Ні громадянських, ні політичних

Останнім часом усі негативні явища, що відбуваються в нашій державі, майже завжди узалежнююють або від прямої збройної російської агресії або від опосередкованого впливу на українське суспільство афілійованих з Росією різних груп і "рук Кремля".

Особливо багато про це говорять нині, у п'яті роковини анексії Криму та початку розгортання воєнних дій у Донбасі.

Проте не бажаючи жодним чином применшити вину Російської Федерації за розв'язання війни в Україні, все ж таки хочеться нагадати, що агресія і навіть окупація частини території України не знімають з нашої держави відповідальності за дотримання прав осіб, які постраждали від конфлікту або через своє переміщення, або через те, що, навпаки, залишилися на окупованих територіях.

Звичайно, не йдеться про гарантії дотримання прав людини безпосередньо на територіях, що тимчасово не контролюються урядом України. Проте держава може і повинна вживати заходів для мінімізації негативного впливу конфлікту на цивільне населення, яке перебуває в зоні бойових дій; для дотримання прав переселенців, утримуючись від їх дискримінації, наприклад, у реалізації виборчих прав, питаннях соціального захисту тощо.

Тіньовий погляд

13 березня в Києві представники Коаліції громадських організацій презентували Тіньовий звіт про виконання Україною положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (Далі - Пакт). Цей міжнародний договір ООН, який був ратифікований 1973 року тоді ще УРСР, містить перелік прав, як-от: право на життя; заборона катувань, рабства; свобода поглядів; право на свободу асоціацій і мирних зібрань тощо, які держави-учасниці повинні поважати і забезпечувати.

Україна, як і інші підписанти Пакту, регулярно звітує про дотримання його положень. 2018 року була представлена восьма періодична доповідь, яка зосереджена, зокрема, на рекомендаціях, даних Комітетом з прав людини ООН за результатами попередньої доповіді України від 2013 року. Ці рекомендації здебільшого стосувалися питань удосконалення антидискримінаційного законодавства України, активізації зусиль щодо запобігання насильству в сім'ї, посилення структури Офісу уповноваженого ВР з прав людини, протидії катуванням тощо. Проте очевидно, що, коли комітет готував свої прикінцеві зауваження 2013 року, в Україні ще не почався міжнародний збройний конфлікт, який істотно вплинув на життя українського суспільства. Наприклад, з'явилися нові меншини, політичні й громадянські права яких системно порушуються. Зокрема, це внутрішньо переміщені особи; ті, хто залишився проживати на окупованих територіях; ті, хто потрапив у полон, та інші.

У цьому Тіньовому звіті правозахисники розглянули порушення прав осіб, що постраждали внаслідок збройного конфлікту в Україні. Більшість із цих порушень є системними, тобто такими, які закріплені в нормах законодавства України і з якими постійно стикаються переселенці, а також ті, хто залишився проживати на окупованих територіях Криму й Донбасу.

Основними порушеннями громадянських і політичних прав тих, хто постраждав від конфлікту, на думку правозахисників, є дискримінація, зокрема, у сфері соціального захисту, обмеження свободи пересування, відсутність позасудової процедури реєстрації фактів народження і смерті осіб на окупованих територіях, обмеження виборчих прав переселенців тощо. Частина цих порушень так чи інакше позначається на реалізації виборчих прав.

Не-свобода пересування

У зв'язку з анексією Криму та бойовими діями на Сході країни, а в подальшому окупацією частини території, Україна запровадила низку обмежень свободи пересування в цих регіонах, починаючи зі встановлення адміністративного кордону з Кримом і так званої лінії зіткнення з захопленими територіями Донбасу. Ці лінії конфлікту були обладнані відповідними контрольними пунктами в'їзду-виїзду (КПВВ) і набули рис, які характерні для державного кордону (із запровадженням митних процедур на адмінкордоні з Кримом, використанням відповідних інформаційних систем тощо).

Але на лінії розмежування в межах Донецької та Луганської областей було встановлено правила перетинання навіть жорсткіші, ніж діють на державному кордоні України з Росією. Ідеться про необхідність отримати перепустку (дозвіл) на в'їзд або виїзд з окупованих територій. Можливо, встановлення такої системи 2015 року й було виправданим з погляду забезпечення національної безпеки. Проте пізніше систему не переглядали, а лише "диджиталізували": замість паперової перепустки тепер можна отримати електронний дозвіл, на який заявник подає документи через власний акаунт на відповідному сайті. Та суть від цього не змінилася.

Обмежений строк дії дозволу, складність його отримання особами похилого віку або тими, хто не має ані комп'ютера, ані Інтернету, у сукупності з чергами, обмеженим графіком роботи, відсутністю належного обладнання КПВВ призвели до того, що перетинання лінії зіткнення перетворюється на справжнє випробування, пережити яке під силу не всім. Лише протягом 2018 року при перетинанні лінії зіткнення загинуло щонайменше 50 осіб.

