Олександр Кабанов: «Поети — менеджери середньої ланки, які пишуть чудові вірші»

У літературному середовищі ім’я Олександра Кабанова асоціюється із сучасною складною поезією, що нині в моді. Сам Олександр із цього приводу жартує: «Зараз нам здаються простими Пушкін і Єсенін, а через 50 років «простими» назвуть більшість сучасних поетів...»

Вірші О.Кабанова відзначено літературними преміями: міжнародною літературною премією ім. Юрія Долгорукого (2005), премією журналу «Новый мир» (2005) і премією «Планета поета» ім. Л.Вишеславського (2008). Незалежна комісія зі ста російських критиків, ста поетів та ста прозаїків присудила йому звання «Поет Росії 2003 року».

Олександр — головний редактор журналу культурного опору «ШО», один із засновників українського слему. Його вірші переклали українською й німецькою мовами Сергій Жадан і Енріка Шмідт. Публікувалися у виданнях (зокрема он-лайн): «Континент», «Интерпоэзия», «Новый берег», «Сетевая Словесность», «Топос», «Поэзия. ру» тощо. Автор поетичних збірок «Айловьюга», «Аблака под землей», «ВЕСЬ» (2008).

— Олександре, побутує думка, що справжній поет — не від світу цього. Вас вважають одним із яскравих представників сучасних пое­тів, і водночас ви міцно стоїте на землі, видаєте журнал, книжки, проводите популярний фестиваль пое­зії «Київські лаври». Як вам це вдається?

— Образ поета — безробітного, з брудним волоссям, який мучить сім’ю хронічним алкоголізмом, дістався нам ще від радянських часів. Цього малопривабливого героя всіляко пригнічує радянська або інша влада, і за ним тягнеться цілий шлейф друзів та родичів із поламаними долями. Постає образ убогої, але високої духом людини, яка сіє прекрасне, добре, вічне, але за якою потрібно доглядати і всіляко їй допомагати...

Нинішні ж поети — люди, котрі відбулися, працюють у мас-медіа, перекладачі тощо. Якщо проводити серйозне статистичне дослідження, то з’ясується, що поети більш-менш пристойно заробляють, тобто це, грубо кажучи, менеджери середньої ланки, які пишуть чудові вірші. Наприклад, Олексій Цвєтков — редактор радіо «Свобода», Бахит Кенжеєв — перекладач Міжнародного валютного фонду, а Тимур Кібіров, який здобув нещодавно найбільшу літературну премію Росії «Поет» (50 тис. дол.!), — редактор радіостанції «Культура».

Те ж саме сьогодні відбувається й у США, хоча раніше там, як і в нас, поетами були хіпі, бітники та інша богемна публіка. І цей образ зберігається, оскільки ні банкір, ні мільйонер у свідомості людей не може бути поетом... До речі, можна навести історичні приклади: непристойно багатий поет статський радник Гете, безумно багатий прозаїк Лев Толстой і небідний Пушкін. Та й Достоєвський, якби не програвав грошики в казино, міг би цілком пристойно існувати...

Я не закликаю багатіти, але необхід­но заробляти, щоб існувати, — з допомогою поезії це навряд чи можна зробити. Поет — креативна людина, чому б йому не бути директором чи дизайнером рекламної агенції? Змінилися часи — змінилися й поети...

— Ваше ім’я сьогодні на слуху, а ось про раннього Кабанова знають одиниці...

— А тим часом я прийшов у поезію в дуже юному віці — пишу вірші з шести років. Першу у своєму житті поетичну премію отримав у журналі «Парус» (із мільйонним накладом), вигравши її за публікаціями за рік, аж 60 карбованців! Важко повірити, але я навіть отримав премію і грамоту Міністерства оборони за вірші про Батьківщину.

З 1980-го по 1992 рік у мене вийшла маса публікацій, у тому числі в легендарному московському журналі «Смена». Перебудовний перелом вимів зі свідомості людей усі ці речі. Люди кинулися виживати, їздити торгувати в Польщу — було не до журналів.

