Олексій Богданович: Я не хочу жодних міфів про себе...

Із артистом театру та кіно Олексієм Богдановичем ми зустрілися незвичайного зимового вечора, коли на Київ зненацька впала заметіль — засліпивши перехожих, зупинивши транспорт і зробивши столицю казково­неповторною.

Пропоную читачам «ДТ» розмову з народним артистом України, лауреатом Державної премії ім.Т.Шевченка, головою Спілки театральних діячів України і кумиром українських жінок.

— Олексію, за вами міцно закріпилося амплуа героя-коханця. Не затісно в ньому?

— Ну ось, коли хочуть образити артиста, починають говорити про амплуа...

Я розумію, що амплуа ніхто не скасовував і у сказаному є частка правди. Коли я закінчував театральний інститут, мій професор Леонід Артемович Олійник написав: «Амплуа — герой-коханець із переходом у соціального героя». Нагадаю, була інша епоха, і соціальний герой — то був герой нашого часу. Сьогодні в моєму репертуарі є Чичиков, який не вписується в цю схему, оскільки є асоціальним типом. За цю характерну роль я отримав «Київську пектораль» як найкращий артист року.

Я намагаюся, пробую. Кажуть, що трагіки хочуть грати коміків, і навпаки. Щоб не зациклюватися на зовнішніх даних, фактурі та своїх внутрішніх «кониках», я намагаюся відходити від традиційного сприйняття себе в якісь інші ролі. Звідси — і Чичиков, і Петручіо у «Приборканні норовливої», і ролі різних лиходіїв та негідників...

— Колись давно театр був оповитий атмосферою поклоніння перед акторами. Чи збереглася ця традиція?

— Я й сам думав, що часи обожнювання артистів давно минули. Ні, виявляється, ще є одержимі люди, в хорошому розумінні цього слова.

Одного разу виходжу після вистави, а мені черговий каже: «Ви бачили, що з вашою машиною?» У мене серце завмерло, ну, думаю, — все! Вибігаю, а півмашини по діагоналі заклеєно великими гарними метеликами з паперу, такі прикріплюють до штор. Стильно зроблено!

Уже виходить публіка, і я починаю гарячково здирати метеликів. А вони добре приклеєні. Залишалося тільки сісти в авто і їхати з цим крилатим ескортом додому.

— Кажуть, початок вашої акторської кар’єри був щасливим?

— Точно, я — «козирний», ще на четвертому курсі отримав дебютну роль у театрі ім. І.Франка. Хлопці ще ходили в студентах, а я вже грав, причому не в масовках. Було багато пропозицій, наприклад, річне стажування в Лондоні, куди я побоявся їхати, запрошення з інших театрів, зокрема до Ризького російського театру. Переїзд до Риги, можливо, змінив би мою долю...

Проте все було аж ніяк не так гладко, як здається. В армії є таке поняття «школа молодого бійця», те ж саме і в театрі — тобою командують, затикають дірки...

Сергій Данченко, який запросив мене до Національного театру, кілька років не давав мені серйозних ролей. Я пройшов масовки, шаровари, вуса і багато іншого.

Тоді мене врятувало кіно — допомогло не залишити професію й уникнути депресії. А потім настав період, коли до мене почали ставитися інакше, почали пропонувати серйозні ролі...

— А статус провінціала не заважав пробиватися в люди?

— Справді, я з Сумської області, тихого містечка Глухова на Слобожанщині. Приїхав до Києва 1980 року, зачепився та так і залишився...

Я не з родини акторів, батько — економіст, мама все життя пропрацювала у дитячому садку, брат із сестрою — технарі. Але в кожної випадковості є своя закономірність: сестричка колись передплатила журнал «Новини кіноекрану», звідки я й почерпнув образ «гарного життя». Зовсім не приміряючи себе до цієї професії... Але щось запало в душу...

Спочатку «провінція» підвела: у нас на Слобожанщині більше розмовляють російською, оскільки до Росії — сорок кілометрів. Ось і в мене був місцевий «дзвінкий» суржик. Виручив хороший шкільний учитель української літератури, та все одно в інституті я трохи «акав».

Одна однокурсниця дуже уїдливо пожартувала зі мною з цього приводу, а я — хлопець із гонором і поставив перед собою мету: за півроку вдосконалити свою українську. Коли закінчував інститут, українська стала настільки рідною, що я почав розмовляти нею у повсякденному житті. А коли прийшов до театру, ні в кого навіть думки такої не виникло, що я ... суржикомовний!

Тому я вдячний людям, які є «подразниками» у моєму житті.

— І часто ви з ними перетинаєтеся?

