Останній парад

У травні на Красну площу знову виведуть бойову техніку. Усе повертається на круги своя. Ніби зараз пам’ятаю: на трибуні Мавзолею генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, члени політбюро, маршали, генерали, іноземні гості. Горбачов має добрий вигляд у капелюсі, до нього за звичкою і зазвичай його носив лише Берія, однак генсеком не став, його розстріляли раніше. Але ж цілком можливо, що перебудова почалася (а СРСР розпався) лише тому, що Горбачов носив капелюха!

Він здавна є символом вільнодумства, ще з часів пушкінського болівара. От і Хрущов носив чужин­ний головний убір — він як-не-як був реформатором. Статечний Бреж­нєв ним не був, але капелюх цінував, що цілком природно для такого бабія та гуляки. Навіть Андропов, найнебезпечніший вовк зі зграї політбюро, підпав під його чари!

Чому ж капелюх сприймався як певний виклик, фрондерство? Річ ось у чому. Свій улюблений міщанський котелок засновник червоної імперії Ілліч I змінив на кепку вже в зрілому віці, у 47 років. Ухвалив це важливе рішення вождь у відомому поїзді, який німці узяли та й пропустили через свою територію. Два опломбовані вагони професійних революціонерів. Чи три? Крім того, їм виділили значні кошти на підрив Росії. Господи, та вона без цього завжди готова вибухнути!

Знуджений після Парижа та Швейцарії вождь повертався на батьківщину. Він розумів: якщо вже десь і можливий соціальний експеримент, то лише в Росії. Причому абсолютно всупереч теорії Маркса. Але теорії турбували геніального практика менше за все; він міг змінити погляди миттєво, аби на користь справі. І що ви думаєте? Він виявився правий! Ради до Маркса мають стосунок дуже віддалений, хіба що в сенсі звірячої жорстокості, а так — це самородна творчість російського генія.

Отож, проїжджаючи через Фін­ляндію (а він полюбляв їздити на паровозі по Фінляндії), відчув наш прагматик, літератор, художник слова і діла, у чому вийти до оскаженілого народу — у кепці! Капелюха ні народ, ні вождь не любили. Його носили представники інтелігентського кола, до якого належали його батько, викладачі, успішні однолітки, до якого він сам поривався, та так і не зміг потрапити. І тому ненавидів. А ненавидіти він умів! Якщо розібратися, то він ніколи нікого й нічого, окрім гарної їжі, не любив. Ульянов, на прізвисько Ленін, був неперевершеним майст­ром ненависті. Гросмейстером. Чемпіоном світу! Навіть рідній Ро­сії, яку він також ненавидів, у жителів якої ненависть до всіх у крові, він зумів дати показовий урок. Звісно — кривавий. Проте й цього було замало, він зумів заразити сказом ледь не половину планети!

Узявши владу, він відвів душу й вислав до бісової матері всіх цих професорів, філософів та іншу освічену шваль. На пароплав — і під зад коліном! Корабель, який вивіз талановитих людей, ввійшов в історію під назвою «філософський пароплав». Філософам іще й пощастило, вони нагодилися на рідкісний у вождя напад доброзичливості й гумору. Спасибі, що не розстріляв, як от Миколу Гумільова. Не любив Ілліч розумних людей і не шкодував лайок на їхню адресу: інтелігент паршивий чи г..., наприклад. Відтоді капелюх не в честі.

Однак і кепка вождя, розрахована хіба що на ідіотів, виявилася лише початком похмурої епохи будьо­нівок, пілоток, військових кашкетів, френчів та шинелей. Вся країна дотримувалася цієї моди. Адже чим більша в суспільстві вага мундирів, тим воно архаїчніше. І небез­печніше. Якщо капелюх — барометр вільнодумства, то мундир — індикатор агресивного консерватиз­му. А от військовий парад — його апофеоз. Час і нам залишити капелюха в спокої та подивитися на це чудове видовище. Настав час!

