Останній громадянин ЗУНР

Григорієві Ковпаку, жителю села Королівки Борщівського району на Тернопіллі, судився справді мафусаїлів вік. З Божого благословення чоловік зумів пережити шість держав — Австро-Угорщину, ЗУНР і УНР, другу Річ Посполиту, СРСР, німецький «Рейхскомісаріат Україна» — і зрештою став свідком становлення незалежної України. Він добре опанував мистецтво відпорності окупаційним режимам і виробив у собі критичне ставлення до українських політиків. Недавно колишньому педагогові виповнилося 103 роки. Але навіть у свої вельми поважні літа він має добру пам’ять, ясний розум та аналітичне мислення.

Григорій Ковпак походить із хліборобської родини. Проте батьки вміли читати і писати, мріяли дати дітям освіту. Тож не дивно, що після народної школи хло­пець вступив до української Го­роденківської гімназії ім.Т.Шевченка, а закінчив навчання ближче до рідної домівки, у Чорткові.

На зламі 1918—1919 років галицька молодь масово і добро­вільно вступала до Української галицької армії, сформованої на основі Легіону січових стрільців. Зголосилися до неї 13-річний Григорій Ковпак разом з односельчанином Августином Крушельницьким. Але потрібно було пройти медкомісію. Медики зупинили сміливих хлопців: «Йдіть додому, — сказали, — і нехай ваші матері зварять вам багато каші і кулеші». Так відчайдухи і не потра­пили до УГА. А проводжати доб­ровольців, котрі вирушали на україно-польський фронт, на залізничний вокзал у Городенці вийшла вся гімназія. Очолював її Антін Крушельницький, який згодом обійняв посаду міністра освіти ЗУНР.

— Пам’ятаю, як учитель математики Іван Замора порівняв Ук­раїну з барвінком, який під снігом зеленіє. «Захищайте її», — ска­зав він зі сльозами на очах. Гімназисти цілували парти, а один припав навіть чолом до порога і плакав. На вокзалі Августин Крушельницький вскочив-таки у вагон. А ми дивилися, як потяг зникає у сніговій імлі, — згадує Григорій Ковпак. — І з двох кла­сів тільки один гімназист повернувся з фронту. Полякам допомагала Антанта, у Франції була сформована 80-тисячна армія генерала Галлера. А українці не мали жодної підтримки. І тому ми програли національно-визвольні змагання початку ХХ століття.

А далі розпочався тривалий період бездержавності. Галичина і Волинь потрапили під владу Польщі. І знову переслідування українців. Селяни терпіли тільки за те, що ходили до своєї церкви, до своїх кооперативних організацій, до читалень «Просвіти».

— Ми ж не повторювали добу Богдана Хмельницького чи Гайдамаччину, коли українці йшли на поляків з косами і вилами, — каже Григорій Ковпак. — Але польська влада показувала, хто в цьо­му краї господар. До хат наших селян приїжджали польські улани, ховали карабін у стрісі і кричали: «Здавай зброю! Здавай по-доброму». Селянин заперечував: «Ми не маємо ніякої зброї». «Ось вона!» — показували на «знайдений» карабін, вели хлопа в поліцію і били. Польські кінні вояки часто заводили коней в українські церкви, кидали їм під ноги корогви та хрести. Часом наші пастирі фотографували всі ті знущання. Угледівши зйомку, поляки били священика до непритомності. Тоді священики примудрилися ховати фотоапарат під рясу… Знімки безчинств нишком відправляли Папі Римському. Але реакції не було жодної.

Саме тоді пан Григорій закінчив учительську семінарію в Чорткові. І пізнав на собі всі особливості ставлення до українців з боку окупаційних властей. Поль­ська освітянська адміністрація довго не давала молодому вчителе­ві роботи. А коли влаштувався, то отримував принизливу платню — 40 злотих на місяць, тоді як колеги-поляки за таку саму пра­цю заробляли 116 злотих. Шкільні інспектори взяли молодого педагога під суворий контроль і влаштовували перевірку за перевіркою. Втім, жодних зауважень не висловлювали.

