Новорічні дива. Спогади на тему

Щороку 31 грудня ми з друзями… чекаємо дива. Зізнаємося собі, скільки б не було нам літ, юні, не дуже, дідусі й бабусі, ми чекаємо дива. Чесно віримо, попри все. Віримо, що хтось прийде, принесе, виконає, врятує, виправить. Ой Боже мій, Дід Мороз, Святий Миколай, Різдвяна зірка…

Один розумний чоловік на ім'я Данечка Лещенко, готовий академік, мудрець, а що стосується його висловів, міркувань, його максим і тверджень - практично аксакал, недавно зізнався своїй теж, треба сказати, доволі недурній мамі Юці:

- …І ти не уявляєш, - сказав 10-річний гуру Данечка, - з яким полегшенням я перестав прикидатися, що вірю в Діда Мороза.

- Та ти всього років зо два не віриш, - відповіла Юка, мама академіка.

- Два роки тому, - зітхнув Даня, - я признався офіційно, а ще 4 до цього мовчки страждав.

* * *

Дитинство наповнене вірою в дива. А вже новорічні свята! Які надії покладалися на ці дитячі ранки й вечори. Чого ми від них хотіли? Чогось невловимого, наскрізного, радісного. Одне слово, дива. Дід Мороз, красень Мишко з десятого класу, Снігурка, відмінниця Оксана з дев'ятого. І ми, сором'язливі, перевдягнені в любовно пошиті мамою карнавальні костюми, дурні. "Хлопчики-зайчики, дівчатка-сніжинки". Ну ні, одного разу вирішила я, треба ламати ці стереотипи. Адже маскарадні костюми треба було ще й "захищати". Тобто якщо ти вдягнена у сніжинку, будь ласка, пурхай навколо ялинки білим лебедем. Якщо в принцесу або Попелюшку - танцюй польку про старого товстого жука і губи взуття. Якщо в циганку - відбивай циганочку, невміло граючи плечима, якщо в мушкетера - хоробро підкручуй наклеєний вус і бийся на дерев'яних шпагах. Той іще захист був, те ще випробування. Як журі витримувало!..

І ось одного разу, за 2–3 тижні до новорічного свята-карнавалу, мама принесла додому позичений десь мундир із галунами, ментик і ківер, костюм гусара. Я його надівала вдома, репетирувала й примушувала приятеля, доброго мого дружка Гарика, мені підігравати. Це вже через багато років батьки розповідали, як вони через засклені двері підглядали й затискали долонями роти, щоб не пирснути. Картинка була комічна.

Гарик, повний рихлий хворобливий хлопчик в окулярах із товстими лінзами, з перев'язаним чорною стрічкою, як годиться, оком, виставивши пузо, подавав репліку Кутузова:

- КоГнет, ви - жінка?!

Я, кістлява, вища за Гарика на голову, теж в окулярах, із червоними, прим'ятими ківером вухами, тоненько верещала у відповідь:

- Брехати вам не маю сили, ваша світлосте…

Настав день карнавалу. Зазвичай на таке свято приходить уся рідня, всі кому не лінь. Приводять молодших братиків або сестричок, бабусь, дідусів.

- Не бійся, Гарику! - я ввійшла в образ і шваркала долонею бідного Кутузова по плечу. - Ти, головне, запитай. А я потім відповім і проспіваю. "Давним-давно, давним-давно, давни-им дав-но!"

Гарик жахливо боявся, що над ним сміятимуться однокласники, і в останній момент категорично відмовився перев'язувати око. І ось, коли настав час захищати наші костюми, він вийшов… Дрібненьким крочком. На прямих негнучих ногах. Неначе в нього працювали тільки суглоби кісточок. А інші частини ніг - ні. Не доходячи до імпровізованої сцени біля ялинки, Гарик несподівано бовкнув:

- КоГнет, я - жінка! - ойкнув і негайно втік.

- Брехати не маю сили, - гаркнула я йому в спину і, зметикувавши, в чому зізнався Гарик-Кутузов, розгублено розвела руками й додала: - Так… я ж теж... ваша світлосте…

Зал валявся. До пісні так і не дійшло. І було це давним-давно, давним-давно, давни-и-им-давно!