Наклад «Нового мира», який до перебудови становив близько мільйона примірників, упав до семи тисяч. Це показник того, що відбулося в умах.

— Вступати в Літературний інститут не намагалися?

— Ні, закінчив морехідне училище, відвідував літоб’єднання і школу молодого журналіста. У 10 класі вже знав, що потрібно вступати туди, де пишуть, але в Літінститут було складно — і далеко, і були потрібні якісь характеристики... Вступив на факультет журналістики Ки­ївського національного університету ім. Т. Шевчен­ка.

З другого курсу забрали в армію, служив у Німеч­чині, у так званій чорній сотні. Займався розвідкою та радіолокацією, оскільки за морським фахом я — радист. Повернувся на журфак у цілком іншу країну, де вже співали не заборонені ніким рок-групи. Це був 1989 рік...

Із подивом виявив, що в Києві почали працювати нові театри й літоб’єд­нання, а наш університет почав проводити літературні конкурси для студентів. Того ж 1989 року в конкурсі перемогли троє: Саша Чекмишев, Юра Бедрик (відомий поет-перекладач) і я, тобто два автори, які писали українською, і один — російською. Ми отримали від комсомолу путівки до Греції, НДР і Болгарії. І не було жодного поділу за мовними ознаками...

Закінчивши журфак, працював два роки в легендарній газеті «Комсомольс­кое знамя» (у народі — «КоЗа»), перейменованій згодом у «Независи­мость». І тут відомий журналіст Слава Піховшек запросив мене у свій Український центр незалежних політичних досліджень, де я отримав грант від фонду «Фрідомхаус» — рік проживання в Москві, звідки потрібно було писати інтерв’ю про російське життя для публікацій в Україні. Так і з’явилися мої інтерв’ю з М.Горбачовим, В.Жириновським, Е.Лимоновим та іншими неоднозначними героями...

— Після кожного від’їзду ви поверталися в Україну як в іншу країну?

— Дивно, але виходило саме так, то був час великих змін. На момент мого повернення всі незалежні газети перетворилися на «олігархічні». «Независимость» доживала свої останні дні — змінивши назву, вона відразу втратила мільйони читачів, наклад упав до 500 тисяч. Ринув глянець, на ТБ набирали обертів серіали...

Я чудово розумію людей, які приїхали з заробітків із усіх цих польщ і намагалися облаштуватися під перестрілки бандитів та розподіл грошових паїв у Києві. Вони втікали в це чудове життя на блакитному екрані, і їм абсолютно непотрібні були Солженіцин чи Довлатов. А тепер ми маємо те, що маємо.

Продовжувати писати про політику я просто не міг. І тут почався новий період мого життя: мене запросив до себе працювати хороший поет і перекладач, головний редактор газети «Бізнес» Костя Донін. Я очолив відділ «Практика підприємництва», відразу зіштовхнувшись із новими для себе темами та поняттями, наприклад «ринок кросівок» чи «маркетинг виробництва гудзиків». Довелося спілкуватися з нашими бізнесменами, які пережили багато різного, у тому числі й «від тюрми — до суми»... Мені було цікаво і важливо зрозуміти: як людина стає успішною?

Пізніше Борис Ложкін запропонував мені окремий проект: створити газету «Деловая неделя», що і було зроблено «під ключ»...

— А вірші в той складний час народжувалися?

— Я встиг видати до 1994 року, перш ніж замовкнув, практично, на вісім років, дві перші книжки. Збірку «Временная прописка» випустили хлопці з мехмату нашого університету 1989 року. Другу книжку, «Время летающих рыб», видав 1993-го Слава Піховшек.

Одного разу в компанії з видавцем Дмитром Бураго замислився: що подарувати дружині на день народження? І раптом він запропонував: «Знаєш що, збери свою стару любовну лірику і зроби книжку!» Так після тривалого мовчання народилася книжка «Ласточка». Діма видав у своєму житті багато чудових авторів, таких як Іван Жданов і Леонід Вишеславський...