— У серпні 1939-го викликають мене в інспекторат і кажуть віднести нарешті метрику до костьолу, — згадує Григорій Ковпак. — А я насмілився відповісти: «В усій Польщі немає такого корита, в яке я спродав би віру своїх батьків». Інспектор сполотнів і як гаркне: «Забирайся геть!» Але помститися польська шкільна адміністрація не встигла, бо через місяць прийшли червоні…

До лав ОУН пан Григорій вступив, щоб боротися проти польських окупантів. Та дуже скоро побачив сутність більшовицької влади. Відступаючи перед німецькими військами у 1941-му, червоні відправили сот­ні в’язнів Чортківської тюрми в Умань, де їх розстріляли. Серед страчених був і його брат Тарас.

Німецька адміністрація дозволила українцям тільки народні школи. Українською мовою велася шкільна документація найнижчого рівня, до повіту, решта оформлялася німецькою. У Чорткові діяв інспекторат, але інспекторські посади там обійняли німці, українці були лише підінспекторами.

— Німецька влада нас не звільняла з роботи. Зате ставила суворі вимоги: знати німецьку, польську мови, історію, географію, нотну грамоту. Ми були зму­шені грати на якомусь музичному інструменті, наприклад, на скрипці. Але немає лиха без добра. Все це мені знадобилося у подальшому житті...

Проте для Григорія Ковпака роки німецької окупації не минали спокійно. На зборах активу ОУН він діставав указівки для підпільної роботи. Коли ж з ініціа­тиви цієї організації була створена УПА, не потрапив до діючого загону, оскільки тоді вже мав дружину і двох маленьких дочок. Натомість відповідав у своєму районі за збирання теплого одягу і перев’язувальних матеріалів для побратимів.

Про оунівське минуле Григорія Ковпака більшовики так і не дізналися, воно було глибоко законспіроване. А коли радянські війська визволили надзбручанську місцевість від фашистів, то вчо­рашнього члена ОУН-УПА мобілізували до Червоної армії. Незважаючи на контузію і поранені осколками німецької бомби ноги, він рік пробув на фронті. За­кінчення Другої світової війни зустрів під Ригою, звідки у серпні 1945-го повернувся додому.

У повоєнний період Григорій Ковпак викладав у школах Борщів­ського району. А в останні роки роботи домігся перетворення школи в рідному селі Королівці на десятирічку, де вчив старшокласників рідної мови та літератури. Запас енергії та працелюбності дозволив панові Григорію продовжити працю аж до сьомого десятка літ.

У пана Григорія четверо дітей — Ірина, Леся, Орест і Віра. Всі здобули вищу педагогічну освіту. На жаль, дочка Віра померла на 51-му році життя. З шести онуків четверо — теж педагоги. Ростуть десять правнуків...

Але в чому ж, власне, рецепт довголіття Григорія Ковпака?

— Секрет, мабуть, починається зі священної деталі. Коли я вирушав учитися в Городенківську гімназію, батько на прощання дав іконку і написав: «Нехай Тебе про­тягом усього життя береже Бо­жа матір». І я носив її всюди з собою. У мене на фронті стріляв німецький снайпер, але схибив.

А далі я вже виробив, так би мовити, медичні засади, як довго жити. Не треба вживати алкоголю. Не палити. Потрібно харчуватися в один і той же час і при цьому не переїдати. Нарешті, треба щодня робити фіззарядку. Цього я дотримувався в житті.

103-річний чоловік, який пам’ятає часи утворення ЗУНР та Акт злуки ЗУНР та УНР, має всі підстави робити суворі докори сучасникам:

— Невизначеність державної політики і апатія суспільства торкнулася всіх. Але це нібито не стосується наших політичних діячів, горе-патріотів. Вони ділять крісла і набивають кишені. Де ж їхня політична культура, інтелігентність?! Що б сказали ми тепер тим, хто був творцями «дер­жав українців»?