Оптимізм буває стриманим

Після помаранчевої революції наше населення піднеслося духом і почало будувати плани входження в цивілізований світ. Зміна влади вселяла оптимізм і надії на зміни на краще. Нині ж у суспільстві спостерігаються зворотні тенденції — згасання оптимізму, зростання недовіри до влади, зниження довіри до президента Ющенка. Багато в чому це наслідок високо піднятої планки суспільних очікувань та об’єктивної відмінності між обіцянками і діями влади. Але безнадійною ситуацію не назвеш — дедалі більше людей успішно адаптуються до реального життя, відчувають себе якщо й не цілковито успішними, то принаймні гідними громадянами своєї країни.

«Стриманий оптимізм» — так визначив ситуацію в Україні завідувач відділу Інституту соціології НАНУ Віктор СТЕПАНЕНКО і запропонував проаналізувати дані щорічного, здійснюваного інститутом, моніторингу «Українське суспільство».

Помаранчевий колір із часом потьмянів

2005 року лише 3,8% опитаних зазначили, що підтримували лідерів помаранчевої революції на час, коли вона відбувалася, але вже не підтримували їх під час опитування. 2006 року таких уже було 15,1%. Це означає, що є певне розчарування в реалізації декларованого помаранчевого проекту відновлення суспільства та влади. 2005 року більш як 32% опитаних почувалися у виграші після помаранчевої революції, а через рік ця статистика зменшилася вдвічі — переможцями відчувають себе 16,4% громадян.

Однак парламентські вибори 2006 року показали: все ж таки люди, котрі голосували за Ющенка-президента попри весь драматизм передвиборної кампанії 2004 року, були послідовні у своєму політичному виборі і, попри своє подальше розчарування, все-таки підтримали альянс помаранчевих політичних сил: «Нашу Україну», БЮТ, СПУ. Розстановка сил і політичних симпатій по суті не змінилася. Жодна зі сторін політикуму та суспільства за цей час не змогла переконати іншу.

Напевно, іронія долі всіх революцій та їхніх «термідорів» полягає в тому, що дуже складно відповідати високій планці суспільних очікувань. Непослідовність реалізації помаранчевого проекту відбилася на настроях опитаних. Незважаючи на певний розрив між очікуваннями та реальністю, люди живуть своїм життям. Соціологи ставили запитання: «Якою мірою ви задоволені своїм життям загалом?». 2006 року лише 12,1% респондентів були зовсім ним незадоволені. Це менше, ніж 2005 року, — 12,7%. Для порівняння: 1998 року понад 36% респондентів були не задоволені життям у країні, а 1999-го — понад 30%. Втім, є розрив між декларованою незадоволеністю і суб’єктивним відчуттям відносного добробуту, який відчувають люди.

Суспільство об’єднують здорові громадянські інстинкти

У середовищі соціологів точаться дискусії про зростання аномійної деморалізованості. Аномія — це стан суспільства, коли «не працюють» або нечітко визначені правила гри, поведінки, життя в тій чи іншій соціальній ситуації, мало того, втрачається здатність визначити саму ситуацію. І немає ніякого драматизму в посиленні аномії в суспільстві. Після революції, у 2006 році, порівняно з 1999—2000 роками, приблизно в 1,5 разу зросло число респондентів, які вважають, що норм і цінностей, які об’єднують суспільство, вистачає. Таких респондентів до 15%. Хоча більшість — 37% — відчуває їх нестачу. Це «хронічний» показник аномії, що свідчить про те, що в суспільстві все ще немає консенсусу з приводу норм і цінностей.

Революція тому й була настільки ефективною, що люди повірили в можливість змінити життя на краще. Тим паче що будь-яке суспільство все ж таки зберігає базові уявлення про те, що таке добре і що таке погано, що таке справедливо і що таке несправедливо. Надії людей були пов’язані не стільки зі зміною політичної влади, скільки з можливістю поміняти формат життя, правила гри, де деклароване і реальне зближуються. Багато гасел революції — «Жити за законами, а не за поняттями», «Перед законом усі рівні », «Бандити повинні сидіти в тюрмах» — були близькі й зрозумілі всім. У суспільства досить високий моральний ресурс, якщо хочете – здоровий громадянський інстинкт. Люди хочуть жити в нормальному, благополучному, справедливому, здоровому суспільстві.

Але владна реалізація проекту відновлення була непослідовною і суперечливою. Родимі плями розвиненого соціалізму, посилені новими обставинами дикого капіталізму, нікуди не зникли: той самий блат, місництво, довільна інтерпретація законів, клановість. Принцип трьох «П» — патріотизм, порядність, професіоналізм — не дотримується. Іронією революції став відкат до норм і звичок старого суспільства (адже нове ніколи не створюється постановами та гаслами). У цьому сенсі помаранчева революція була не тільки національно-демократичною, а ще й антикорупційною. Гасло морального очищення залишилося злободенним.

Соціологи ставили запитання: «Яка група людей відіграє в українському суспільстві найбільшу роль?». 2005-го, уперше з 1994 року, мафія та кримінальний світ поступилися першістю бізнесменам і підприємцям. Маємо симптоматичний злам у масовій свідомості: мафія, на думку людей, уже не є найбільш значущою силою в країні, як це було до революції. 2006 року мафія і кримінальний світ посідали вже третю позицію за впливом на суспільство після лідерів політичних партій і бізнесменів.

На запитання «Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?» позитивно відповідають 66,2% людей. Це майже вдвічі більше, ніж 2001 року, коли тільки 34% респондентів визнавали, що в Україні люди можуть висловлювати свої політичні погляди. Все це нематеріальні, багато в чому ще не оцінені завоювання революції.

Контроль над владою — лише на Майдані?

У певному сенсі помаранчева революція і Майдан були надзвичайним заходом, неприйнятним для суспільства з розвиненою системою захисту суспільних інтересів, де панують верховенство права, справедливість судів, свобода ЗМІ, є ефективні громадські організації, що контролюють дотримання прав і свобод людини. Помаранчева революція, масовий вихід людей на вулиці були свідченням відсутності механізмів цивілізованої комунікації суспільства та влади. В народу була свобода говорити — у влади свобода не слухати... У певному сенсі ця конфігурація тих, хто говорить, і тих, хто не чує, зберігається й донині.

Дослідження 2006 року підтвердили, що в суспільстві досі не створено ефективної системи контролю влади громадянами. Люди визнають, що ефективними засобами впливу на владу залишаються участь у виборах і законні мітинги та демонстрації, мало того, більшість опитаних не вірять в ефект будь-якого свого законного впливу на владу. На запитання: «Якби уряд України ухвалив рішення, яке ущемляло б ваші законні права й інтереси, могли б ви щось зробити проти цього рішення?». 2000 року 66,2% респондентів відповіли, що нічого не змогли б зробити. 2004 року таких було 69%, 2005-го — 57,1%, 2006-го — 63,2%. Це свідчить про те, що суспільство все ще позбавлене будь-яких важелів і механізмів впливу на владу.

2006 року не зверталися по допомогу до правоохоронних органів, включаючи міліцію, прокуратуру, адвокатів, понад 90% громадян. Чи то люди не мають звички захищати свої права через інституції, створені для того, щоб стояти на сторожі інтересів громадян, чи то вважають їх недостатньо ефективними і дієздатними в цьому плані.

Громадські організації не мають великої підтримки суспільства. Люди не вбачають особливого сенсу в членстві в цих організаціях. Понад 83% українських громадян не належать до жодної громадської, політичної організації чи руху.

Багато в чому громадяни мають підстави нарікати на владу за її недієздатність, за суперечливість політики, за непослідовність. Але це підтверджує й те, що досі ще жива вада пострадянської суспільної свідомості — традиційне сподівання на сильного лідера, на владу, яка має прийти й усе вирішити. І тут провина багато в чому не суспільства, а влади.

2005 року було проведено соціальне дослідження в 24 європейських країнах. Українці показали себе стійкими прибічниками демократичних цінностей. На запитання «Чи згодні ви з твердженням, що демократія — це найкращий спосіб політичного устрою для будь-якої сучасної держави?» тільки 6% опитаних дали негативну відповідь. І лише 3,1% респондентів, відповідаючи на запитання «Наскільки ви задоволені тим, як діє демократія в Україні?», були цілком задоволені станом демократії.