Лінійні відмітили дистанцію, прогримів зведений оркестр, і шоста частина суші завмерла біля телевізорів у передчутті урочистого холод­ку в грудях від почуття гордості за свою велику батьківщину. Міністр оборони СРСР, генерал армії Дмит­ро Язов приймає військовий парад. Під гуркіт військового оркестру він об’їжджає чіткі коробки батальйонів і гулко рикає: «Здравствуйте, товарищи! Поздравляю вас…» І через три секунди у відповідь гримить членороздільне, але незрозуміле: «Здра... жла... тарищь... р-р-ррал!»

Божественно! Нехай непосвячені ламають голову над значенням відповіді — немає в ній ніякого значення. Воно в злитості й потужності голосів! Гадаю, ритуал парадів ще дорожчий людському серцю, ніж релігійні ритуали. І стародавніший за них. У релігійних церемоніях ми підкреслюємо свою смиренність перед могутністю Бога, слабкість і покірність. На парадах ми демонст­руємо свою могутність!

От кремезний Язов вітає черговий батальйон — і мікрофони закли­нює могутнім, трикратним «ура!» Красну площу затягло димом вихлопів величезних транспортерів, важ­кі танки висікають іскри з бру­ків­ки, м’яко котяться, киваючи довгими стволами, знаряддя, а за ними — зелені джипи з десантниками в тільниках і беретах набакир. Їхні руки стискають автомати Калашнікова — от він, істинний символ соціа­лізму, а не безглузді серп із молотом. Коли вже перейменують Іжевськ на честь великого винахідника й побудують там грандіозний меморіал у вигляді автоматів, розміром із Ейфелеву вежу, складених у піраміду? Нехай Саддам Хусейн перевернеться в труні від заздрості!

Мавзолей, схожий на зікурат, приховує кришталеву труну з тілом вічно живого вождя. Зікурат у центрі сучасного міста, столиці начебто цивілізованої країни — наприкінці XX століття! На його вершині стоїть останній вождь. З висоти ритуальної гробниці він милується видовищем: внизу карбує крок і ричить моторами військова краса соціалізму.

Соціалізм неможливий без таких красот. Подивіться на свята в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, там все ще більш зриме: після танків і ракет — візерунки з десятків тисяч слухняних тіл. Це вже не люди, людський матеріал, як любили висловлюватися колись. Берія казав іще простіше: табірна пилюка. Плас­тич­ність матеріалу радує вождів, а народ в екстазі від величі керівників. Ця радісна пластичність коробила мене й вселяла неяс­ну тривогу ще під час Московської олімпіади, коли тисячі людей на ста­діонах зображали динамічні мальовничі картини — пам’ятаєте сльозинку олімпійського ведмедика?

Чи знав Горбачов, що цей парад — останній? Через рік почнеться путч, Язов увійде до складу ДКНС, він і тепер, приймаючи парад, думає про це — якими обручами скріпити країну, що розпадається. Він знову виведе танки на вулиці Москви й ледве не скомандує «Вогонь!» Ко­манда не пролунала, але потворний корабель, запущений кремлівським мрійником у затхлий простір примітивних соціальних теорій, недовго протримався на орбіті історії та обрушився, залишаючи кривавий слід і уламки. Здавалося, народжу­ється нова Росія, але надії виявилися марними, коло замикається. На жаль, виявилося, що річ не в соціалізмі...

Ну що ж, ні то ні, повернемося до теми. Що ж до парадів, то їх не було всього три роки. Потім на площу щороку виводили піших воїнів і вивозили ветеранів, а нині проміряють проходи для важкої техніки. Є проблеми: нові Іверські ворота перекрили традиційний маршрут, а повз Олександрівський сад — усмішка історії — ракетним комплексам заважає проїхати пам’ят­ник кривавому маршалу Жуко­ву. Однак проїдуть. Танки будуть точно.

Отож готуйтеся. І зведений оркестр буде, і холодок у грудях. Що стосується зікурата — його трибуна (а можливо, й не лише вона) також згодиться, виросли нові вожді. А щодо капелюхів і вільнодумст­ва... Ви часто бачили Путіна чи Медведєва в капелюсі?