Підтримати
Рина, Дарина Смольникова — однокурсниця й подруга моєї старшої доньки. Молода біологиня, до початку повномасштабної війни викладала дітям у середній та молодшій школах природничі предмети і планувала продовжити своє навчання за кордоном, писати наукову працю.
Війна відсунула всі плани на потім, а можливо й змінила їх кардинально.
Рина не ровесниця незалежності України. Народилася майже через десятиліття. Але зараз у складі медичного добробату «Госпітальєри» десь під Сіверськом спільно з друзями допомагає її відстоювати.
Вона — звичайна дівчина. Із найкращої, достойної частини нового покоління зовсім інших людей, які народилися вже в незалежній Україні. Подекуди— дуже зріла особистість. Подекуди — з нормальною для її віку кашею в голові, в пошуках своїх смислів і місця в житті. Особливою її робить досвід, якого вона зараз набуває за власним усвідомленим вибором. Із прагнення бути там, де без тебе, здається, ніяк. Ну й ще трохи — через властиві молодості романтику, зухвалість і авантюризм.
Такі звичайні незвичайні — сьогодні поруч із кожним із нас. І це вселяє надію. На майбутнє. І на те, що воно буде кращим.
— Рино, як і з чого ця війна почалася для тебе?
— Мені хотілося б сказати щось пафосне, що війна почалася для мене вісім років тому. І це навіть не було б зовсім уже брехнею, бо, починаючи з 2015 року, я брала участь у деяких процесах. Але насправді я не можу сказати навіть, що війна почалася для мене 24 лютого.
Того ранку я досить спокійно встала з ліжка, роззирнулася, викурила сигарету під музику. Прикинула, що сьогодні черги на запис у тероборону будуть занадто великі, й ми домовилися з товаришем піти 25 лютого. А зрештою через черги дійшли тільки 26-го.
— Як це було — запис у тероборону? І що було потім?
— Була величезна черга, хаос, люди скеровували стволи одне на одного, бо банально не знали, як їх складати й розбирати.
Хлопці, з якими ми потім служили й служимо досі, в загальному безладі просто перестрибнули через паркан із криком «Ми — медики». Так і пролізли. Я ж прийшла у спокійніший час, сказала, що в мене є біологічна освіта, маю досвід в обробленні ран і можу знадобитися як санітарка при стабілізаційному пункті. Оскільки процеси були абсолютно хаотичні, комбатові це здалося доброю ідеєю. Того ж дня ми з товаришем уже перескладали аптечки солдатам.
Уся ця махновщина була потішною й повчальною. Довелося з нуля самостійно розбиратися, як має працювати медична служба. Поруч не було тих, хто міг би в цьому допомогти. У нас була начальниця медичної служби. Ця чудова жінка розповідала нам, як пройшла п'ять воєн, і справді дала певні знання з тактичної медицини. Але загалом у медпункті коївся бардак, і весь цей час ми намагалися налагодити роботу закладу — від пошуку препаратів до організації приміщення, курсів тактичної медицини для солдатів тощо. Виходило доволі кострубато. Втім, як усе й у всіх тоді в теробороні.
Думаю, нас усіх сильно підправив досвід першої відправки на ротацію. Це були невеликі виїзди в села Мощун і Горенка. Мене там не було, але були мої товариші, з якими ми продовжили наш шлях по війні.
Там були перші похмурі історії. Про те, як солдати розбігалися врозтіч, бо всі ці два тижні вони курили з калашматами й пили чай, а не готувалися до подій. Як пішли перші поранені й загиблі. Як мій товариш «качав» уже мертвого солдата, бо під обстрілом просто не зрозумів, що відбувається і що вже нічого не можна вдіяти.
Досвід тероборони був дуже далекий від справжніх війни та підготовки до неї. Для мене він був корисний розумінням того, як не треба робити. Коли в перший день бачиш трьох загиблих від «дружнього вогню», — вони просто перестріляли один одного з різних боків дороги на іподромі, — стає моторошно...
