НОСТАЛЬГІЯ КОШУТІВ

Лісова Буча — місце особливе. Хто бодай один раз побував тут, той не міг не перейнятися запитанням: чи це тутешні будинки розташувалися «в гостях» у лісу, чи це ліс упритул наблизився до людських подвір’їв і з цікавістю придивляється до сусідів. Очевидно, що й австрієць Роберт Кошут, якого на початку минулого століття привела сюди доля, не міг не оцінити краси й незвичності цієї місцевості.

Роберт оселився поруч із садибою Логгінових, де підростала дев’ятирічна дівчинка Галя, а після кількох років війни, проведених в Архангельську, повернувся на уподобане місце. Галина була молодшою від нього на 24 роки. На той час Кошут уже втратив першу дружину і ростив дочку. Але ці та інші обставини не завадили їхньому шлюбові. У своєму щоденнику Галина написала: «Вінчалися ми в Гостомелі у священика, який мене хрестив, і, оскільки більше заплатити нам було нічим, ми піднесли йому живу гуску, яка, сидячи на підводі поруч зі мною, так затято гоготала всю дорогу, що я майже оглухла, коли нарешті приїхала й увійшла в церкву. Весілля наше відбулося 6 листопада за новим стилем 1921 року... Крім того, довелося зареєструватися в загсі у Ворзелі, де Роба заплатив пуд борошна за те, щоб узяти мене за дружину».

Роберт Кошут, інженер-будівельник із воістину золотими руками, сам побудував для своєї сім’ї будинок із водогоном. До речі, у 60-х роках у цьому будинку містилася лікарня. Щоправда, згодом споруду зруйнували, щоб побудувати дитсадок. Але Галині Кошут, матері двох дітей — сина Леонарда й дочки Ельвіри, — не судилося про це дізнатися...

…У своєму щоденнику Галина Кошут описує непростий побут тих, кому довелося пережити злигодні, голод і безробіття, що панували в роки війни і розрухи. Тендітний організм молодої жінки не витримав навантажень — Галина Кошут занедужала на туберкульоз. Люблячий чоловік Роберт, у надії вилікувати дружину за кордоном, 1931 року вивозить сім’ю у Відень, до родичів. Але хвороба вже занадто прогресувала: через рік Галина Сергіївна померла в лікарні. Залишившись із двома малолітніми дітьми, Роберт тяжко пережив горе і більше не одружувався.

…Леонарду Кошуту, коли мама померла, було вісім років. «Але, по суті, усе моє життя — це пам’ять про неї», — напише він 15 березня 2001 року в Берліні. Минуло багато літ, а Леонард Кошут досі пам’ятає всю свою сім’ю в бучанському домі, прогулянки в сусідньому лісі, збирання грибів, українські і російські пісні, що співала мама. Дитяча пам’ять зберегла епізоди переїзду сім’ї у Відень, і один із них — на Київському вокзалі, коли бабуся довго бігла за поїздом, ніби намагаючись наздогнати дочку й онуків, що назавжди зникали з її життя...

Коли в повоєнній Німеччині знадобилися вчителі російської мови, Леонард, попри те, що не закінчив жодного класу російської школи, став учителем, оскільки добре знав цю мову. Бувало, навіть розучував із німецькими дітьми пісеньки, які співала йому мама... Вибір вищої освіти (славістика) — теж родом із дитинства. Так само, як і вибір справи всього життя, — у видавництві іноземної літератури «Фольк унд Вельт» Кошут став редактором із радянської, у тому числі української літератури. Протягом 30 років під його керівництвом було перекладено німецькою і видано книги майже ста авторів 23 народів колишнього СРСР, не враховуючи національних та багатонаціональних антологій. З-поміж українських авторів — Бажан, Гончар, Голованівський, Гуцало, Драч, Дрозд, Земляк, Кандиба, Козаченко, Муратов, Рибак, Рильський, Савченко, Скляренко, Собко, Стельмах, Тютюнник, Франко, Шевченко. «Видавнича посада подарувала мені можливість... потоваришувати з письменниками, поетами, редакторами, видавцями в усіх республіках СРСР і, знову-таки, в Україні... А це повернуло мене у певному сенсі до мами», — напише Леонард Кошут.