* * *

А недавно я потрапила на новорічну виставу в одну хорошу гімназію. І була свідком ще одного дива. Малюки-першокласники років шести-семи грали "Білосніжку та сім гномів".

Мачуха, гарненька дівчинка, вручила Білосніжці, теж славній дівчинці, яблуко. Білосніжка старанно почала його їсти. Очевидно, не домовилися на репетиціях: "Відкусила - падай!" Або мала забула. Розгублені гноми, яких підганяла вчителька, нерішуче виповзли на майданчик і скупчилися навколо Білосніжки, що сиділа на лавці й з апетитом їла-їла-їла яблуко, акуратно відкушуючи потроху. Гарне, соковите, велике червоне яблуко з жовтим бочком. Ранок відбувався після уроків. Гноми були маленькі. Гноми зголодніли. Гномам теж хотілося яблучко. Один, товстенький, вихопив яблуко в Білосніжки й відкусив, потім яблучко хапнув другий, теж відкусив. Білосніжка відібрала яблуко в третього і хутко доїла його, наплювавши на манери, плямкаючи, шморгаючи й витираючи підборіддя тильним боком долоні. Потім пошукала, куди покласти недогризок, простягнула його гномам, ті не захотіли взяти. Білосніжка безпомічно подивилася за куліси. Звідти на напівзігнутих ногах, утягнувши в плечі голову, згорбившись, вважаючи, що так її менше помітно на сцені, гігантськими кроками вискочила вчителька, забрала яблучний недогризок, м'яко підштовхуючи в плечі розгублених гномів, що збилися в купу, розставила їх по місцях, щось шепнула головній героїні і знову, вся скорчившись, бочком-бочком утекла. Білосніжка задоволено зітхнула, долоньками розправила біленький фартушок, складки спіднички й акуратно вляглася на лавку. Все. Отруїлася.

І покотилася далі казка, і стали гноми горювати, і з'явився принц у короні з фольги, і навіть соромливо цмокнув повітря, і затанцювала смішна дітвора кривеньким колом із підскоками… Ах! Усе в дитинстві красиво й чарівно. І зворушені були батьки. І чесно аплодувала публіка. І щаслива схвильована малеча запам'ятає цей свій спектакль назавжди.

* * *

Весь час чекала, коли підросте внук, щоб подивитися з ним мій улюблений мультфільм "Різдво" Михайла Алдашина і студії "Пілот". А мультик цей на такій межі, щоб і не в єресь, і не в одержимість, і не в затяту релігійність, і щоб не плоско було, щоб іскрилося й живе, і щоб усім - дорослим, дітям, дорослим дітям… Усе-таки це мультик… Спочатку я його Андрію просто переказала. Ось так.

Марія... хочеться її назвати Машею або ще якось… Така дівчинка розвішує мокру білизну… Сонце… Рудий спокійний прогрітий день. І раптом Ангел легенько - туп-туп. Трудяга, йому потім стільки довелося всього організовувати… А крила в нього за спиною живуть самі собою. І цей Ангел каже Маші... ні, він шепче Маші на вушко (ми не чуємо, там усе без єдиного слова, ми просто здогадуємося):

- Машо… - шепче він, - це… (ну й далі шепче).

А Маша (зніяковіло): Хто?! Я?!

А наш Ангел: Ну?! А хто?!

Маша, дівчинка хороша, слухняна, опускає порожній тазик з-під білизни на землю під деревами, йде у дім свій маленький, і тут - ой Боже! Боже! - шум крил і голуб! - тричі дивилася, серце завмирає в цьому місці. Маша дверми - хрясь! Ангел залишився в саду, і раптом із дерева груша йому під ноги - тидинць! На! Молодець!

Ангел: О! Груша! - підняв, обтер її об сорочечку, надкусив і почимчикував далі стежкою влаштовувати справи світу.

А тут Йосип, міцний великий надійний тесля - у двері з інструментами своїми в спеціальній скрині дерев'яній, а з будинку - голуб… Усе непросто…

Потім - уже Віфлеєм. Злива, сутінки вічні, натовпи людей, ніхто нікому не потрібен. Маша з великим животом, на ослику, Йосип туди-сюди - ночувати ніде. Тоді він знаходить цей хлів і кількома рухами своїх сильних міцних умілих рук - раз-два! - і двері полагодив, і дах накрив, і вогонь розпалив. Що б вона робила без Йосипа - не уявляю. І ось - кри-и-и-к! - народилося маля.

Йосип якийсь сам не свій - його ж можна зрозуміти - терзають його сумніви… А тут Ангел наш. Той знайомий, який грушу їв… Він, взагалі-то, вже геть забігався, летить-летить, а на землю спускається, як недосвідчений парашутист, ледь не падає, ніжки заплітаються.

Отож, розгортає він перед Йосипом Велику Головну Книгу, показує пальчиком, мовляв, читай, а Йосип тільки відмахується, ой, мовляв, залиште ці ваші книжки… І тут раптом на небі з'являється велетенська Зірка, така, як ромашка садова, і як засяє!

Ангел: Ага! Ага! Ну?! А тепер?!

Йосип підводить своє обличчя, а очі в нього… Така в них дьогтяна ніч, сила й скорбота. І якесь нове впізнавання.

І ось несе Йосип воду в дерев'яному відрі - набрав біля водоспаду, і сам відпив трохи з долоні, несе він відро, і це відро важке так перегнуло на бік його велике міцне тіло… І він несе-несе, важко ступаючи, відкинувши для рівноваги вільну руку, а ми дивимося - несе - туп-туп-туп - несе - і думаємо, а там, у хліві, там, у люлечці, маленький хлопчик… Хлопчик маленький… Їх же у Віфлеємі порахували - поставили дві палички, а їх уже троє…

І ось Марія виливає воду в коритце чи в цебер, і так долонькою поводила, і раптом цей жест - ліктиком у воду… Це збожеволіти! Ну звідки всяка дівчинка цей жест знає?! Я його побачила трирічною, коли сестра народилася, й відтоді його пам'ятаю… Так і інші дівчатка… І ось Маша цим найважливішим у світі жестом пробує ліктиком воду, а потім опускає у воду маля, купає його й наспівує…

Йосип стомився, так вимордувався, що сів на солому, скинув свої черевики, поворухнув величезними ступнями, звалився горою й так апетитно заснув - а на обличчі денні тривоги, турботи, відповідальність… Де вона його такого знайшла, цього Йосипа?.. Чому так мало про нього говорять і пишуть?..

Звісно, волхви, пастухи, рибалки, звірі, птахи, риби… Ангел наш - роботяга - туди-сюди, туди-сюди, люди - вони ж у суєті мирській і не помічають нічого, доки Ангел їм Головну Книгу під ніс і на Зірку пальчиком - тик!

До речі, ще там - три зайці, і всі - на різні обличчя, а один навіть косий на нервовому ґрунті. Від потрясіння. Тому що там у процесі зайці переживають величезне потрясіння: на одного з них Лев нападає.

У цьому фільмі всі - трохи ангели. Йосип насамперед, Маша, Лев, Риба, Зайці, волхви… А сам Ангел схожий на звичайну хорошу людину. На дуже хорошу людину.

І як почали йти до Маші з малюком гості! А Йосип присів на ослінчику, що його сам і змайстрував. Присів, спостерігає спокійно, мовляв, наше діло - тут, на підхваті, коли що.

Потім усі зібралися - і як пішли танцювати. Наш Ангел та ще два його приятелі сіли на хмарині неподалік і нашкварюють на різних божественних музичних інструментах.

І тут Маша з малям на руках визирнула й пальчик до губів: тс-с-с…

Наш Ангел теж - от метикований хлопець! - теж пальчик до губів, усім: тс-с-с…

Ось таке кіно подивимося ми з онуком у це Різдво.

І того вечора почнеться сніговий буран, і готуватимуть у кожному будинку дванадцять страв, і засвітяться м'яким затишним світлом віконця. Край мій, край добрих, гостинних, роботящих і мудрих людей, чекатиме на першу зірку. І віритиме в диво.

Ну немає Діда Мороза. Подумаєш. Зате диво є.

І якщо сотворити диво нам під силу, треба його робити. І негайно.