Та все-таки головне, що я винесла з тероборони, — що ресурси знаходяться, що є багато людей, готових допомагати і матеріально, і досвідом. Питання вже стояло не про те, щоб приткнутися хоч куди-небудь і рити окопи в тій частині міста, де й близько немає боїв. А про те, щоб потрапити туди, де твої сили та час будуть витрачені немарно.
— Голосіївська тероборона виїжджала в Ірпінь. Наскільки я знаю, ти теж. Що ви там робили?
— Я переважно виїжджала з організаційних питань — поговорити з мером, відвідати місцеву клініку тощо. Загалом це були тривожні виїзди, — Ірпінь крили саме тоді. Наприклад, я була там, коли прилетіло у прибудову перед церквою, у «Фору». Але я не стояла на позиціях.
Під час тієї битви за Ірпінь і потім — підчистки ми вже були у складі добробату «Карпатська Січ». Нам, молодим та гарячим, хотілося негайно кудись поїхати.
У складі цього добробату, де ми, по суті, теж із нуля налагоджували медичну службу, ми вже серйозно виїжджали на позиції, бували з військовими і на бойових виходах, і на невеликих стабілізаційних пунктах.
Особисто я певний час провела в Романівці. Це район на під'їзді до Ірпеня, ще до мосту. Тоді в нашому підрозділі особливо не було поранених, тільки контужені, інколи тяжко. Прилітало в будівлю, в якій ми перебували. Було страхітливо голосно. Цих емоцій не забути.
Оскільки комунікація з комбатом відбувалася через мене, я часто виїжджала в центр Ірпеня, довозила нашим хлопцям якусь тактику, потрібні медикаменти, спорядження. Спорожнілим Ірпенем (славним сімейним містом, на вулицях якого недавно було так багато дітей) ми їхали у джипі з вибитим склом. Відчуття були інфернальні. Вкарбувався в пам’ять зруйнований ірпінський міст із величезною кількістю згорілих машин на ньому...
Пам'ятаю, як уночі ми переходили через дерев'яну переправу. Перед нами двоє солдатів на саморобних твердих ношах переносили бабусю. Їм вочевидь було важко. І наші підійшли допомогти. Для мене було знаково, що все відбувалося в повній тиші. Ніхто не проронив ані слова. Це було якоюсь мовчазною констатацією нової реальності. І ще тоді в передмісті Києва я вперше побачила зірки, величезні і яскраві. Це відчуття досі мене не відпускає. Як виглядає незасвічене небо. Там, де має бути засвіченим...
Ми залишалися там недовго. Буквально наступного дня після визволення Ірпеня поїхали в Барвінкове — невелике місто під Ізюмом, яке, за всіма прогнозами, мали намагатися взяти штурмом найближчим часом. Справді намагалися. Просто переважно з допомогою авіа- і артобстрілів.
— Я вже не вперше чую, що охочі потрапити на фронт самі шукають собі місця, вибирають бригаду й намагаються туди пробитися. Як це було в тебе?
— Наскільки я знаю, це дуже залежить від попереднього військового досвіду і бажання, в тому числі від того, в який військкомат ти перейдеш.
Але моя команда принципово не хотіла мобілізуватися. Ми розглядали цю ідею, придивлялися до різних батальйонів і полків. Ми хотіли бути там, де справді потрібні, де без нас складно. Бути рухливими, переїжджати з однієї гарячої точки в іншу. Для нас це було важливо. У результаті, вирішили приєднатися до добробату «Госпітальєри». Це, мабуть, єдиний у Європі досить великий медичний добровольчий батальйон, який займається конкретно евакуацією поранених із гарячих точок.
До «Госпітальєрів» потрапити дуже непросто. Але в нас була перевага — команда з 20 людей, уже навчених медиків і парамедиків, зі своїми машинами. Людей, які розуміли, що робити, і з якими не треба особливо няньчитися. Притому ми були готові їхати в найгарячіші точки.
