Нотатки на полях «Прийдешнього Хама»

Ім’я Дмитра Сергійовича Мережковського (1866—1941) було на слуху в середовищі російської та й європейської інтелігенції на зламі XIX і XX століть. Прозаїк, драматург, поет, критик, патріарх російського декадентства, глибокий релігійний філософ нині перебуває на периферії нашої свідомості. Дуже шкода, адже його творчість була найжвавішим відгуком на ті апокаліпсичні, тектонічні зміни, що відбувалися в суспільстві, яке породило найстрашнішу у світовій історії революцію, невпізнанно змінило життя всього людства.

Мережковський-мислитель завжди залишався «стійким олов’яним солдатиком», палким захисником «нової релігійної свідомості», вільної від канонічного батога в особі офіційної церкви, котра перебувала в путах самодержавства. Він передбачав тріумф «згуртованої посередності» (тобто міщанства) над захисниками загальнолюдських цінностей. Але так і не змирився з цим. Мережковський і в еміграції залишився вірним ідеалам усесвітньої гармонії. Далеко не з усіма постулатами його дуже струнких логічних схем можна погодитися. Та все ж чимало прозрінь мислителя вражають точністю формулювань.

Цікаво, що про своє українське походження Дмитро Мережковський пам’ятав, на відміну від багатьох наших одноплемінників. Прадід його, Федір Мережки (Мережко), був представником вищої еліти Гетьманщини часів Катерини II і Кирила Розумовського — військовим старшиною з Глухова. Про це можна прочитати в автобіографії, написаній 1913 року. Звісно, про якусь «спорідненість душ» прадіда та його нащадка говорити важко, але дух козачої вольниці, безумовно, Дмитро Мережковський успадкував.

Серед великої епістолярної спадщини мислителя виділяються трилогія «Христос і Антихрист», а також п’єса «Павло I», романи «Олександр I» і «14 грудня». Та все ж найбільш актуальними й практично не відомими сучасному читачу залишаються літературно-критичні статті та релігійно-філософська есеїстика Дмитра Мережковського. Серед них — есей «Прийдешній Хам», опублікований 1906 року, у розпал Російської революції 1905—1907 років.

Зупинюся передусім на цікавих прозріннях мислителя, що здійснилися. Отже, у міщанстві, у психології дрібного крамаря слідом за Герценом Мережковський побачив безпосередню загрозу для людства; виходила вона від бездуховності «згуртованої посередності». І більшовизм, і нацизм стали її похідною, а точніше — дітищем. З нігілістами й революціонерами він постійно полемізує, вбачаючи в запеклому відторгненні ними теології саме «релігію заперечення», ревно фанатичну релігію без Бога. «Якщо немає Бога, то немає й свободи», — каже Мережковський.

1906 року людство вже перебувало на порозі всесвітньої катастрофи. Непростенною для царату ганьбою завершилася російсько-японська війна, яка стала одним із каталізаторів революції 1917 року. Філософ попереджає, що за розмовами про мир чітко видно багнети і море крові: «Зовнішня політика лише цинічне оголення внутрішньої. «За плодами впізнаєте їх». Плід внутрішнього, духовного міщанства — зовнішнє міжнародне звірство — мілітаризм, шовінізм». Про який усесвітній мир можна говорити, коли, на думку Мережковського, «релігія сучасної Європи — не християнство, а міщанство»? Він говорить про взаємну ненависть цілих народів (сумно, але це факт, який стосується не лише днів минулих!) і провидницьки підсумовує: «Не сьогодні, то завтра вони кинуться одне на одного, і почнеться небувала бійня». Люди зрікаються «заради сочевичної юшки помірної ситості» і Бога, і людської солідарності, виявившись ввергнутими в хаос братовбивства.