Ще однією проблемою, з якою стикаються люди при перетинанні адмінкордону/лінії зіткнення, є перевезення особистих речей. На сьогодні визначено вичерпний список речей, які дозволено для переміщення. Так, наприклад, можуть відмовити в перевезенні окремих харчових товарів (наприклад кетчупу, винограду), непродовольчих товарів (зокрема водонагрівачів, бойлерів), твердого побутового палива, медичних препаратів тощо. Неврегульованими (а отже неможливими) залишаються переміщення власних речей у разі повернення на постійне місце проживання на окуповані території; порядок переміщення до місць поховання пам'ятника, тіла, праху померлого; порядок переміщення тварин тощо.

Люди без документів

Відповідно до Пакту, кожен і кожна, включаючи новонароджених, повинні бути визнані особами перед законом. Для дітей це означає бути зареєстрованими при народженні й отримати ім'я. Проте звичайна процедура реєстрації факту народження дитини не доступна мешканцям окупованих територій. Для них законодавець створив окрему, нібито спрощену, процедуру, в якій батьки або родичі дитини повинні звернутися до суду, щоб підтвердити факт народження дитини. Проте за даними ООН, які ґрунтуються на аналізі судових рішень у 2016-2018 роках, тільки 43% дітей, які народилися на окупованих територіях Донбасу, і 10% дітей, які народилися в Криму після 2014 року отримали свідоцтва про народження, видані відповідно до вимог українського законодавства.

Зважаючи на те, що окупація триває вже понад п'ять років, постійно збільшується кількість дітей, які не отримали документів про народження, а отже у перспективі не зможуть отримати й паспорта громадянина України, який, крім підтвердження особи, є ще й документом, що посвідчує належність до громадянства України. Залишаючи систему визнання фактів народження дитини на окупованих територіях судовою, влада України не вирішує, а лише поглиблює проблему відсутності документів у дітей, які проживають на цих територіях. Фактично для держави цих дітей не існує.

Не менш серйозною є проблема й з отриманням або відновленням паспортних документів тих, хто проживає або виїхав з окупованих територій. Тут також особливої уваги потребують діти, які мають отримати свій перший паспорт у 14 років. Адже через зміни в системі реєстрації місця проживання, вони найчастіше отримують свій паспорт без зареєстрованого місця проживання. А це значно ускладнює процедуру отримання довідки про взяття на облік переселенця, можливість оформити соціальну допомогу, а також (у майбутньому) реалізовувати й інші свої права, зокрема на участь у виборах.

Виборці без вибору

Конституція України містить положення, яке гарантує виборче право дієздатним громадянам, що досягли 18-річного віку. Жодного слова про місце їх реєстрації чи про те, що є винятки з цього правила, Конституція не містить. Але на практиці ситуація зовсім інша.

Вибори в Україні проходять регулярно на різних рівнях, проте не у всіх можуть брати участь переселенці або мешканці окупованих територій. На загальнонаціональних виборах президента України, наприклад, кожна внутрішньо переміщена особа може змінити своє місце голосування без зміни виборчої адреси, взяти участь у голосуванні і тим самим реалізувати своє виборче право. Станом на 18 березня, відповідно до даних ЦВК, тимчасово змінили своє місце голосування 106 936 осіб, із них трохи менше ніж половина (50 586) - переселенці й мешканці окупованих територій.

На жаль, на місцевих виборах така зміна місця голосування неможлива. Причина в тому, що громадяни України можуть обирати місцеву владу лише в тих громадах, членами якої вони є. А членство в територіальних громадах в Україні дотепер узалежнено від зареєстрованого місця проживання, тобто штампа в паспорті.

Таким чином положення виборчого законодавства виключають можливість участі переселенців у виборах депутатів в одномандатних округах, голів населених пунктів і депутатів сільських, селищних та міських рад. Тож, усупереч Конституції України, переселенці не мають рівного з іншими громадянами України доступу до участі в політичному житті країни. І це є порушенням статті 25 Пакту.

Виходом із ситуації могло би стати ухвалення парламентом законопроекту №6240 щодо виборчих прав внутрішньо переміщених осіб та інших мобільних усередині країни громадян. Зміни до чинного законодавства України, запропоновані законопроектом, передбачають, можливість змінити виборчу адресу за місцем їх фактичного проживання, незалежно від реєстрації в паспорті. Проте Верховна Рада не поспішає з голосуванням за цей проект закону.

А допоки країну лихоманить від прийдешніх виборів, правозахисники закликають Комітет ООН з прав людини звернути увагу на дотримання громадянських і політичних прав тих, хто постраждав унаслідок збройного конфлікту в Україні. Для відновлення справедливого недискримінаційного ставлення, забезпечення належного гарантування і захисту внутрішньо переміщених осіб та мешканців окупованих територій потрібно на державному рівні визнати, що це є зоною відповідальності України. І держава повинна виконувати зобов'язання перед своїми співгромадянами, незалежно від того, хто її очолить.