога і здача його в полон.

Я разом із розвідниками залишався до ранку на передньому краї, де розміщувалася піхота. До вечора старшина привіз вечерю і «переможні» 100 грам.

Рівно опівночі в зоряному небі з’явилися наші рідні «кукурузники» з виключеними моторами. Потужні динаміки повідомляли російською і німецькою мовами про найбільшу Перемогу наших військ і народу над фашизмом. Нам було також доведено наказ Верховного Головнокомандувача Й.Сталіна про переможне завершення Великої Вітчизняної війни. Що тут почалося! Безладна стрілянина з ракетниць і автоматів, пістолетів та гвинтівок освітила небо над нашими позиціями. Та невдовзі цей імпровізований феєрверк припинився. Тим часом у німців панувала таєм-нича тиша. Відчувалося напружене очікування ранку. У ніч на 9 травня 1945 року ніхто не спав, навіть ті, кому належало. Ми багато говорили, згадували рідних і близьких, милі серцю рідні місця, загиблих товаришів, які не дожили до Перемоги, мріяли про майбутнє, про зустрічі з близькими та рідними. Жаль, я не здогадався в ті дні записати події тієї ночі та обмінятися адресами зі своїми однополчанами.

Ранок 9 травня 1945 року видався теплим і лагідним. До 10.00 ранку ми зайняли оборону німців. Але війна для нас тривала. Ще до 25 травня 1945 року довелося очищати ліси, виловлюючи окремих вояків вермахту, які не бажали здаватися.

Останні постріли ми зробили 23 травня 1945 року. У короткому бою під час ліквідації невеликої групи гітлерівських офіцерів, котрі намагалися пробитися в англійську зону окупації й не бажали здаватися, було поранено одного мого розвідника. У пориві помсти і гніву за свого покаліченого товариша один із моїх бійців пристрелив захопленого з цієї групи німецького обер-лейтенанта. Я не встиг зупинити цю розправу над полоненим, заборонену міжнародною конвенцією. Але тоді можна було зрозуміти й дії наших розвідників, адже два тижні як закінчилася війна, а вперті гітлерівці не лише не хотіли здаватися в полон, а й чинили збройний опір до останнього патрона.