Око народу біля замкової шпарини

Кажуть, що сало стало символом української національної кухні тому, що завойовники-мусульмани вважали свинину дуже небезпечним продуктом. У пекельну спеку непридатність м’яса можна було визначити на запах дуже швидко, свіжина «тримається», максимум, годину. Але особливість свинини в тому, що, фактично вже розклавшись на сонці, вона продовжує пахнути як майже їстівна. І окупанти, вирізавши дорослих і забираючи їстівну живність, вважали, що, залишаючи свиней, прирікають уцілілих якщо не на голодну смерть, то вже вочевидь на масове отруєння.

Невловимий душок, який долинає від інформаційної «нарізки» про сина президента Андрія Ющенка, дуже нагадує вищезгадану «майже їстівність». Річ уже не в конкретній людині. Якщо президент — один із символів держави, то всі публічні висловлювання про його сина також мають символічний характер. І виходить, що саме так українці розуміють право особистості на приватність. І так розуміють обставини, за яких вони мають право цією приватністю знехтувати. Чому саме так? Чим узагалі є це поняття для українців? Адже з часів Аристотеля не з’ясовано, є приватність моральною чи матеріальною цінністю. Термін «прайвесі» виник 1890 року і передбачав, що людина має право на те, щоб їй дали спокій. У такому англомовному вигляді термін і використовують через його крайню специфічність. Американський правознавець Проссер 1969 року дав чотири основні ознаки порушення«прайвесі»: вторгнення в особисте життя людини чи в сферу її особистих стосунків; оприлюднення фактів, які змальовують її в непривабливому вигляді; фальсифікація даних про людину і некоректне порівняння з іншою для того, щоб хтось отримав від цього вигоду.

У США суди зазвичай стають на бік журналістів, спираючись на Першу Поправку (право на свободу преси). Право на недоторканність особистого життя в Конституції США прямо не згадується. Клей Калверт у книзі «Нація вуаєристів» стверджує, що публічні персони добряче страждають від цього. Їм важко боротися навіть проти брехні, оскільки журналіст має право користуватися неперевіреними й анонімними джерелами інформації, а також висловлювати особисту думку про того чи іншого громадського діяча. Чарльз Сайкс, автор книги «Кінець прайвесі», дійшов висновку, що технологічна революція позбавила людину права на недоторканність, і з кожним днем ситуація тільки погіршуватиметься. Не даремно в Україні інтернет-ЗМІ і стали основою скандалу з Ющенком-молодшим.

Людина цікавиться життям іншої людини інакше, аніж життям тварин чи рослин. У психології сукупність уявлень про те, як і чому люди сприймають інших людей, називається «каузальною атрибуцією». Фундаментальна риса атрибуції тут принципово важлива (люди пояснюють власні успіхи результатом своїх зусиль, схильностей і рис, а успіхи інших — збігом обставин). На підставі цього рабство, наприклад, до кінця XIX століття вважалося припустимим, оскільки пояснювалося ущербністю самих рабів. Відповідно, недоліки організованості й самодисципліни українців у масовій свідомості прийнято вважати результатом багатовікового «московського ярма», а практичність і кмітливість — уродженою європейськістю. Або: коли ми чуємо про заможність людини з відомим прізвищем, то «розуміємо», що вона ніяк не могла набути свій капітал законним шляхом. Але до заможності безіменних підприємців, колишніх «човників» і просто людей, які вміють щось робити, ставимося спокійно і розважливо. Що ж спрацьовує в українській ментальності?

Розглянемо три приклади з нашої дійсності. Перший уже досить розпіарений Інтернетом — 19-річний син Ющенка, його надмодний телефон, супердорогий автомобіль і наделітна квартира на київських Липках. У справедливому народно-журналістському гніві з цього приводу дивують два моменти. По-перше, простежується бажання покарати президента за те, що він не зовсім адекватно ставиться до ЗМІ, зокрема, ніяк не створить суспільне телебачення. Але цей закид можна й потрібно ставити в інший контекст, який до приватності життя сина президента стосунку не має. І президент, котрий ніяк не втручається в справи ЗМІ, шанує їхнє «прайвесі» — це дуже навіть непогано. По-друге, у більшості українських начальників є діти. І значна частина цих дітей мають дуже дорогі автомобілі, телефони й житло. Зрозуміло, оформлені не на їхнє ім’я і куплені не на студентські стипендії чи інтелектуальні підробітки. Поводяться ці дітки на дорогах і просто в побуті часом настільки по-хамськи, що Андрій Ющенко і його охорона порівняно з ними — просто черниці з ордену босоногих кармеліток. Було б добре, якби цей справедливий інтерес до приватного життя провідних політиків почався, скажімо, з дітей наших попередніх президентів років так зо два-три тому. Або зараз із таким самим завзяттям поширився на всіх нащадків діячів Кабміну, Генпрокуратури та Верховного суду. Та й українські облради з меріями гріх обминути — яка тема для нових «чорних списків» «Пори» була б! Але бажання вибірково зазирнути в замкову шпарину виявляється сильнішим, що вище стоїть політик?

Аж ніяк. А нумо згадаймо історію з наявністю/ненаявністю вищої освіти у міністра юстиції Романа Зварича. Так, дуже непереконливо наш президент «відмазував» міністра, котрий сильно плутається у свідченнях стосовно власного диплома. Некрасива історія. Ось тут би й насунути всією громадою на дивовижно безпам’ятного політика, й переконливо зажадати — не ховайтеся, пане Зварич, за поняттям «прайвесі», народ має право знати про своїх героїв усе. Як от американський народ про Білла з Монікою. Власне, загострений інтерес американців, а потім і всього світу до подробиць історії Клінтон—Левінскі був викликаний не оральним сексом у службовий час. Далебі, не дивина, та й справа ця Хіларі стосується, а не всього світу. А тим, що Клінтон спочатку привселюдно збрехав, і тому його особисте життя стало об’єктом найретельнішого публічного розслідування, котре завершилося всесвітнім інформаційним шмаганням.

