Опудалізація всієї країни

Комунізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни.

Володимир Ленін

Наш суспільно-політичний лад - олігархічна влада. Зрозуміло, плюс опудалізація всієї країни. Влада наша вважає людей опудалами - їх можна з користю для себе порахувати на виборах, але зважати на них зовсім не обов'язково. Хоча самі загалом із тієї ж історичної тирси зроблені.

Ставлення як ставлення, нічого страшного й тим більше незвичайного. Я от узагалі не пригадаю влади, яка б поводилася інакше. Не на словах, звичайно, а на ділі. А якщо хтось вирішував вирізнитися розумом і кмітливістю, то завжди знаходилися вправні
таксидермісти - опудальної справи майстри.

Ідеальний у розумінні можновладців образ народного героя зворушливо змальовано у казковому циклі радянського письменника Волкова про Чарівну Країну. Це переспів на межі плагіату казок Баума про Країну Оз. Там є центральний персонаж - солом'яне опудало, на ймення Страшило. Цей Страшило дуже пишається своїм солом'яним походженням, бо зовсім не відчуває болю й не знає, що таке голод і спрага. Не потребує сну. Любить порозумувати. Практично ніколи не сумує й у будь-яких неприємностях уміє знаходити позитивні
моменти.

Не маючи мозку, Страшило, проте, щосили намагався мислити, давати поради, хотів бути потрібним. Якось ворона сказала йому: "Якби в голові в тебе був мозок, а не солома, ти був би анітрохи не гіршим за цих людей, а може, навіть набагато кращим. Мозок у цьому житті може стати в пригоді не тільки людині, а й вороні". Після цих слів Страшило вирішив за всяку ціну розжитися мозком.

У цьому образі відбито таємну мрію будь-якої влади про своїх підданих. Фактично це архетип ідеального виборця в блакитних шатах. Український національний характер дуже підходить під цей казково-опудальний шаблон. Страшило розумний, симпатичний, спритний, спершу трохи сором'язливий. Добросердний, полюбляє покрасуватися, порадіти як дитина, поспівати пісеньок. Час від часу вставляє у свою мову розумні довгі слова, вимовляючи їх по складах. Уразливий, але відхідливий.

Із казки слова не викинеш. Недарма ж народ слово "тушки" вигадав. А як вибори в нас проходять? Звичайно ж, з орієнтацією на масовість безмозких опудал. І поки що все виходить.

А чи здатне опудало боятися?

Зрозуміло, ні. Воно за визначенням безстрашне. Нечутливість до всього зовнішнього й мозок із тирси, шпильок і голок дають страховищам змогу постійно робити мужні вчинки. Але є нюанс: опудало мріє в усьому бути подібним до людини. "Коли на тулуб насадили голову, я дуже запишався собою. Я вирішив, що маю вигляд не гірший, ніж фермер та його приятель", - каже Страшило.

Ми хочемо боятися точно так само, як європейці чи американці, і старанно цього в них учимося. Страх є емоційно забарвленим станом, який передбачає нещастя, а отже, правильна реакція на нього сприяє виживанню й розвиткові. Рівень соціальних страхів - відповідальності, програшу/виграшу, приміром, - значною мірою доповнює поведінкові характеристики будь-якої нації.

Україна, не без полегшення поринаючи назад у твань міжнародної ізоляції ("та на біса нам ці європи з їхніми напрягами!"), бажає, проте, бодай зовні скидатися на соціально стурбованих. Покуражитися, солідаризуватися - і відразу послатися на обставини, попросивши грошей у вічний борг, при цьому доречна будь-яка демонстрація національної схвильованості долею світу.

Що робить влада? Якщо народним масам, за великим рахунком, усе по барабану, треба змусити їх у цей барабан гучно й тривожно хоча б постукати. Преса - найліпший друг людини - це замовлення жваво виконує.

Якщо ми з року в рік запитуємо одне одного: "Коли ж в Україні нарешті почнуться соціальні протести, коли буде соціальний вибух?", то відповіддю за такої постановки запитання буде: "Ніколи!". Запитання, що не передбачає особистої участі, - найкращий індикатор соціальної роз'єднаності. І саме цей "революційний підхід" гарантує невеселу стабільність. Але натякнути на загальний переляк - себе олюднити.

