Нове слово в медієвістиці

Розвиток науки завжди визначається відкриттями. Сьогодні філологічна наука України активно збагачується здобутками, які свідчать про її активний розвиток і динаміку. У радянські часи поняття «українська медієвістика» практично не існувало. Спадщина Київської Русі в основному була предметом наукових студій російських учених. Українська середньовічна література залишалася поза загальноєвропейським контекстом. Термін «Русь», хоч і вживався із прикметником «Київська», в уявленні наукової громадськості асоціювався з Росією.

В останні роки відбувається активне утвердження української медієвістики — зокрема в історичній науці. Проте в історії літератури цей процес доволі кволий. За майже 20 років, коли українські вчені отримали політичне «право» досліджувати книжність Київської Русі, побачило світ зовсім небагато їхніх праць, присвячених новому осмисленню спадщини українського Середньовіччя. Кілька з них належать Оксані Сліпушко. Визначальною серед них є її нова наукова монографія «Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (X—перша половина XIII ст.). Книжка є новаторською як за обраною темою, поставленою проблематикою, так і методами їх вивчення. В ній обґрунтовано авторську періодизацію доби українського Середньовіччя, визначено естетичні та художні особливості кожного з періодів, представлено аналіз еволюції та функціонування образів у книжних пам’ятках. Досліджується художній феномен книжних текстів даного періоду. Бачимо й формування нової методології вивчення літератури Середньовіччя, що є комплексною за своїм характером (порівняльно-історичний, філологічний, порівняльний, біографічний методи). Важливою видається теза авторки про те, що «книжність формується як соціологічна, екзистенційна, з домінуванням християнського світобачення». Феномен софійності українського Середньовіччя досліджується досить детально. О.Сліпушко використала матеріали з архівної справи академіка В.Перетца, копія якої зберігається в архіві СБУ. Як відомо, вчений був засуджений фактично за українське тлумачення текстів доби Київської Русі.

Літературу Києворуської держави авторка розглядає як частину культурного контексту середньовічної Європи, зокрема її греко-слов’янського ареалу. О.Сліпушко доводить: книжність Русі не копіювала зразків візантійської літератури, але прийняла багато її рис, осмисливши їх із власних позицій, адаптувавши до свого грунту. Виділяються три осередки творення книжності: книжники кола Ярослава Мудрого (книжники Софійського гуртка), книжники Києво-Печерського монастиря, книжники Видубицького монастиря. Авторка дає власне визначення категорії «образ» відповідно до середньовічного контексту. Дослідниця наголошує: «...образ у середньовічному письменстві — це категорія знаково-символічної системи, що є особливим засобом представлення та осмислення дійсності у письменстві. Для середньовічного образу характерною є здатність відображати і представляти основи християнської віри. Його особливості зумовлюються специфікою жанру та позиціями книжника».

У монографії — на основі дослідження образів у низці книжних пам’яток — зроблено детальний аналіз світоглядно-естетичних і художніх систем Раннього та Високого Середньовіччя. Цікавим є аналіз системи образів руської агіографії, яка, на думку О.Сліпушко, представляє генезис і розвиток руського релігійного типу. Тут аналізуються образи святих Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, Володимира Великого. Цікаво інтерпретується жіночий тип святості, представлений образами княгині Ольги та черниці Фросини. Вперше в українській медієвістиці проаналізовано персонологію «Літопису Руського». Наголошується, що образи Київського і Галицько-Волинського літописів, «Повісті временних літ» репрезентують руський етнотип, який втілюється в образах правителів як найяскравіших представників тогочасного суспільства.

Новаторським для національної медієвістики є виділення та аналіз типів образу автора: автор-літописець (творець літопису), автор-проповідник (творець проповіді), автор авторських творів (творець суто авторського твору), автор-агіограф (творець житія). Дослідниця окреслює структуру кожного з типів, визначаючи його специфічні риси. Усталена теза про те, що література доби Середньовіччя була цілком і повністю «імперсональною», фактично спростовується; образ і позиція автора у середньовічному письменстві, на думку О.Сліпушко, є достатньо вираженими і промовистими.

Загалом монографія Оксани Сліпушко — це нове слово в українській медієвістиці. Будучи результатом грунтовної і тривалої роботи дослідниці над книжними пам’ятками Київської Русі, вона є вагомим внеском у розвиток сучасної філологічної та історичної науки, засвідчує її поступ і наукову динаміку.

Оксана Сліпушко. Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (X—перша половина XIII ст.). — К.: Аконіт, 2009.