Особиста думка

У №27(75) тижневика «Дзеркало тижня. Україна» за 11 серпня ц. р. була опублікована стаття Сергія Лащенка «Втрачені для України», великою мірою присвячена моїй скромній особі. Автор писав, безумовно, від щирого серця, проте добрими намірами, як відомо, второвано шлях до пекла. Оскільки ж ідеться про мою репутацію, мушу Вас просити приділити дещицю місця й моєму коментареві до згаданого тексту.

Годі передати подив, із яким я дізнався з опусу пана Лащенка про те, що економіст Олександр Гершенкрон був, виявляється, моїм «великим попередником». Перепрошую, як розуміє автор сенс слова «попередник»? Яку справу австро-американського економіста я продовжив? Що взагалі об’єднує наші з Гершенкроном долі, крім бурхливої фантазії С.Лащенка? Хіба те, що обидва народилися в Одесі й обидва - євреї?.. Гаразд, чому б тоді не назвати моєю попередницею, скажімо, Соньку Золоту Ручку? Було б так само «переконливо» й, безумовно, набагато цікавіше для публіки.

Ще більший подив викликає теза, буцімто автор цих рядків «устиг залишити помітний слід в історії українського мовного відродження». Залишити слід у тому, чого ще нікому не вдавалося... Коротенька історія новітнього мовного відродження українства (адже, либонь, тут не йдеться про часи П.Беринди чи Б.Грінченка) завершилася якраз у момент здобуття Україною незалежності, коли телеекрани зарясніли самовдоволеними пиками високих патріотичних очільників, котрі навперебій запевняли, що основна праця повернення українського слова до його рідної домівки перебуває відтепер під надійною опікою держави. Себто що відродження слід замінити насадженням! І якщо за 20 із гаком років жоден більш-менш авторитетний діяч не сказав на повний голос, що «державницький підхід» прирікає цілу українську справу на згубу, то про будь-яке відродження мови й українства слід остаточно забути, замість шукати в цьому віртуальному відродженні чиїсь «помітні сліди».

Як держава «насаджує» українську мову - дивись закон Ківалова-Колесніченка... Та навіть якби президентом України був сам Т.Шевченко, прем’єром - І.Франко, а уряд складався з добірних націоналістів, насадження українства все одно є шляхом у нікуди, основні ж рушії відродження конче мусять мати недержавну природу.

«Дивно, - веде далі С.Лащенко, - що людина, яка на відміну Гершенкрона (так у тексті - В.В.) була проукраїнською до мозку кісток, не знайшла себе у лавах «Просвіти» чи в якійсь патріотичній партії». Проминаючи стилістичні «перли» (Гершенкрон що - знайшов там своє місце?), подивуймося насправді з іншого: неодноразово спізнавши з власного досвіду правдиву сутність «Просвіти» та «патріотичних партій», автор «Втрачених для України» продовжує свято вірити в якусь високу місію цих структур у національних змаганнях. Натомість «нічого не знає», наприклад, про притаманний чималій частині їхніх членів та очільників антисемітизм... O sancti simpliciti!

Ляпсуси тексту, написаного з позицій щонайменш 20-річної давнини, можна перераховувати ще довго. Відтак перейду відразу до завершального його акорду. «Одесу годі засуджувати за те, - пише С.Лащенко, - що не створила умов для самореалізації Олександра Гершенкрона. Часи були не ті. А от «національно-свідомий Львів» мав усі можливості зберегти для України талановитого, небайдужого, прихильного для українства Володимира Вітковського».

Це приблизно те саме, що закидати людожерові недотримання ним за столом правил етикету... «Національно свідомий Львів» успішно пустив із димом свою промислову потугу, заселивши десятками тисяч працьовитих, високоосвічених і в минулому національно активних українців місцеві базари, сибірські простори та європейські мегаполіси. Чого варта на цьому тлі одна «не збережена» людина? Не збережена, зрештою, для чого? Для безвідповідальності, корупції, угодовства, цинізму чи якихось інших «державотворчих» процесів?

З повагою Володимир Вітковський