Якщо скласти всі щорічні заяви різних діячів про безупинне зростання "протестності" українців та одночасне зростання їхньої заклопотаності, тривожності й лякливості, то нині населення України мало б складатися суцільно з терористів-смертників, які безупинно впісюються від страху.

Заступник генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий у рамках дискусії "Україна-2013. Політичний прогноз", організованої Інститутом Горшеніна, заявив, що в Україні простежуються дві тенденції: наростання соціальних протестів і посилення страху. Те, що насправді пан Чалий говорив під час цієї дискусії набагато більше, цікавіше й зовсім не так категорично, можна проігнорувати, адже цитують те, на що є попит. Для цього достатньо приблизної подібності. Приміром, такої, як в опудала з
людиною.

А от що буде, коли назустріч опудалу виставити інше опудало? Опудало злякається чи зрадіє?

Депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко подав у Раду законопроект про святкування в Україні 70-ї річниці Сталінградської битви. Наш північний сусід - великий майстер як з опудалізації власних народів, так і з виготовлення опудал на експорт. Однак він неабияк переляканий питаннями кризи й ідентичності, відтак сталінізм у всіх проявах став таким собі "оживлювальним порошком" ласого до влади й заздрісного столяра Урфіна Джюса, з допомогою якого він надихав і надихає своїх дерев'яних солдатів.

Україна аж ніяк не Країна Оз, а Київ зовсім не Смарагдове Місто. Хоча декому достатньо побувати тут один раз, щоб потім, як Урфін Джюс, виношувати таємні плани його завоювання.

Та стара військова хитрість - висунути опудало вище з окопу - застосовується представниками урфіноджюського світу постійно й доволі ефективно. Одні вдають, що лякають, інші - що лякаються. І справді, не можна ж усерйоз задля "збереження й розвитку славних бойових та героїчних традицій українського народу, посилення патріотичного виховання громадян України" розповідати про
2,5 млн військових і цивільних жертв із радянської сторони в Сталінграді проти 200 тис. загиблих у боях і в полоні німців та їхніх союзників. І, до речі, у трьох німецьких дивізіях (71-й, 76-й, 297-й піхотних) у Сталінграді "росіяни" (так німці називали всіх радянських) становили приблизно половину особового складу.

Опудалізація країни з підтакуванням і підморгуванням сусідським опудалам - це ще й зручний спосіб маскуватися. Основний український соціальний страх - наразі все ще страх відповідальності.

З опудала-себе багато не спитаєш. Знай собі співай пісеньок, штовхайся з дуболомами та мрій про гуманізм.

Опудалу-владі можна скільки завгодно давати копняків: вона однак нічого не відчуває.

Західні й східні опудала дуже реалістично погойдуються в руках своїх таксидермістів, заманюючи наших до себе й одночасно погрожуючи.

Не життя, а суцільний опудальний театр: Мальвіна й П'єро - у в'язниці, Артемон - в опозиції, Тортілла - у прем'єрах, фофудья - в дискурсі.

І либонь має бути страшно, і ми одне одного постійно вмовляємо, що "живемо в такому жахливому світі, а буде ще гірше". Тому мають множитися соціальні протести й зростати невдоволення. А насправді все буде гидкішим і смішнішим, навіть якщо всім дуболомам на злісних пиках вирізати добрі усмішки, як у казці.

І нам не може бути страшно, навіть якщо нас шматуватимуть. Головне - зібрати потім усі шматки до купи і знову набити старою соломою. А там, де має бути обличчя, виразно намалювати любов до свободи й ненависть до чужих опудал.

Поки є мальована з допомогою ЗМІ демонстративність виявлення почуттів - владі боятися нічого. Справжня ненависть не демонстративна, а дієва, і відрізняється від страшильної, як опудало з вітрини мисливської крамниці від живого звіра.

Та це, друже, вже зовсім інша казка.