— Трапляється інколи. Пригадую, знімався у фільмі, де треба було їздити машиною, а я не вмів — невдало гальмував, смикався. Хтось із масовки сказав: «Це вічний пішохід». Мене це так зачепило, що я відразу склав на права.

Зі своєю «провінційністю» я давно розпрощався: більшу частину життя (27 років) прожив у Києві, тож хоч і з натяжкою, але киянин. Відданий цьому місту, ніколи надовго не від’їжджаю, крім зйомок та гастролей. У Голосієвому, де я живу, дуже гарно й затишно: парк, монастир, церква. Мені подобається гуляти там із друзями, інколи блукаю сам-один...

— Складається враження, що ви живете з випередженням: рано потрапили в театр, 1996-го, у віці 32 роки, стали лауреатом Шевченківської премії, а торік — знову шок для колег: звання народного артиста України!

— Справді, премію ім. Т.Шевченка отримують люди з регаліями, народні артисти, а я тоді не мав навіть звання заслуженого. Мене відзначили за головну роль у фільмі «Злочин із багатьма невідомими».

Однак що стосується звань і премій — я невдаха... Серйозно!

Державну здобув у тяжкі перехідні часи, коли вона була дуже маленькою, просто символічною. Я накрив стіл для колег у театрі та Будинку кіно — і все, премії немає! Однак приємно, бо це найпрестижніша премія країни.

Що ж до звання «народний», то й тут не пощастило: коли відбувалося урочисте нагородження, я не зміг бути присутнім — був на зйомках, які неможливо було скасувати, приїхали артисти з Москви. Зателефонував, і мені сказали: «Гаразд, потім!» Пізніше нагороду вручив у приватному порядку міністр культури Юрій Богуцький.

— Розкажіть про свої стосунки з кіно.

— Вони, так би мовити, нерегулярні. На початку кар’єри, коли мені в театрі дали відстоятися, як молодому вину, була якась ейфорія. Кіно мене підхопило, понесло — зі мною панькалися, посилали машини, я був ангажований...

Це були часи, коли в нас ще плідно працювала кіностудія ім.О.Довженка, запрошував «Мосфільм», я знімався відразу в кількох картинах, але ті мої ролі глядачеві нічого не скажуть. Більш-менш запам’ятався фільм «Блакитна троянда» за Лесею Українкою (режисер Олег Бійма, студія «Укртелефільм») і фільм дворічної давності «Украдене щастя» за І.Франком, де я зіграв Миколу Задорожного. Ця стрічка мала непоганий рейтинг.

Долучився і до серіалів, «5 хвилин до метро» показували на каналі «1+1», а тепер — на Першому каналі Росії. Знімали в Україні, оскільки в нас це дешевше. Робоча сила, знімальна група, гонорари (що дуже прикро!) — все набагато дешевше.

— А в Росії знімалися?

— Зніматися за межами України дуже проблематично, там своїх не бракує. Тепер росіяни ухвалили чіткі закони, згідно з якими артист, який приїхав з України, прирівнюється, скажімо, до американського, і знімальна група має платити за нього більші податки. Готель, перельоти й інші витрати на українського артиста влітають їм у копієчку. Навіщо це потрібно? Крім того, у росіян дуже розвинене корпоративне відчуття, пробитися туди дуже важко — за поодинокими винятками, чужинців близько не підпускають.

П’ять років тому я думав, що наше кіно помре остаточно, але тепер потроху оживаємо. Гадаю, мине ще кілька років — і ми випускатимемо власну продукцію.

— Як складаються ваші стосунки з ТБ?

— Бути шоуменом і вести розважальні програми в мене не дуже виходить: я не балагур і не «фонтан». Не люблю формат шоу, мені здається, що це дешево. Та й настав час подумати про свою репутацію, все-таки народний артист України...

— Якщо не секрет, хто ваші друзі?

— В акторському середовищі завести друзів проблематично, оскільки колеги не прощають успіху. Є, звісно, приятелі, з якими граю в більярд...

Із друзями не з театрального середовища простіше. Нудно весь час теревенити про ролі й театр. Є друг — хороший лікар, він пише докторську дисертацію. Це навдивовижу творча людина, він любить класичну музику і «присадив» на неї й мене. Інколи приносить записи, і ми слухаємо класичну музику, наприклад, у трьох різних виконаннях...

— А з відомими людьми, наприклад із політиками, дружите?

— За своєю натурою, я не люблю нав’язуватися або просити. Часто запрошують вести концерти, зокрема й державні, тому зустрічаюся з нашою політичною елітою по роботі. Знаю практично всіх. Нову прем’єрську команду — менше, оскільки вони, як на мене, трохи далекі від проблем української культури...

