Операція «Декларація»

У відповідь на відмову від «діалогу з розколь­никами», яка прозвучала на Архієрейському соборі УПЦ, візаві в особі Архієрейського собору УПЦ КП кинув рукавич­ку. Очевидно, шили її не нашвидкуруч. «Історико-каноніч­на декларація «Київський патріархат — помісна українська церква» розмістилася більш як на ста сторінках тексту. Втім, певна стилістична недовершеність не дає можливості запідозрити, що цей рояль ховали в кущах надто довго.

Суть документа — у його назві. Автори виводять на історичну арену «Київський патріархат» і пропонують нам таку інтерпретацію історії, згідно з якою «київська церква», що виникла внаслідок Володимирового хрещення, — це і є шуканий «київський патріархат», помісна церква. Політична історія складалася несприятливо для остаточного утвердження автокефального статусу української церкви — до останнього часу. І ось тепер треба прояснити ситуацію для виходу з канонічного тупика, в який нас загнала неправильно проінтерпретована історія. А правильно так: Російська православна церква аж ніяк не може бути «Церквою-Матір’ю» для української, тому що сама прийняла християнство від київської церкви. На роль Церкви-Матері нам, відповідно, підходить лише Константинопольська патріархія. І тому небажання визнати автокефалію української церкви з боку РПЦ не повинно нас хвилювати. Хто вона нам така? Розв’язання проблем із канонічним статусом ми очікуємо від Вселенського патріарха.

Втім, залишається відкритим питання про сам Київський патріархат. До того ж свого часу Вселенський патріарх навіть натякнув, що готовий прийняти під омофор українську церкву, якщо тільки вона розбереться сама з собою й подасть йому якийсь об’єднаний варіант. Об’єднання, як відомо, не відбулося відтоді. Але був час подумати, як обґрунтувати власні претензії і вивести з гри конкурентів. Цьому переважно присвячена левова частка декларації УПЦ КП.

Оскільки в заяві Архієрейсь­кого собору УПЦ КП щодо цієї декларації було зазначено, що вона адресована широкому колу читачів, вважаю своїм обов’язком попередити: на людину непідготовлену текст може справити гнітюче враження. Не слід у цьому звинувачувати авторів: вони виконували цілком конкретну церковно-політичну місію, а політика — справа не найчистіша. Методи, до яких доводиться вдаватися для досягнення політичної мети, навряд чи викличуть розуміння і навіть просто співчуття у читача, котрий має романтичні уявлення про церкву виключно як про Храм або Тіло Христове. У зазначеному документі церква виступає насамперед як політичний інститут, і, на жаль, ніщо політичне йому не чуже. Маніпуляції історією, підміна понять, ідеологічна риторика — усе годиться для досягнення великої мети.

Насамперед автори дають роз’яснення з приводу «канонічності» і «неканонічності». Усе має цілком логічний і стрункий вигляд — сповідування Єдиної церкви, апостольська наступність, невикривлене православне вчення. Загалом, починаєш вірити, що УПЦ КП справді неправильно зрозуміли або ще гірше — звели наклеп. Але насторожують маніпуляції з питаннями «закону». Автори нагадують читачеві, що в церкві закон — це «мінімум». І він, як відомо, може відкидатися. Але замовчують ту обставину, що відкинутий він може бути лише у тому разі, коли діє християнський «максимум» — любов. Про любов же в декларації сказано не багато.

Попри всю неоднозначність формулювань документа УПЦ КП, є моменти, з котрими важко не погодитися. Це насамперед питання, які стосуються звичайних парафіян, далеких від будь-якої церковної політики, — питання про надання Таїнств. У дуже багатьох храмах УПЦ від парафіян, які прийшли з УПЦ КП і УАПЦ, вимагають ще раз хреститися і відмовляють у Причасті на тій лише підставі, що він «не там хрещений». І в такому разі посилання на «канони» навряд чи достатні — адже йдеться саме про любов Христову, про те, наскільки легко у священнослужителя піднімається рука відштовхнути того, хто прийшов до Христа.

Історичні приклади становлення автокефальних православних церков у декларації теж видаються досить переконливими. Справді, статус цей найчастіше бував або самопроголошеним, або «продавленим» політичним шляхом. Справді, новопроголошені автокефальні церкви певний час не визнавалися, ієрархи піддавалися анафемі, навіть весь народ міг бути відлученим від церкви. Але минав час (інколи дуже тривалий), пристрасті вщухали, анафеми знімалися, одна по одній помісні церкви визнавали нову сестру і приймали її зрештою до спілкування без покаянь, а всі взаємні різкі рухи просто забувалися. Звичайно, до списку прикладів, наведених у декларації, ввійшли тільки «сексес сто­різ», хоча заради правди і для більшої повчальності слід було згадати й ті випадки, коли церква не втримувала свого статусу. Але все описане, за ідеєю, мало показати читачеві: ось він, наш шлях, і ми з нього не звернемо. Оптимістично так.

Проте цей розділ декларації мене особисто трохи деморалізував. Оскільки автори вочевидь ставлять перед собою саме політичні цілі і для них успіх — це підтверджена автокефалія, вони не дуже церемонилися з описом обставин. З тим зокрема, що найчастіше рішення про автокефалію було не так церковною, як політичною вимогою — вимогою світської влади. Автори навіть цитують одного з таких честолюбців, «батьків» своєї «державної» автокефалії: «я буду монархом, а ти патріархом». Мотиви, якими обґрунтовувалася — світськими правителями і лідерами — автокефалія, були здебільшого честолюбними, політичними міркуваннями вигоди. І для досягнення своєї державної мети вони не соромилися в церковних питаннях.

Автори декларації не приховують цього. Навпаки, вони виводять бажання державної влади як особливу й необхідну вимогу для встановлення автокефалії. Вони охоче цитують російських богословів, які наполягають на тому, що «адміністративні» питання в церкві взагалі має вирішувати світська влада, а церковна повинна лише «божественну» контролювати. Адже саме на ці «підстави» спираючись, скажімо, цар Петро Великий взагалі скасував у РПЦ інститут патріаршества, замінивши потенційних бунтівників синодальним апаратом із «ручним керуванням». Усі покривились, але проковтнули — мав право. І українська влада, таким чином, має право: церква в нас є, політична незалежність є, отож час тиснути на важіль.

Але ж церков у нас три! Як пояснити всім-всім і обґрунтувати для самих себе власну легітимність і помісність? А є ще й предстоятель — патріарх Філарет, який потребує особливої порції білила.

Ось тут починається найсумніша частина документа. З якої читач дізнається, що такої церкви як УПЦ взагалі немає на світі — а є певна кількість приходів РПЦ на території України. Більше того, утворилися вони внаслідок розколу, здійсненого заколотниками, котрі скликали «Харківський собор» усупереч рішенню законного предстоятеля. А те, що, відповідно до статистичних даних, ця «певна кількість приходів» об’єднує більшу частину українських православних, не має значення. Хто ж тепер вірить статистиці? До того ж вони — просто жертви обману. У зв’язку з чим автори декларації наполегливо радять їм перестати обманювати себе й інших. А заодно застерігають їх «від численних спотворень догматів і канонів». І все б видавалося закликом до миру й порозуміння, якби добру половину перелічених провинностей не можна було поставити на карб самій УПЦ КП.

Ще легше автори декларації розправляються з УАПЦ. Цієї церкви теж, по суті, немає на світі. По-перше, від неї залишилися ріжки та ніжки (те, що відбулося це не без діяльної участі УПЦ КП, автори замовчують). По-друге, нею маніпулює Московська патріархія, щоб завдати удару Київському патріархату. По-третє, і сама УАПЦ теж утворилася внаслідок розколу. З ким? Та з Київським же патріархатом, звісно! Хоча УАПЦ і з’явилася на початку ХХ століття, але потім цей ласий бренд був спритно привласнений колишнім архієреєм РПЦ, котрий до того ж затято з автокефа-
лією боровся. Загалом, із «конкурентами» все зрозуміло — розкольники вони всі і ні на що пре­тендувати не можуть. Пересмикування історичних фактів залишимо на совісті авторів. Головне, що текст вийшов досить стрункий.

