Чому український скандал часто закінчується пшиком?

07 грудня, 2021, 13:05 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Слідами насиченого політичного тижня

Чому український скандал часто закінчується пшиком?
© Ліга.net

Кожен український політичний скандал розкішний і прекрасний, як першосортне виноградне гроно. Кетяг складається з різних красивих бубочок, які, достигаючи від зеленого до червоного кольорів, ніжно променяться у світлі телевізійних софітів. Достиглі, вони аж пирскають п’янким соком щирості під пальцями блогерів.

Хоча політичні скандали в нашому новому й незалежному суспільстві були ще тоді, коли найбільш пафосні інтернет-викривачі ходили до школи, а інстаграмери та тіктокери були просто сперматозоїдами (дехто таким і залишився).

Кожен із тих скандалів тридцятирічного періоду був «нечуваним, небаченим, обурливим, таким, що не має аналогів». І, звісно ж, кожен скандал «радикально змінював усе суспільство» до невпізнанності, відкривав йому очі на щось там таке з гарантією неповторення чогось там такого.

Суспільство накидалося на проголошеного чергового «офірного цапа», якого, попередньо змовившись, віддавали народу на заклання такі самі політичні парнокопитні. Народ урочисто проголошувався переможцем і захисником національних духовних цінностей. А національні матеріальні цінності тим часом тихо перерозподілялися серед скромних інвесторів чергової народної перемоги.

Пошукам алгоритму скандалів присвячено чимало цікавих текстів. Але, щойно справа торкалася участі в них українського суспільства, починалися авторські самообмеження. Науковці сперечалися про історичні приклади та дефініції, партійні рекрути — про своїх і не своїх лідерів, активісти кімнатні й вуличні — про схід і захід, північ і південь, верхи і низи.

Всі ці судження були справедливі в рамках уявлень про світ тих, хто ці судження висловлював. Загалом же, вони сходилися на тому, що існує малограмотна більшість і компетентна меншість. Практична цінність цих публічних суджень, звісно, підвищувала впізнаваність авторів. Але на цьому практичність і закінчувалася.

Учасники дебатів як тоді, так і тепер клялися іменем народу (інколи навіть щиро). Втім, народ тієї миті займався власними справами, здебільшого дуже далекими від озвучених скандалів. Однак говорити, що вищезгадані речники не представляють нікого, крім самих себе, і «страшенно далекі від народу», як подейкував один всесвітньо відомий російський терорист, — теж вульгарний марксизм. Вони репрезентують певні групи. Хоча італійський соціолог Гаетано Моска вважав, що інтелектуальне виправдання розумниками власної поведінки якраз й свідчить про їхню недолугість.

Тому поговорімо про соціальну психологію скандалів.

Ще раз згадуючи (не проти ночі будь сказано) про марксизм, наголошую, що саме він (хоча можна згадати й Огюста Конта) породив думку про невпинне сходження суспільства догори. Все, що з людьми відбувалося, трактувалося як свідчення прогресу або деградації. Хоча нині назви когось із цих наших трактувальників марксистом, вони тобі очі видряпають.

Навіть такий монстр соціологічної думки як Питирим Сорокін, констатуючи «флуктуації систем істини, етики і права», стихійні коливання соціуму, однак вірив у те, що на зміну чуттєвій культурі прийде культура інтегральна, і з'явиться якась єдина соціокультурна суперсистема. Ну як у «пєрєстройку» совєтологи вірили в теорію конвергенції: совок стане трохи капіталістичним, Захід — трохи совковим, і вони зіллються в обіймах. Із Заходом так і сталося, тільки обіймати вже виявилося нікого.

Натомість бачимо новий потужний тренд — не просто культурне розмежування і обмеження конституційних прав та свобод усередині суспільства, будування фізичних стін (панове українці, мовчати!) і непролазних загороджень поміж державами.

Стратифікація — це термін, який переповз у суспільні науки з геології, де він означає різні пласти земної породи. Тектонічні зрушення іноді трохи їх перемішують, на рівні континентальних плит, але дуже-дуже повільно. Це лише ми називаємо кожен політичний пчих «тектонічними зрушеннями».

Розшарування суспільства на різні реальності, як слюда розшаровується на окремі напівпрозорі пластинки, — про це говориться як про якийсь новотвір, наче доти існували тільки «верхи» й «низи». Позиційна мобільність різних шарів висока, але те, що ми бачимо як «прогрес» чи «соціальний ліфт», — лише нахилена палуба «Титаніка», на верхній край якої можна видряпатися найбільш спритним.

Ну гаразд, хай буде не «верхи» й «низи», а «влада» і «суспільство». По три позиції в кожній групі.

«Влада», не дуже щирі люди.

Люди, які були при владі й знову хочуть туди потрапити. В широкому сенсі слова. Це не тільки кілька відомих персоналій, а й уся їхня клієнтелла, вельми досвідчена в мистецтві інтриг і зазвичай більш кваліфікована, ніж самі перші особи. Комунікативна проблема цієї групи в тому, що вони, крім особистої кваліфікації, вимушені розмовляти в стилістиці своїх лідерів, тобто в категоріях минулого часу. Ця політична ностальгія дозволяє утримувати електоральне ядро, але не передбачає приросту в принципі.