Був випадок, коли Віктора Ющенка (тоді ще прем’єра) запросили на «Короля Ліра». Тоді він часто бував у театрі. Ми не були знайомі, і коли в перерві зіштовхнулися в коридорі, він показав: «Во!» (себто «Чудово!»).

Пізніше я розповів цю історію дружині, а вона здивувалася: «Чого ж ти не підійшов, усе-таки земляки. Віктор Андрійович — творча приємна людина». Але такий уже в мене характер: незручно.

— Де шукаєте віддушину від роботи?

— Що таке хобі? Коли в людини нецікава робота, вона шукає чогось цікавенького. Для мене ця тема не звучить, я не можу збирати марки. Навіть коли граю соту виставу, не вмію працювати, як патефон. Постійно роблю сам собі шоу, щось змінюю, інколи ввожу партнерів в оману, інколи — дратую. Роблю екстріми на спектаклі, оскільки за натурою я — провокатор.

Однак театр сильно висотує нерви, до кінця сезону починаєш кидатися на колег.

Я люблю сісти в машину, дістати карту й тикнути пальцем — хочу сюди! У мені помер «Клуб кіномандрівників». По Україні подорожую машиною. Об’їздив також США, Африку, Європу. Звісно, власним коштом стільки не зміг би — багато їздив, коли знімався.

Крім того, я — любитель екстріму. Спортсмен — це гучно сказано, а ось на планері літаю, катаюся на гірських лижах. Намагався займатися дайвінгом, плавати з маскою...

Нинішнього року спеціально поїхав на Західну Україну, щоб зустріти Новий рік і покататися на лижах, але снігу не застав...

— Ви займаєтеся і громадською роботою — очолюєте Спілку театральних діячів України?

— Хоч би там що казали про цю Спілку: мовляв, непотрібна структура, атавізм радянських часів... Знаєте, легко розвалити, але важко створити. Доки в артиста все гаразд, йому ця Спілка не потрібна. Та якщо якась проблема — відразу ж біжать до нас. Ми намагаємося організувати стипендії, шукати фонди (з нами, наприклад, працює Фонд сприяння розвитку мистецтв). Це невеликі гроші, але для людини, котра живе на ліках, навіть 50 гривень — сума. У нас є Будинок ветеранів сцени, Будинок відпочинку «Чорноморка» в Одесі, який вдалося вберегти від приватизації. Досі існує система профспілкової допомоги, хоча меншою мірою, ніж раніше. Але навіть заради цих крихт варто працювати!

Окрім того, ми займаємося премією «Київська пектораль»: потрібно відстежувати вистави протягом року, щоб визначити номінантів і переможців. Це велика робота. Нинішнього року вперше нею займатимуся як співголова премії разом із начальником управління культури Світланою Зориною. Ми плануємо збільшити суму премії принаймні вчетверо.

Премія присуджується у 14 номінаціях. Уже відбувся перший тур, вийшли на фінішну пряму — залишилося переглянути 22 вистави. Мені вже час давати молоко за шкідливість...

— І останнє, нелегке для артиста запитання: ви стали «зіркою» в молодості. Чи не виникає бажання залишитися для глядача юним, змінивши рід діяльності? Чи готові грати ролі літніх людей, тобто постаріти на сцені?

— Так, важко про це говорити. Нещодавно дивився передачу про Мурата Насирова: він не зміг подолати цей бар’єр — слави, молодості, чарівності — до забуття, старіння тощо.

Після перегляду вистави «Брати Карамазови» з моєю участю одна журналістка написала: «Чудово грає Богданович, але повірити в те, що йому, як Івану Карамазову, 23 роки, можна тільки сидячи в десятому ряду балкона»... До речі, саме за роль Івана я недавно отримав премію як кращий артист року.

Дуже не люблю гримуватися під молодих, це жахливо: панель. У мої 43 роки грати юних закоханих начебто непристойно, а на дідів поки що не тягну. Для артиста 40—50 років — період важкий...

Багато артистів готують собі плацдарм у вигляді продюсерства, режисури, бізнесу. Я теж думаю про це. Якби заробляв колосальні гонорари і мав солідний банківський рахунок, як артисти в Європі, можливо, не думав би про майбутнє. Але я знаю, як у нас звикли «турбуватися» про людей, незважаючи на те, що ти — «народний». Занадто багато прикладів перед очима, у тій-таки Спілці театральних діячів...

Розумію, що і шанувальниці, і багато іншого — минеться, але від цього в мене не зриває дах. Я — адекватна людина, тому абсолютно спокійний. Дай Боже, щоб я зістарівся на сцені, не хочу жодних міфів про себе...