Набагато складніша ситуація з патріархом Філаретом. Хоч як старалися автори, все має набагато хиткіший вигляд. Хоча вони зробили все, що від них залежало, місцями навіть перестаралися. Ця частина декларації, мабуть, найважча. Не знаю, не хочу знати і тим більше не беруся судити, правий патріарх Філарет чи винуватий, і перед ким саме. Але все, що автори наводять на його виправдання, не викликає в мене як у читача елементарної довіри. Про повагу — взагалі не будемо. Автори намагаються спростувати обвинувачення на адресу патріарха або хоч якось його виправдати. Візьмімо, наприклад, його історичну обіцянку на Архієрейському соборі в Москві скласти із себе повноваження предстоятеля української церкви. Нагадаю, приїхавши до Києва, він змінив своє рішення, що фактично було оголошенням війни. Але важливі не наслідки. Важливо те, що патріарх не виконав обіцяного. Просто збрехав. Спроби авторів декларації пояснити цей вчинок зрозумілі. Вони дуже старанно це роблять і знаходять якісь способи. Так, багато речей можна зрозуміти і пояснити. Навіть виправдати. Ось тільки суть їх від цього не зміниться.

Також непереконливими видаються пояснення, чому патріарх Філарет відповідає рішучою відмовою на безліч пропозицій із боку УПЦ й УАПЦ почати переговорний процес за умови, що він піде. За версією авторів декларації, такі умови спрямовані на знищення української помісності. Хоча так і залишається незрозумілим, чому помісність так міцно зав’язана на одній людині. Невже українська помісна церква — це і є патріарх Філарет?

Насправді в цьому твердженні є певний сенс. Причому набагато більший, ніж у фразах про те, що «українська церква доросла до автокефалії». Ця обставина дає ключ до розуміння декларації. УПЦ КП далеко не так міцно стоїть на ногах, як намагається декларувати у своїх документах. Її гарант, він же її творець, її єдина справді тверда основа — це одна людина. Таке становище робить церкву відносно стабільною. Але лише до часу. Оскільки ж поруч із патріархом Філаретом (неважливо чому) за стільки років так і не виріс лідер, якому можна без трепету передати справу життя, треба пошукати інші способи її зберегти. Те, що досі базувалося на енергії, політичній кмітливості й ораторському таланті патріарха Філарета, набуло документальних богословських підстав. Хай вони видаються місцями хиткими, місцями спекулятивними, місцями просто крикливими. Це те місце, яке складно проігнорувати, навколо якого можна зібрати своїх і дати гідну відсіч чужим.

Навіть попри кількісну перевагу, становище УПЦ стає дедалі хиткішим. Трохи більше дипломатичної гнучкості і трохи більше християнської любові зробили б свою благу справу для УПЦ. При нинішній політиці УПЦ (точніше, Московського патріархату) залагодження розколу неможливе ні на вищому, ні на ниж­чому рівні. Людина, хрещена в УПЦ КП (дуже вона тямить на канонічних тонкощах!), котру відштовхнув священик УПЦ, більше ніколи не прийде ні до нього особисто, ні, можливо, взагалі у церкву з такою вивіскою. І це відторгнення, можливо, набагато серйозніше, ніж готовність чи неготовність архієреїв сісти за круглий стіл.

З іншого боку, УПЦ КП, здавалося б, має шанси зібрати все те, що втрачає УПЦ. Але чи зуміє вона ними скористатися? Ось ще один урок історико-канонічної декларації УПЦ КП. Питання мети й засобів у ній вирішується, безперечно, на користь мети. Це видно з найбільш неприємних фрагментів тексту. Розлогі цитати з цинічних текстів, написаних людьми, які втратили честь і совість: розтратники, перебіжчики, політикани, котрі давно забули, де межа між правдою і неправдою, — ось хто виступає в декларації «свідками захисту». До чого були ці цитати, після яких нормальній людині з не до кінця збитим моральним прицілом хочеться піти й помити руки? Я знаю, що мені скажуть у відповідь: в УПЦ роблять так само. Там теж постійно друкують «викривальні» листи про дружину і дітей патріарха Філарета, про його співробітництво з КДБ (до речі, чому в декларації немає ані слова про це? Вимагаю продовження бенкету!) Але чи слід у такому разі користуватися методами суперника? Особливо коли складаєш такий солідний документ?

А просто інакше не вміють, не хочуть, не вважають за потрібне. Однаковість методів по обидва боки — ось що примушує читача зневіритися. Жоден зі співрозмовників не кращий за іншого, тому абсолютно не має значення, чи зуміють вони домовитися. У жодному ні на краплю не більше любові. Тієї, справжньої, яка не зводиться до «любові до Батьківщини» — з цим у них усе гаразд.