Олег Сич: «Геноцид, Чорнобиль і Афганістан — це знаки»

Страшно жити в час, коли на твоїх очах «падають гори». До цієї алегорії-символу з роману Чингіза Айтматова я звернувся не випадково. За останні десятиліття літературні смаки і в Україні, і у світі змінилися кардинально. Коли раніше мірилом літературного таланту була книжка, яка просто-таки робила переворот у людській свідомості (скажімо, «У пошуках втраченого часу» Пруста, «І довше віку триває день» Айтматова, «Вежа з чорного дерева» Фаулза ), то тепер запорукою успіху є ім’я, належне до певної тусовки.

Але часом трапляються винятки. Як на мене, таким винятком є письменник Олег Сич. Торік у Літературній агенції «Піраміда» вийшов його роман «Уроборос», в якому східна філософія постає одним із ключів до прочитання. Тож пропоную читачам інтерв’ю з письменником-містиком, письменником-особистістю Олегом Сичем, котрий, здається, збагнув сенс життя, а тому і постає внутрішньо незалежною особистістю.

— Пане Олегу, з чого розпочалася ваша літературна діяльність?

— Спочатку намагався дотримуватися відомого принципу «можеш не писати — не пиши». Але, як виявилося, не завжди це виходить.

Колись, здається, Гемін­ґвей сказав: для того, щоб стати письменником, чоловік має пережити бідність, війну і любов до жінки. Від себе додам: людина ще мусить і усвідомити, пізнати ці речі. Тобто зрозуміти, навіщо Бог послав у твоє життя такі випробування? Письменник, зокрема прозаїк, мимоволі замислюється над цим і бодай частково, а нейтралізує внутрішній конфлікт.

— У своєму «Коді до прочитання «Уробороса» Ніла Зборов­ська написала, що «мужчина повертається з війни лише фізично, психологічно залишається полоненим війни»…

— Дуже дякую Нілі Зборов­ській за післямову до роману. Вона зробила такий висновок, ґрунтуючись на пережитому досвіді. І, врешті: привид афганської війни досі блукає Україною. Ледь не в кожному українському селі, вже не кажучи про міста, є могили хлопців, які загинули в Афганістані і які були привезені у цинкових трунах. Є могили хлопців, які померли після війни від ран або добровільно пішли із життя через так званий в’єтнамський синдром. І головне через те, що влада, а потім суспільство не сприйняли їх адекватно. Влада на той час ледь ворухнула пальцем, щоб запровадити терапевтичні і соціальні програми для «афганців». А сьогодні створюється враження, що Україна робить вигляд, ніби не є правонаступницею радянського Кремля, і «афганці» їй просто заважають. Це — національна проблема.

Звісно, в романі є певна біо­гра­фічна частка. Але це не є автобіографія. Це — досвід. І тому я прошу не ототожнювати головного героя з автором. Втім, кожний письменник вкладає в текст насамперед свій життєвий досвід. Мені здається, проблема письменника не в протокольній правді. Проблема в тому, щоб писати гранично правдиво і чесно про почуття й емоції, бо підґрунтям є факти життя духовного.

— Ваш роман постає спробою сконструювати модель порятунку України? В чому, на ваш погляд, найбільші загрози для нашої країни? Чи вбачаєте ви обов’язок письменника в тому, щоб бути радаром і лакмусом соціальних змін, а радше змін людської душі в суспільстві?

— Ні. Це не є рецепти якоїсь моделі порятунку України. Я не є соціологом чи політтехнологом. Але, звісно, письменник є до певної міри лакмусом духовно-соціального стану суспільства. З другого боку, література, як і сучасне мистецтво взагалі, мимоволі ставить такий собі діагноз духовній суспільній сфері, показуючи, що є підґрунтям сучасного соціуму. Точніше, причиною позитивних чи негативних тенденцій у суспільстві. Це не є якийсь обов’язок письменника. Це його робота. Якщо він чесно ставиться до своєї праці.