На жаль, у культурні й людські зв’язки інколи втручалася політика. На довгі роки зв’язок з українськими родичами по маминій лінії обірвався. І хоча Кошут кілька разів приїжджав в Україну, побувати в Бучі, знайти колишню сімейну садибу не вдавалося. На міжнародній нараді перекладачів і видавців, куди Леонард Кошут приїхав разом із дружиною, він знову зробив спробу відшукати будинок свого дитинства, рідних. Посприяти в цій справі взявся заступник голови іноземної комісії Яків Оксюта. Звернулися по допомогу в Бучанську селищну раду. Але, на жаль, ніхто не міг згадати прізвищ Логгінових та Кошутів. І коли розшуки зайшли в глухий кут, хтось порадив гостям звернутися до старожила Бучі, учительки Надії Хвилі, яка не один рік займалася історією рідного краю. Надія Іванівна разом із чоловіком Михайлом Тюменцевим з ентузіазмом заходилася допомагати Леонарду Кошуту. Справа виявилася непростою, їм довелося побувати чи не в усіх установах столиці, що бодай якось стосуються пошуків. І нарешті титанічну працю було винагороджено: подружжю вдалося розшукати тітку Леонарда, сестру його матері — Злату Крижицьку. Виявилося, що саме їй Галина Кошут віддала свій щоденник, який Злата, попри складні часи, не побоялася зберегти.

Надія Хвиля і Михайло Тюменцев зробили для Кошутів ще одна добру справу: розшукали місце, де минуло дитинство Леонарда. На жаль, батьківський будинок не зберігся, від садиби залишилися всього чотири ялини... В один із приїздів в Україну Леонард Кошут побував у будинку матері, згадав він і ялини, навколо яких бігав малюком...

Годі дивуватися, що сторінки його життя: рання смерть мами, ностальгія батька, пошук українських родичів, допомога краєзнавців-бучанців та багато інших цікавих фактів непростої долі — «вихлюпнулися» у книгу «Бучанський щоденник», видану до ювілею Бучі. В її основі — щоденник Галини Сергіївни Кошут, її вірші, малюнки, сімейні фото, записки, листи, спогади Роберта Кошута, рядки, написані самим Леонардом...

…Якщо залишити за спиною суєтну столицю і поточні проблеми, приїхати в Бучу й у тиші розгорнути «Бучанський щоденник», то глибше розумієш історію життя та смерті людей, котрі до прочитання книги були чужими, а після знайомства з нею ніби віддали тобі частинку своїх почуттів, думок, тепла, ностальгії... «Яким маленьким виявився знову наш великий світ. Одну з книг мого двоюрідного брата, археолога Сергія Крижицького, видану німецькою мовою в Кельні та інших містах світу, я міг би давно вже читати в Німеччині. Син наших бучанських сусідів Володимир Маляров, що військовим кілька років служив в НДР, міг нам там зустрітися (хоча ми тоді одне одного не впізнали б)... Коли я за першої ж нагоди почав видавати твори Михайла Булгакова у німецьких перекладах... хто міг мені сказати, що цей класик світової літератури свої перші драматургічні твори писав у Бучі, і — за свідченням сучасників — моя мама була присутня на його виставах! Буча — моя батьківщина, я дедалі глибше відчуваю своє бучанське коріння...», — звертається Леонард Кошут у листі до земляків.

Він пише, що доля — явище дивне. До цього хотілося б додати, що й закономірне також. Узяти «Бучанський щоденник», весь наклад якого Леонард Кошут подарував своїм землякам (кошти за продані книги підуть на розвиток Бучанського краєзнавчого музею). Він переріс особисту сімейну історію і став історичним документом. За рішенням Бучанської селищної ради, на стародавній садибі Логгінових було встановлено меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку з 1903 по 1931 рік мешкала Галина Сергіївна Кошут (уроджена Логгінова), автор «Бучанського щоденника», і провів своє дитинство німецький письменник та перекладач Леонард Кошут». У Будинку культури відбулися вечір пам’яті Галини Кошут і презентація книжки «Бучанський щоденник». Атмосфера вечора була теплою й задушевною: люди ділилися думками, читали вірші — свої і Галини Сергіївни. На сцені перед її портретом горіла свіча пам’яті, а вгорі ніби ширяв збільшений малюнок Галини Кошут «Портрет мого сина Леонарда», де мама з гумором зобразила розпатланого, позіхаючого синочка в одежині з відірваними гудзичками і взутті з розв’язаними шнурками. (І вже дорослий Леонард повісив цей малюнок замість свого портрета в галереї видавництва, поруч із портретами колег.) Леонарду Кошуту передали шкатулку з бучанською землею, яку він весною цього року повіз на могилу своїх батьків у Відень. Так співвітчизники символічно возз’єднали Галину Кошут із її Батьківщиною, за якою вона так тужила, помираючи на чужині.

…Нинішнього року Леонард Кошут відсвяткував своє 80-річчя. Вийшла його книжка — історія видавництва. Бучанські земляки шлють йому найсердечніші побажання, зичать творчого довголіття і чекають зустрічей із ним на його другій батьківщині.