Люди, які ніколи не були при владі, але хочуть нею стати. Ця колоритна група активістів складається з кар’єристів і романтиків, які використовують однакову пафосну й наївну стилістику. З тією різницею, що одні роблять це цинічно (й тому ефективніше), а інші — щиро. Ті, хто ніколи не був на державній службі, мають дуже слабке уявлення про правове поле, в якому існує чиновник, навіть найдрібніший. Чиновник — не людина, а функція, він мусить сумлінно виконувати всі офіційні приписи з дев’ятої до шостої, і все. Для кодифікації нічних фантазій у денні правила є парламент, а там — своя внутрішня бюрократія під виглядом демократії. Але ця група — полум’яні речники фантастичних мрій, тому її так люблять різні гостьові редактори.

Люди, які перебувають при владі і бояться її втратити через непередбачувані ротації та інші кадрові інтриги. Це такий трагікомічний кластер, куди трішки потрапляють і вищезгадані представники. Але в нашій ситуації це, по-перше, «масовка», актори коротких стендапів, які потрапили в довгу давньогрецьку театральну виставу, й античні маски з них постійно сповзають. По-друге, пріоритетність слухняності над кваліфікацією і досвідом, що логічно. Навіщо сучасному начальникові, який сам не знає, хто й навіщо його призначив (знає лише, що ненадовго), підлеглий, розумніший за нього самого?

Справедливості ради треба сказати, що така публіка вельми репрезентативна в суспільному вимірі: зніміть пасажирів кількох вагонів із поїзда (можна навіть із «Хюндая») і пошліть їх у вищі ешелони влади. Перший рік їх усі будуть любити, як нові народні обличчя, наступний — ненавидіти, хоч би що вони робили або не робили ці пару років.

Тепер «суспільство», дуже щирі люди.

Люди, які не задоволені якимись конкретними діями чинної влади. Це фахівці від чогось конкретного, з освітою і практичним досвідом, але досвідом минулих часів. Їхня критика цілком слушна й логічна, але вона ведеться в контексті того, що ніколи не повернеться. Все прискорюється і тому примітивізується, для культури це трагічно, а для споживача, тобто масового виборця, — зручно. Це високоневротичне середовище, оскільки в процесі примітивізації влади в нього майже немає шансів самореалізуватися. Втім, фахівців із різних питань стає дедалі більше, а самі ці питання ставляться дедалі гостріше.

Люди, які незадоволені персоналіями, представленими в чинній владі. Оскільки ненависть — це зворотний бік любові, то об’єкт ненависті є насамперед суто антропологічним антиподом. Будь-які його дії — це бездіяльність, його бездіяльність — це зрада, сам факт його існування не просто морально обурливий, а естетично огидний, бо порушує музику їхніх високих духовних сфер.

Як писав колись Фредерік Беґбедер, «кохання живе три роки», і це стосується будь-яких сильних емоцій. Коли гормони (в даному випадку норандреналін) перестають стимулювати емоційну залежність і мозок, знудившись і не отримуючи якихось принципово нових збудників, повертається до нормального ритму, нелюбов із емоції перетворюється на ритуал, але до виборів ще далеко.

Люди, які незадоволені самі собою. В цьому їм важко зізнатися, тому критика адресується решті світу. За шкалою: від теорії різних змов, включно з антивакцинаторством, і до того, що країна/народ/влада/сусіди — взагалі всі інші — не такі, як треба.

Як саме «треба» і хто за це має платити й чим — питання другорядне і несуттєве.

Є ще просто люди, духовно недужі тимчасово або хронічно. Їх значно більше, ніж можна уявити, бо ми бачимо лише адептів «капслоку», і то в наші цифрові бульбашки вони запливають зрідка, в них свої є.

Ось ми маємо шість таких приблизних позицій. Можна запропонувати термін «квантова соціологія», бо кожен із учасників водночас вважає себе і «верхом», і низом», і героєм, і жертвою, і об'єктом маніпуляцій, і пальцем «сильної руки». Ніякої єдиної людської маси, яку можна було б якось однаково кваліфікувати, не існує. Але це науковий підхід. Політичний — він ближчий до релігійного, тому політичні назви мають функцію магічних заклинань, але виглядають як наукові.

Якщо розмістити ці умовні групи по колу (в рандомному порядку), то між кожною з них можна визначити тип взаємодії, який буде чинний лише на даний конкретний момент. Динаміку живих систем не можна описати лінійно, тут потрібен фрактальний метод. Суспільство — це множинність, яка має незвичайну структуру і сама себе повторює.

Скандал виникає у критичних точках суспільства. Тих, на які суспільство мало би спиратись у проєктуванні майбутнього. Для вищезгаданої структури флуктуації, тобто відхилення, є звичайною ознакою живого організму. Але коли йдеться про наше розшарування на різні реальності, кожна з яких претендує на істинність, перший-ліпший скандал сприймається як драма космічного масштабу.

Скандал і є «критична точка». Відтак у нашому інформаційному просторі виникає явище «критичної опалесценції» — в неоднорідному соціальному середовищі світло знання розсіюється. І у всіх втрачається прозорість бачення та сприйняття. В кожного по-своєму.

Соціальна динаміка не оперує категоріями доцільності, це просто опис процесів. Доцільність, своєю чергою, визначається категоріями етики, які кожна група встановлює собі сама, що б вона там не казала про «загальне благо» в дусі Єремії Бентама. Чим принциповіші групи, тим менше в них шансів домовитися про спільне, а нав’язати всім своє — це ще треба вміти. І, взагалі, дорого коштує, в усіх сенсах слова.

Насолоджуйтесь опалесценцією скандалів, вони ні на що істотне у вашому житті не впливають. Але ж красиво.

 

Всі статті Олега Покальчука можна прочитати за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК