"Новий Донбас" Лариси Артюгіної

Уже п'ять років триває війна в Україні. Це багато чи мало?

Питання, на яке кожен відповідає по-своєму, залежно від власного розуміння та міри причетності до випробувань, через які проходить наша країна.

Однак, щонайменше, незаперечно одне: п'ять років - час, достатній для народження цілого покоління дітей, які знають, що таке війна і все, з нею пов'язане, але не знають, що таке спокійне життя в мирній, благополучній країні.

Незаперечно також і те, що українська держава всі ці п'ять років робила вочевидь недостатньо для допомоги дітям, які живуть на прифронтових територіях, дітям ветеранів і вимушених переселенців - усім тим дітям, які не побічно, а безпосередньо страждають від цієї війни. Там, де наша держава не встигала, не могла або не дуже хотіла, з'явилися волонтери й активісти. Одна з них - кінорежисерка, документалістка і громадська активістка Лариса Артюгіна.

У 2015 році Лариса (на той момент викладачка режисури в КНУТКТ ім.І. Карпенка-Карого) була звільнена. Вона виявилася єдиною серед викладацького складу, хто наважився публічно боротися за своє право на гідні умови праці. Лариса, взагалі, -особистість, не схильна мовчати. Не плескати в долоні разом з усіма, а встати й назвати речі своїми іменами, коли іншим байдуже або страшно, - це про Ларису. Тоді, в ситуації кричущої занедбаності туалетів у будівлі Інституту екранних мистецтв і не менш кричущого небажання ректора хоча б погодитися з тим, що це - проблема, яку необхідно нарешті вирішити, Лариса повелася так, як їй властиво: не змовчала. У результаті, громадськість дізналася, що в приміщенні, в якому готують українських кінематографістів, регулярно відключають воду, а туалети ніколи не ремонтувалися. Дізналося про цю "самодіяльність" і керівництво університету й мовчки, без належних, згідно з трудовим законодавством, попереджень, не продовжило Ларисі контракт після семи років її викладацької роботи в КНУТКТ. І тоді Лариса зосередилася на тому, чим уже й так займалася паралельно з кіно, - громадській діяльністю.

У 2014 році Лариса заснувала й зареєструвала громадську організацію "Новий Донбас", мета якої залишається незмінною: допомагати відновленню нормальних основ для життєдіяльності та взаєморозуміння на Донбасі, йти до діалогу про духовне через допомогу з насущним. Ідея створення такої громадської організації народилася під час поїздок Лариси як одного з авторів творчого об'єднання "Вавилон'13" у зону бойових дій. Тоді до неї звернувся боєць одного з добровольчих батальйонів із проханням допомогти відновити школу, в якій він навчався, - в Миколаївці Донецької області.

Вона згадує, що перший досвід роботи волонтером у 2014 році в цій самій школі в Миколаївці дався їй непросто: директорка школи, наполовину зруйнованої обстрілами, прийняла столичних гостей недоброзичливо, з підозрою поставилися до них і батьки учнів. Але Лариса заручалася фінансовою підтримкою одного американського благодійного фонду й запропонувала конкретну допомогу - привезти будівельні матеріали та допомогти вставити нові вікна. Відмовлятися від такого директорка не стала, адже школа перебувала на межі закриття. Почалася робота, у процесі якої Лариса та її команда знайшли спільну мову з дітьми і провели з ними багато різних заходів, спрямованих на розвиток навичок діалогу.

Фото з особистого архіву Лариси Артюгіної

Метод Лариси простий і ефективний: не лізь із моралізуванням, не говори про смисл життя, не намагайся без запрошення пробратися в найпотаємніші куточки душі людини, котра недавно втратила своїх близьких під час обстрілу. Спочатку просто допоможи чим можеш. Вставити вікна або розібрати розвалену стіну. Запропонуй подивитися разом хороший фільм або почитай уголос. Просто побудь поруч. А смисл життя й розмови про нього обов'язково виникнуть - під час спільної роботи та спільних зусиль зі збереження життя, порядку, космосу. Якщо в людини дефіцит насущного, їй не до розмов про духовний хліб. "Інших можна або примусити, або спокусити, показавши, як можна класно жити інакше. Мені близький другий варіант", - зізнається Лариса.