Мережковський говорить і про безвихідне становище інтелігенції в імперській Росії, котра опинилася між молотом і ковадлом — «утиском згори, самодержавного ладу, і утиском знизу, темної народної стихії, не стільки ненавидячої, скільки нерозуміючої, — але іноді нерозуміння гірше від усякої ненависті». Але хто ж був рушійною силою революції? Хто ввергнув одну шосту частину світу в хаос громадянської війни, щоб потім виявитися поглиненими Молохом терору? Нігілісти-інтелігенти, ті ж революціонери. І тут Мережковський, сам плоть від плоті інтелігент, аж ніяк не реакціонер, як його представляли більшовики (у романі про декабристів «14 грудня» перед нами постають справжні борці з тиранією, герої-мученики), підходить до проблеми містичного атеїзму інтелігенції — «розум відкидає, серце шукає Бога». Чи не в цьому їхня трагедія — «серце й сумління вільні, розум зв’язаний».

І ось одна із найвлучніших сентенцій Мережковського. Він бачить у марксистах місцевої закваски розлючених жерців... готових «принести в жертву весь російський народ». Він, чудово освічена людина, котра знає про роботи Маркса, друковані чималими накладами в імперії Романових, не з чуток, побачив страшні метаморфози, що відбулися у свідомості революціонерів, — «узявши свого Маркса, свого боженьку за ніженьку — та й об підлогу бряк».

Мережковський проводить паралель між, здавалося б, геть різними, діаметрально протилежними верствами суспільства: «при ставленні істинно релігійному до свободи зовнішньої, суспільної — неповага до внутрішньої, особистої свободи, звідси ж у найрадикальніших із наших радикалів — нетерпимість розкольників, уставщиків, взаємне підглядання, як би хто не оскоромився, не опоганився мирською скверною».

Мислитель визначає три обличчя хамства. Самодержавство — теперішнє; православ’я — минуле, котре «слугує позитивізму казенщини самодержавної». І нарешті — «обличчя майбутнє, обличчя хамства, породжене низами — хуліганством, босячнею, чорною сотнею, — найстрашніше з усіх трьох облич». На жаль, пророцтва ці дуже скоро збулися. Більшовики зуміли акумулювати шалену енергію, що йшла знизу, і загнуздати її. Мрія ж Мережковського — його рятівні пігулки, а саме «відродження релігійне разом із відродженням суспільним», — так і залишилася мрією. Як і шалене заклинання, яким завершує есей: «Хама прийдешнього переможе Прийдешній Христос».

У переломленні до сучасності «Прийдешній Хам» добряче нас повеселить паралелями. Якщо згадати видатного, нині покійного філософа Сергія Аверінцева, то його «природна людина, а попросту хам» постає в особі сучасного «хазяїна життя». І він органічно почувається в шикарному «мерседесі», у церкві, де зроду раніше (за часів совєтів) його й не бачили, у кріслі міністра чи ж ректора; чимало їх і серед журналістів, які спритно міняють погляди. Цей типаж легко і «природно» залишає «безперспективне» місце. Хоч як це сумно, хам є похідною культури, він немов би неправедний син Ноя, той же біблійний Хам, проклятий батьком разом із усім своїм «поріддям».

Наступ хама на всіх напрямах у столітті минулому ми можемо назвати тріумфальним. Праведники поки зазнають поразки. Щоб здобути повну перемогу, хам просто зобов’язаний викликати в людині почуття агресії, дисгармонії. Йому може протистояти не лише лють правоти (у нашій ситуації просто необхідна), а й і простодушність. Яскраві приклади — коваль Вакула у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» Гоголя або ж Альоша Карамазов у Достоєвського. У своєму блискучому есеї Павло Басинський правильно зауважив: «Хамська природа принципово не може бути чиєюсь — російською, німецькою, африканською, царською, фашистською чи більшовицькою... Хамство виникає в усякій культурі — і саме там, де намічається ослаблення, втрата чіткої орієнтації в духовному світі, виснаження «метафізичного грунту»... Жодна культура вже давно не здатна на духовно-енергійні жести. І що менше на це вона здатна, то з більшою заздрістю дивиться у потужну спину хама, що йде геть, і починає бігти за ним, по-старечому охаючи й обурюючись».

Чому Хам іде? А тому, що він у якийсь момент може зникнути, як пішов біблійний персонаж, насміявшись із батька Ноя, але ненадовго. На жаль, в незалежний Україні «Князь світу, прийдешній Хам» поки всевладний, і його друге — точніше — третє пришестя є можливим. Однак так хочеться вірити, що він приречений на поразку.