Олег Смаль: «Я розучився малювати небо»

Постійні читачі DT.UA не могли не помітити, що вже кілька тижнів поспіль на першій шпальті газети не з’являються карикатури Олега Смаля, які з 1996 року були своєрідною візитівкою видання. Хоч як нам сумно про це казати, але в DT.UA більше немає редакційного карикатуриста. Смаль вирішив «зав’язати» з політичною карикатурою, в якій уже давно й міцно посів власну нішу, і більше часу присвячувати вічному. Він хоче малювати на теми «любові й ненависті, життя і смерті, добра і зла, природи, пива і раків»; узяти участь у міжнародних конкурсах; повернутися обличчям до базової професії і взятися за архітектурний проект (адже карикатура - хобі, яке майже на два десятиліття стало основним заняттям), бо «цегла, метал, скло, бетон, граніт» завжди більше асоціювалися в О.Смаля з вічністю, ніж преса.

«У передмові до одного з видань «Подорожей Гуллівера» Д.Свіфт писав: «Уже шість місяців, як моя книжка слугує застереженням, а я не тільки не бачу, щоб вона поклала край усіляким зловживанням та порокам - принаймні на нашому маленькому острові, як я мав підстави очікувати, - а й не чув про жодну її дію, котра б відповідала моїм намірам». Так само можна оцінити й міру впливу карикатури на свідомість мас. Нічого не змінюється. Ну, можливо, комусь стає трохи веселіше. Хоча насправді це - сумно. Полі­тична карикатура - це лоскотання в пеклі. Я стільки часу витратив на журналістику, що розучився малювати небо», - каже Олег.

Ми віримо, що йому вдасться втілити в життя дитячу мрію, і «з крихітної насінини без нервової метушні та ідіотського поспіху» він виростить свій тисячолітній баобаб. І ця наша маленька замітка про нього - далебі не прощання, бо Олег, як і раніше, з нами майже щодня. На стінах редакції висять його картини, а ось і він сам неспішно йде коридором до світла, туди, де люди, вливається в колектив і тихим голосом, м’яко й трохи сумно всміхаючись, починає розповідати якусь історію - смішну й майже завжди повчальну. У нього їх багато. Можливо, не дуже оптиміст, але мізантропією Олег ніколи не ділиться з оточенням. «Неквапливий у рухах - блискавичний у роботі. Не дуже гучноголосий - зате красномовний. Непомітний і незамінний. Непо­хитний і зворушливий. Стриманий в емоціях і навдивовижу щедрий у вчинках. Спритний утікач від банальності й невтомний ловець істини» - десь колись сказав про Смаля Сергій Рахманін, а інтернет-історія це зберегла.

Загалом - це не прощання (ми віримо, що Олег без нас довго не зможе), а щире спасибі за його філософські політ- і не тільки малюнки, які не просто ілюстрували наші матеріали, а часто бували значно більш глибокими й промовистими, ніж усі слова, разом узяті. Скільки їх опубліковано в «ДТ» за ці роки? Підрахувати дуже складно! Ми вдячні Олегу за те, що працював у нелюдських для творчої особистості умовах, щотижня здаючи в номер не одну, а інколи три-чотири карикатури, відкриваючи для адреналінової мобілізації «черепну коробку й виливаючи туди склянку власної крові». Ми цінуємо його не тільки як карикатуриста, а й як журналіста, котрий написав сотні не по-«дзеркальчанськи» стислих статей на вічні теми - про мистецтво, людей і подорожі. Він пише їх, як малює, - чіткими лініями створюючи завершені образи. Ну і, звісно, ми вдячні Олегові за те, що багато років був не просто поруч, а разом із нами.

Одного разу в курилці, де більше світла, з’явився етюдник - Смаль писав на полотні поему про борщ. Кілька днів ми курили й мовчки спостерігали за процесом, але щойно дійшло до кольору, наші душі не витримали: «Олеже! Можна нам розфарбувати по шматочку неба? Будь ласка!». Він одразу погодився і вручив нам пензля, позначивши, де можна. Подумки висолопивши від ретельності язик, кожен із нас розфарбовував своє небо по-своєму. Олег, трохи схиливши голову, мовчки спостерігав за нами. Хто його знає, про що він тоді думав… Це ж Смаль… Може, про небо? Хтось десь трохи виліз за межі дозволеного і злякано озирнувся на Майстра. «Нічого, нічого. Це не страшно», - заспокоїв той. Коли картина була готова, ми видивлялися свої шматочки неба, яким щедро поділився Олег. Але знайти їх було неможливо - вони сплелися й перемішалися в одному глибокому і рівному кольорі. Ми просто знали, що в цьому небі у кожного з нас є своє невеличке місце, подароване нам художником, де ми залишили часточки наших душ. Олеже, ти відповідальний за них. Будь ласка, пам’ятай про це…