Є проблема розриву між ідеальними уявленнями про те, що в суспільстві має бути, і реальною практикою. Тому в суспільних настроях простежується незадоволеність, стривоженість і розчарування. Це може бути і наслідком традиційної пострадянської ментальності, для якої характерне бажання «прибіднятися». Так, сентенцію «Зараз усе так непевно, й, здається, може статися все, що завгодно» 1999 року підтвердили 85% людей, а 2006-го — 76,1%. 2005 року було певне зниження цього показника — до 71,9%. Люди пов’язували надії з новою перспективою, з новим порядком. Сьогодні спостерігається розчарування у зв’язку з тим, що цей порядок запанує не так скоро.

В очікуванні діалогу з владою

На запитання «Чи вистачає вам уміння жити в нових суспільних умовах?» 1998 року негативно відповіли 45%, 2006-го — 30%. Істотно зростає частка тих, хто призвичаюється до нових правил гри. Інша річ, наскільки вони з ними внутрішньо згодні. Люди ще згодні чекати і зберігають стриману надію і тверезий оптимізм. Навіть їхній песимізм належить до тієї ж категорії, що й у «добре інформованих оптимістів». Люди розуміють, що зміни на краще за помахом чарівної палички чи за велінням якогось політичного бога відбутися не можуть. Це досить тривала та болюча суспільна трансформація. Двадцять років від початку «перебудови» — не такий великий строк, щоб казати про інституціоналізацію чи внормованість нових правил гри.

На запитання «Чи вистачає в суспільстві керівників, здатних управляти державою?» 1999 року негативно відповіли 72,7% опитаних, 2005-го — 45,7%, 2006 року — 61%.

Такі дані свідчать про розчарування населення в дієздатності та ефективності вже нинішньої влади. Сподівання на героїчну владу, котра, подібно богам, змогла б здійснити якісь зміни на краще у відносно короткий час, усе ще достатньо великі. Зберігається тривожна тенденція схильності до авторитаризму. На запитання «Чи згодні ви з тим, що кілька сильних керівників зможуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії?» 2006 року 65,7% респондентів дали позитивну відповідь. Це залишкові явища патерналістської психології, бажання побути під «батьківською» рукою влади. Але й тут є зрушення на краще.

Соціологи ставили запитання: «Від чого залежить ваше життя, від зовнішніх причин чи від вас самих?». Наприкінці 90-х років людей, які вважали, що їхнє життя залежить від зовнішніх обставин, було від 30 до 40%. Це психологія тріски в бурхливому морі подій. 2006 року людей, котрі думають, що не є активними творцями свого життя, вже удвічі менше — 19%. Більшість схильні до того, щоб оцінювати своє життя як залежне рівною мірою від самого себе і від зовнішніх обставин. Спостерігається невеличке зростання числа опитаних, які визнають, що їхнє життя найбільшою мірою залежить від них самих.

Революція довела ефективність участі громадян у мітингах і демонстраціях. Рішучість у намірах брати участь у них висловили 30,7% респондентів. Це нормальний цивілізований канал діалогу громадян із владою.

Попри все, люди все ж таки послідовні у своєму політичному виборі, про що свідчать визнані чесними та прозорими вибори 2006 року. Завдання влади — надати реальні аргументи своєї дієздатності, зосередивши пильну увагу на суспільних настроях.

Шлях тут один — налагодити систему адекватної та оптимальної комунікації влади і суспільства. До цього часу ми не маємо ефективного зворотного зв’язку між владою і народом. Відсутність такого діалогу і породила феномен Майдану. Єдине зрушення в цьому напрямку — регулярні виступи Віктора Ющенка на телебаченні та радіо. У суспільстві не на словах, а на ділі має восторжествувати верховенство права. Люди бачать, що влада поводиться за подвійними стандартами: багатьох норм і цінностей, проголошених помаранчевою революцією, не дотримано, закони інтерпретуються суб’єктивно і виконуються вибірково... Це сфера, де, на відміну від економіки, навіть найменші зміни на краще можуть бути зримі та реально досяжні в короткий строк.

Влада мусить показати приклад послідовності слова і реальних справ. Тоді «загоїться» болісний розрив між ідеально-нормативним уявленням суспільства про те, як має бути, і про те, як є насправді (сумно відоме «маємо те, що маємо»).