Олександр Притула: «Спас гартує не лише тіло, а й дух українця»

14 жовтня, у День українського козацтва, Покрови Божої Матері й день визволення Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників, на острові Хортиця у рамках ХІ міжнародного фестивалю козацьких бойових та традиційних мистецтв «Спас на Хортиці» імені Анатолія Єрмака відбудеться Свято української звитяги. Глядачі побачать показові виступи шкіл бойових мистецтв України, Росії, Білорусі, кінні виступи, козацькі змагання, традиційний бій «Лава на лаву»...

Організаторами фестивалю «Спас на Хортиці» (12—14 жовтня) у Запоріжжі виступили Всеукраїнська федерація національних єдиноборств «Спас», Запорізька міська рада та обласна держадміністрація. Крім відкритої першості України з українського рукопашу «Спас» — «Кубок Анатолія Єрмака» програмою передбачені науково-практична конференція про стан та перспективи українського козацтва, презентація фотохудожнього проекту «Спас — звичай козацьких родів»
(автор Євген Іваненко), виставка робіт народних майстрів, урочистий концерт з участю знаних кобзарів та бандуристів.

Президент Всеукраїнської федерації національних єдиноборств «Спас» Олександр Притула вважає, що такі фестивалі — це кроки до відродження української духовності, національної гідності, підвищення рівня поінформованості суспільства, насамперед молоді, про українські традиції та звичаї, привернення уваги громадськості до відродження історико-культурної спадщини українського народу — національних бойових мистецтв, відродження звичаю степової воїнської культури. Адже доведено, що спас і гопак — не вигадки, а цілісні системи вишколу українця-воїна, взагалі слов’янина-воїна.

— Пане Олександре, ви разом зі своїми побратимами у Запоріжжі створили першу в Україні державну дитячо-юнацьку козацьку школу «Спас». Згодом це бойове мистецтво набуло розвитку в Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Олександрії, Вільнянську, Гуляй­полі, Кременчуці, Дніпродзержинську. Спосте­рігаючи змагання рік за роком, як нині ви оцінюєте рівень вишколу учасників традиційних всеукраїнських першостей
з козацького рукопашу?

— З приємністю відзначаю, що з кожним роком зростає тактична й фізична майстерність учасників, бійці демонструють новий технічний арсенал. Займаючись українським рукопашем, хлопці набувають навичок, що знадобляться їм у житті. Маємо досить великий науковий потенціал. Кілька років тому вийшов друком підручник «Спас» — правила змагань, програма викладання для дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Для фахівців постійно виходить методична, нав­чальна література, систематично проводяться науково-методичні та навчальні семінари для тренерів-інструкторів, суддів. Зараз працюємо над тим, щоб відкрити у Запоріжжі козацький ліцей. У цьому нас підтримує місцева влада. Лише цього року Запорізька обласна рада виділила на розвиток козац­тва 140 тисяч гривень.

— Усі попередні десять фестивалів проводилися влітку. Чому нині вирішили перенести його на осінь?

— Ми подумали, що логічно буде проводити фестиваль козацьких бойових та традиційних мистецтв саме на Покрову Божої Матері, яку козаки вважали своєю заступницею. А гарну погоду ми замовимо… Свято української звитяги на Хортиці традиційно збирає тисячі глядачів, переважно молодь, тож за кількістю це майже справжня За­порізька Січ (сміється).

— Юні спасівці, 8—13-річні хлопці вразили мене. У них вираз очей, погляди й ставлення до життя зовсім інші, ніж у ровесників, це вже цілком сформовані особистості, розумні, чесні патріоти. Подумалося: якби такі молоді люди, коли виростуть, обійняли ключові посади в державі, Україна перестала б бути мачухою для своїх громадян.

— Спас справді гартує не лише тіло, а й дух українця. Ми хочемо наочно довести, що українське — не лише не гірше, а краще, насамперед для самого українця. Спас є одним із найкращих за якістю бойових мистецтв світу, бо в його основі — виживання роду, краю, свого народу.