Такий метод волонтерської роботи виявився результативним не тільки з дітьми, а й із дорослими. Тож тепер директорка тієї самої школи (і не тільки вона, а й багато інших, у тому числі батьки учнів цієї школи) не втрачає нагоди знову й знову подякувати Ларисі за допомогу.

У 2015 році "Новий Донбас" почав свою роботу в Луганській області. Лариса та її однодумці-волонтери взяли під свою опіку три школи. "Там усе було інакше, - згадує вона. - Все гірше років на 50". "Дивіться, до нас з України приїхали!" - вітала тоді столичних гостей місцева дітвора. У школах ніколи не було карти України, не було навіть крейди, поки її не привезла Лариса. Дивлячись на ці не просто сумні, а немислимі для європейської країни у ХХІ столітті реалії, Лариса вкотре переконувалася: це ще одна грань гуманітарної катастрофи, що передувала війні. "Якби люди там жили інакше, не було б цієї війни. Культура - найпотужніша зброя", - не втомлюється повторювати моя співрозмовниця.

Фото з особистого архіву Лариси Артюгіної

У певний момент, згадує Лариса, вона усвідомила, що час спливає, і їй треба встигнути зробити те, що вона вміє найкраще, - створювати кіно. Так виникла ідея Платформи української документалістики, проєкту, яким Лариса планує, за її словами, займатися решту свого життя. У рамках Платформи функціонуватиме інтерактивний онлайн відео-, фото-, фоноархів новітньої історії України та історії формування в нашій країні громадянського суспільства. На жаль, такого архіву в Україні досі немає, а якщо на якомусь приватному телеканалі й зберігаються всі репортерські зйомки, то доступ до них простим користувачам Інтернету все одно закритий. Друга складова Платформи - продакшн для виробництва й поширення документальних фільмів, соціальної реклами та інших візуальних матеріалів. Нарешті, третій найважливіший компонент усього проєкту - школа документалістики й медіа для підлітків, яких торкнулася війна. Мета цієї школи - допомогти підліткам опанувати навички документаліста, ознайомити їх із різними корисними IT-інструментами й навчити збирати історію, насамперед нашої країни.

Розповідаючи про свій проєкт, Лариса знову й знову повторює: нашою відповіддю на російську пропаганду має бути не пропаганда (хай навіть "правильна", замішана на українському патріотизмі та іншому), а якась асиметрична реакція, протиставити якій країні-агресорові буде нічого. Таку реакцію можуть забезпечити… підлітки. "У підлітків ще не розвинена внутрішня цензура, вони ще тільки шукають, як треба правильно робити те або інше, як думати, сприймати. Тому зняте ними може виявитися неоціненним матеріалом, свідченням про час, у якому ми живемо", - каже Лариса. Вона впевнена, що діти, як медіатори правдивої інформації про сучасну Україну, обов'язково викличуть більше довіри у свого найближчого оточення, ніж офіційні ЗМІ.

Навчання у школі - сесійне, між сесіями учні виконують різні завдання та підтримують контакт один з одним і з менторами онлайн. На початку серпня нинішнього року група учнів вирушить у поїздку до Литви, в тому числі щоб познайомитися з балтійською школою кінодокументалістики і "знайти Україну в Литві", як каже Лариса.

Постає резонне запитання: звідки брати фінансування на запуск і розвиток такої Платформи? Без перебільшення можна припустити: те, що Лариса задумала та, в міру своїх можливостей, намагається реалізовувати, - це справжня державна програма, і, в ідеалі, такий проєкт мав цільовим чином фінансуватися з держбюджету. Але про це поки що не йдеться. Кошти "Нового Донбасу" на проведення навчальних сесій, розробку сайту Платформи й таке інше поки що мають виключно іноземне походження, тобто це - грантові кошти. Держава Україна відмовчується або з порогу кажу, що фінансування неможливе, оскільки в жодному з міністерських бюджетів фінансування таких проєктів не передбачено. А час безжалісно спливає, ще рік-два - і вчорашні підлітки стануть свідомими громадянами, яким небайдужа доля України. Або не стануть.