Що нам загрожує? Загроза стосується не тільки України. Парадоксально, але мені здається, що нині відбувається спрощення виду Людини. З одного боку, супертехнології, клонування і т.д., а з другого — тенденції до примітивізації. Тобто ми перетворюємося у техноцивілізвацію, яка за таких темпів так званого розвитку незабаром зупиниться в духовному плані. А це своєю чер­гою може призвести до глобальної всепланетарної катастрофи. Кінець світу, апокаліпсис, не обов’язково матиме вигляд ядер­ної катастрофи. Апокаліпсис уже почався. Це тенденції до втрати людської сутності. Але ж ми, люди, ще в силі його зупинити.

— У чому, на вашу думку, секрет успішного роману?

— Успішність є показником не продажів чи присутності в телеящику, а резонування. Ми ще всі пам’ятаємо, як під час демонстрацій фільмів «Сталкера», «Андрія Рубльова» Тарковського люди масово залишали зал.

Успіх може бути соціальний чи метафізичний. У кожнім разі книжка успішна, коли стає предметом культурного надбання. Можна зробити добрий детектив, як про Шерлока Холмса, і люди відпочиватимуть у метро чи тролейбусі, а можна спробувати читати в метро Шевченка, чи Данте, чи, скажімо, Пашковського. Ці тексти різні, але успішні. До речі, Данте великий не тим, що спустився у підсвідоме, а тим, що вийшов звідти. Книжка навчає духу. Можливо, книжку помічають, коли вона зроблена не тільки для себе, а й для людей, коли метафізика тексту знаходить відгук у душі читача через вібрацію, ритм душі письменника і те, що їх об’єднує.

— Чи може сьогодні літератор залишитися поза «референтними групами»? Чи відчуваєте ви себе вільним письменником, не залежним від тусовок?

— Я психологічно позатусовочна людина. Тим більше, в контексті сучасного розуміння тусовки видавців і авторів. Тим більше тепер, коли в Києві знищена справжня міська тусовочна культура: зникли кулінарка на Хрещатику, кулінарка на Проріз­ній, «Еней» у Спілці письменників. Натомість повідкривалися новомодні бутики. Таким чином, при нашому розвитку демократії, знищена демократична форма мистецьких тусовок. Є «Купідон», але нема кулінарки на Прорізній. А на місці кулінарки на Хрещатику продають колготки.

— Чи не здається вам, що сьогодні в українському суспільстві відбувається зміна морально-етичних параметрів, що часто ми маємо справу з подвійними стандартами на різних рівнях, від політичного до побутового?

— Це очевидно. Це маніфестує епоха постмодернізму, що означає лише декларацію свободи, а не саму свободу. Свобода мусить бути осмислена морально-етично і має свої духовні і моральні критерії і закони. Епоху постмодерну можна порівняти з пацієнтом Фрейда, який тільки-но почав лікуватися, але вирвався на свободу. Уявляєте, що він витворяє поза стінами психлікарні? І ця хвороба постмодерну пронизує суспільство згори донизу. Показовий факт — занепад нашого села. Але навіть за таких умов, у сільській громаді ще живі морально-етичні традиції нації. Коли ми у якийсь спосіб не збережемо село і етнічно-культурні традиції, — нас чекає кінець.

— Ваш роман відтворює в алегоричній формі через підтексти і контексти українську соціально-політичну і культурну ситуацію. Чи не дасте прогноз: що чекає Україну, українську культуру зокрема, у найближчі десять-двадцять років?

— З певного часу усі були заспівали, хіба що крім спортивних коментаторів, тепер усі почали писати. Часом тенденції моди, як бачимо з історії культури, переходять у літературний канон, закріплюються, оновлюються і стають усталеною культурною традицією.

Геноцид, радянські репресії, Чорнобиль і Афганістан — це знаки. Від Бога. Мабуть, у нього були якісь вагомі причини, щоб посилати нам такі знаки. Але вони нас нічого не навчили. Очевидно, Україні багато дано Божої милості. З другого боку — «кому багато дано, з того багато і спитається». А це, певно, означає, що в народу України є якийсь надзвичайно міцний ґрунт, духовний стрижень, самість, як сказав би Юнг. Народ, який пережив такі тортури, катастрофи, залишився народом і досі ще, попри все, зберігає свої традиції. І хоч би як там було, має незламний дух. Це хіба не феномен? Невже ми не зупинимо апокаліпсис, якому самі протоптали стежку?