Кожна нація неодноразово проходила випробування війною, тяжкими періодами виживання. Саме у ті часи й формувалися бойові культури як результат накопичення бойового досвіду при відстоюванні свого життєвого простору. Протягом багатьох сотень років праукраїнці були змушені битися як із відносно «важкими» (за військовими обладунками й тактикою) воїнами Європи, так і з «легкими» воїнами-кочівниками Сходу.

— Це визначило технічні та тактичні особливості бойового мистецтва українців?

— Так. Істинним бой­овим мистецтвом, де вирішується питання життя або смерті, стають ті рухи, які є родовими, які передаються з генетичною пам’яттю. У східних бойових мистецтв рухи зовсім інші. Карате — прекрасне бойове мистецтво для японця, ушу — для китайця, теквондо — для корейця. Для українця має стати своїм українське бойове мистецтво. В основі вишко­лу повинна стояти наша українська духовність, менталітет, а не східна ідеологія. З огляду на це вибудовуються і рухи, і методика тренування. Ми не відмежовуємося від східних бойових мистецтв, від західних чи інших культур. Але насамперед треба свого не цуратись, як казав Тарас Шевченко, а тоді вже чужого навчатись. Як не погодитися з Масакі Хацумою, 38-м патріархом школи ніндзюсу (Японія), що зберігає національні традиції кілька сотень років: «Сутність будь-якого бой­ового мистецтва світу — служити своїй нації».

— До створення федерації національних єдиноборств, в Україні, по суті, не було національних видів спорту?

— Так. Ба, взагалі немає олімпійських видів спорту, які б внесла слов’янська гілка цивілізації. Є романо-германський і англо-американський внесок. А ми й досі граємо за чужими правилами... До речі, Росія й народи Середньої Азії мають національні види спорту. У Молдові це метання буздугана (це така палиця). Ми теж маємо національні види спорту, але не надали їм належного статусу...

— Утім, мов гриби після дощу, в Україні множаться саме школи карате, дзю-до, кунг-фу й т.д., а українські національні єдиноборства, всеукраїнську федерацію яких ви очолюєте, розвиваються досить повільно.

— Дуб зростає повільно, але стоїть віками. Сотні років усе українське, національне, що має тисячолітні корені, заборонялося, придушувалося, нищилося як чужин­цями, так і своїми: віра, мова, ідеологія, традиції. І бойові мистецтва теж. Спас — це світогляд козака як піклувальника й охоронця рідної землі, це — звичай гордої непокори, це — покликання бути в одній команді, захищати свою свободу й мету. Не дивно, що відкрито пропагувати бойові мистецтва, вивчати та вдосконалювати їх ентузіасти-сподвижники змогли тільки після здобуття Україною незалежності. По-друге, погодьтеся, що бойові мистецтва Сходу в українському варіанті — радше не традиція, а бізнес.

Там, де муніципальна влада нам довіряє і йде на експеримент, дитячо-юнацькі спортивні школи спаса й бойового гопака досить успішно розвиваються.

Побувавши на якомусь із наших фестивалів на Хортиці, мене запросив директор Кременчуцького військового ліцею, й ось уже кілька років під орудою наших інструкторів юнаки опановують бойове націо­нальне мистецтво. І таких прикладів чимало.

— Ви, пане Олександре, від свого діда перейняли козацький звичай і особливі здібності. Повсяк­день носите не лише вишиванки, а й зачіску «осе­ледець». Але чомусь ніколи не бачила вас у козацькому генеральському мундирі...

— Розвиток сучасного козацтва заведе в нікуди, якщо піде не через дотримання козацького звичаю, а через формалізм, погони й лампаси, через незаслужені звання, перетворивши козаків на придворну жандармерію. А от на фестивалі на Хортиці якраз збираються справжні за духом козаки. Тут панує козацьке звичаєве право, нехай кілька днів, але люди відчувають гордість за свою приналежність до українського народу, почуваються господа­рями на рідній землі.