Однак українське суспільство, за винятком «Пори» (та й вона затаїла зуб на міністра за відмову в реєстрації партії), практично не проявило інтересу до подробиць біографії Романа Зварича. Хоча мало право. Не мало потреби, не сприймало як «полуничку». Та хіба мало у нас по країні куплених чи просто липових дипломів? Ну не встигла людина собі диплом купити, от проблема... людина ж хороша, тож немає приводу на неї нападати?

І третій приклад ставлення, чи, точніше, неставлення українського суспільства до права на приватність. Це 10-хвилинний документальний фільм молодого українського режисера Ігоря Стрембицького «Подорожні», що виграв конкурсну «Пальмову гілку» у Кані. Залишимо за кадром (хоча й незайву у принципі) розмову про художні достоїнства стрічки. Річ в іншому. Героїв цієї стрічки — престарілих і людей із психічними відхиленнями — знято у себе в палатах, дворах, коридорах лікарень і будинках престарілих. Знято такими, які вони є. Беатріс Коломіна, автор книги «Прайвесі та публічність. Сучасна архітектура ЗМІ», пише, що в США найчастіше з позовами в суди звертаються герої репортажів про поліцейських, «швидкої допомоги» і пожежників. Під час зйомок у кадр потрапляють затримані, хворі, врятовані люди. Дехто з них не горить бажанням потрапити на телеекрани й звертаються до суду. За непрацездатних це роблять опікуни чи адвокати.

Питається в задачці: чому ніхто з громадян — глядачів, кінокритиків, режисерів, — які хвалили чи лаяли цю стрічку після Кана, не порушив питання про моральність чи аморальність цієї стрічки? Не спитав, чи мають психічно хворі (до речі, українські громадяни) право на те, щоб їхні вади не демонстрували всьому світу? Чи ми за умовчанням передусім будемо захищати права тільки повноцінних у біологічному й расовому відношенні українців?

Це зворотний бік віри в те, що світ справедливий, і люди мають те, на що заслуговують. Він переконує багатьох виправдовувати —позбавленням права на приватність тих, хто «сам поводиться провокаційно» (як Андрій Ющенко) чи має вроджені «погані риси » (герої стрічки Стрембицького). Таким чином, похибки сприйняття, пов’язані з тим, що увагу суб’єкта зосереджено здебільшого на іншій людині і він не бере до уваги параметри ситуації, часто стають джерелом конфліктів. Почасти схожим чином працює механізм «справедливого миру», спотворюючи враження про жертв інформаційного насильства аж до повної моральної порожнечі. Позаяк в Україні приватність традиційно сприймається, як рівень приховання чогось. Насамперед від влади. Немає справжньої поваги до приватності, заснованої на моралі індивідуалізму та довірі до закону.

Точніше, індивідуалізм в Україні працює на повну силу, коли йдеться про власні права. А колгоспність вмикається «на повну котушку», коли потрібно оцінити, співвіднести зі своїми права інших. Тут шукається привід для неповаги іншого. Мабуть, причина в тім, що українські громадяни, виховані переважно в суспільстві тотального дефіциту, прайвесі сприймають як певний матеріальний продукт, який підлягає розподілу. І, звісно ж, якщо він такий цінний у Європі та США, то, безумовно, розподіляється несправедливо — більше цього самого «продукту» дістається можновладцям. Тож його теж за гарною комуністичною традицією бажано забрати й розділити. Розділити й повладарювати. Хоча б над позбавленим прав сусідом.

Критики можуть заперечити — український народ напрочуд толерантний і терпимий до проявів інших особистостей, культур, рас. І наведуть масу вражаючих історичних прикладів. За формою це так. Тільки це не толерантність, а терпіння. Толерантність в еллінській традиції передбачає розширення меж сприйняття, включення в них можливих сценаріїв подій і міжособистісних відносин, які не зачіпають особисті права та свободи ні власні, ні інших людей. А терпіння — це зусилля, вольова смиренність юдео-християнського походження, котре обмежує особисту свободу спочатку внутрішньо, а потім і зовнішньо.

Але оскільки, як казав Еріх Фромм, Європа (включаючи Україну!) так і не була ніколи до кінця християнізована, то в цьому нашому суспільному терпінні інших немає власного покаяння. А саме із нього в християнських культурах починається моральність. Тому терпіння українців до можливостей інших людей — це ревнощі, страшна сила, тільки на пострадянському просторі вона виявляється в усій своїй красі, як соціальна філософія. Така філософія починається з побажань дітям: «Руки над ковдрою!», а закінчується наказом дорослим: «Руки за спину!»

Вуаєризм, патологічне бажання підглядати — це одне з практичних втілень таких ревнощів. Але замковій шпарині віддають перевагу, якщо вона золота: і припадати оком гігієнічніше, і всі бачать, що підглядаючий — людина зі смаком, це вам не дірка в стінці туалету. Отже, потрібно розділяти комерційну цікавість папараці з усім ризиком одержати в око золотим ключиком, і право народу знати всі подробиці життя людей, наділених владою. Політики — не звичайні люди. Тільки дуже дурні тішать себе надією, що влада допоможе їм реалізувати і підсилити прості людські бажання. Ці бажання — у простих людей, із правом приховувати їх від оточуючих. А люди публічні (за умовчанням і їхні родини) цього права позбавлені. Це справедлива плата за владу, і водночас її природний обмежувач. Інакше демократія перетворюється на тиранію.