Тоді якраз активізувався Інтернет, і захопили його не «фізики», а «лірики» — люди, які щось пишуть і отримують миттєвий відгук у читачів. Туди відразу кинулися редактори «товстих» видань — шукати талановитих авторів. Саме так мої вірші виявив Олек­сандр Житинський, який представляє видавництво «Гелікон Плюс», що спільно з видавництвом «Амфо­ра» випустило мою книжку «Айловьюга». Її неодноразово перевидавали, мене почали запрошувати на літературні вечори, пішли нові вірші, стало цікавіше жити...

— Ви ведете нічний спосіб життя, раніше другої години дня ваші телефони не відповідають. Це суто поетична особливість?

— Вдень я працюю журналістом, а це, як відомо, метушлива професія. Поезія не терпить метушні. Сісти за робочий стіл вдається не раніше 12-ї ночі, та й то невідомо — народиться з денного сум’яття якийсь рядок чи нічого не станеться.

У прозаїків цілком інакша творча «дихалка», інакші творчі «легені», розраховані на довгі дистанції. Я підбираюся до прози вже десять років. Проза — більш комерційний формат, а поезія унікальна тим, що невеличкий вірш може вмістити в себе два романи — там усе концентровано шарами.

— Ви багато виступаєте в інших містах...

— В середньому в мене виходить 30—40 виступів на рік: у Москві, Казані, Пітері, Удмуртії, Вінниці, Дніпропетровську, Харкові, Одесі... Поїздки необхідні для нових вражень і популяризації книжок (з огляду на зруйновану систему збуту). Буває, що мене запрошують «голі й босі» хлопці, які скинулися по п’ять гривень, тоді я цих грошей не беру. Ну, а якщо запрошує якийсь фонд, скажімо, до Варшави, — можна дозволити собі літак... Завдяки поезії і такому унікальному явищу як Інтернет ми не втратили здатності розуміти одне одного й розмовляти спільною мовою.

— Що спонукає вас щорічно проводити поетичний фестиваль «Київські лаври»?

— Коли щодня спостерігаєш процес «обидлення» Києва (закриваються журнали, галереї тощо), це скидається на процес накопичення сміття в кухні: стає затхло. Потрібно терміново вимітати, щоб хоч на кілька днів стало чисто, потім знову завалять, але все ж...

Має ж бути якийсь опір тому, що відбувається!

— Декого шокують «відверті» публікації у вашому журналі «ШО» й елементи фестивалів, наприклад поетичний слем...

— Потрібно просто знати Срібний вік російської поезії. Маяковський із татуйованими щоками, що бився з Єсеніним. Або турніри поетів, де незмінно перемагав король поезії Северянин. Або сонячні ванни на даху будинку Максиміліана Воло­шина, які брали абсолютно оголені Ахматова і Цвєтаєва, внаслідок чого народжувалися доноси жителів Коктебеля місцевому градоначальнику про те, що на їхніх очах коїться жахлива розпуста...

Людська природа і природа творчості абсолютно не змінилися. Є люди, котрі обурюються, побачивши на наших сторінках «відверту» картину відомого художника. І вони ж увечері їдуть у корпоративну лазню з голими дівками...

Слем — це турнір молодих. Ми першими в Європі видали книжку «Слем», це слово американського походження, яке означає «зсув», тобто відрив.

— Розмовляти з вами про поезію як про хобі, певна річ, безглуздо. Розкажіть про інші захоплення.

— Риболовля. Рибалю на Дніпрі, у батьків у Херсоні і в Єгипті, де жити приблизно вп’ятеро дешевше, ніж у Києві, а море чистіше. Кандидат у майстри спорту з шахів. Читаю абсолютно все і з великим задоволенням — чи то хороший детектив, чи хороша авторська література.