Ми відразу ж спрацювалися з рухом. І в абсолютному захваті від нашого комбата — Яни Зінкевич. Вона — дуже приємна людина з якісною діловою комунікацією. Все, що відбувається в нас, завжди дуже злагоджено, чітко. Завжди є необхідні техніка, медикаменти, спорядження. Всередині батальйону — дуже велика підтримка. Я рада, що ми саме тут, а не деінде ще.
Безумовно, є й певні складнощі. Незважаючи на те, що в зоні бойових дій ми перебуваємо в легальному статусі, ніякої зарплати не отримуємо і більше полишені самі на себе. Але для нас це ідеальний варіант. Передусім тому, що ми можемо в будь-який момент зірватися кудись, де будемо потрібніші.
Загалом, ми не відкидаємо мобілізацію, якщо знайдемо батальйон, у якому приноситимемо більше користі, ніж у добробаті. Наш комбат Яна Зінкевич спокійно відпускає в ЗСУ. При цьому дає з собою купу спорядження, допомагає потім медикаментами тощо. Тобто, переходячи з «Госпітальєрів» у ЗСУ, люди не перестають бути госпітальєрами. Для руху вони все ще видимі й важливі.
— Яка ситуація з медициною на фронті?
— Дуже нерівномірна й ситуативна. Завжди великі втрати, коли наступ, при тому неважливо, чий. Або коли вхід на позиції. Виходять рівніше.
Проблем із постачанням, фактично, зараз майже немає, переважно люди шукають уже екзотичні речі — шийні затискувачі для ран, портативні УЗД, м'які носилки з підігрівом, внутрішньокісткові доступи.
Турнікети, бинти гемостатичні та інше вже в усіх є. Хороші батальйони до того ж непогано підготовлені з тактичної медицини. Недавно мені принесли розвідника з правильно проведеною тампонадою плеча, з поставленим катетером. Тобто залишилося лише змінити пов'язки й везти.
Переважно людей не довозять із таких причин:
1. Несумісні з життям травми. Або ж те, чого аж ніяк не можна вилікувати в полі. Наприклад, масивна внутрішня кровотеча. Ми намагаємося брати якомога більше портативних УЗД для наших лікарів, хитріші розчини. Не завжди допомагає.
2. Складний шлях евакуації. Довгий. Ми покриваємо перше плече — з «нуля» до неглибокого тилу. Дорога може займати божевільний час. Близько 20—30 хвилин, а після цього ще годину везуть у якийсь шпиталь у Краматорську.
Тут є моменти, які не залежать від нас. Наприклад, дорога. Щойно ми евакуювали з лісу, який за полем, а поле — за лісом. Думаю, ви уявляєте, що з дорогою, коли йде дощ. А поля заміновані. Доводиться балансувати між швидкістю та безпекою.
Є причини, які залежать від людей. Наприклад, комунікація начальника медслужби й комбата.
Є складні моменти з подвійним підпорядкуванням. Начмед підпорядковується як начмедові сектора, так і комбригові. Накази не завжди збігаються.
Не всі бережуть медиків. Я бачила абсолютно дурні накази. Наприклад, забрати тіла двотижневої давності з поля. Тільки моє тицяння в закон про організацію медвійськ допомогло комбатові заспокоїтися й повірити, що це повинен робити санітар-стрілок, а фельдшерів у поле не пускають, вони навіть розтяжок обходити не вміють.
Тим часом і медики нерідко халтурять. Наприклад, медики батальйону, в якому ми були раніше, відмовлялися виїжджати в зону ближче за 15 кілометрів. Це теж не дуже адекватно. Особливо коли 15 кілометрів їдеш 25 хвилин по грязюці.
Я дуже мало бачила добротних начмедів. Які насправді хороші посередники й організатори. Майже скрізь, де я була, функцію на себе перебирали ми. Ми ставили точки евакуації, перевіряли аптечки, проводили такмед.
— Яка ситуація в госпіталях?
— Бачила шпиталі у Слов'янську, Бахмуті та три в Краматорську.
Я б сказала, що ситуація стабільна. Місця є, схему вивезення поранених налагоджено. Безумовно, інколи бракує лікарів та матеріалів. Але я не можу сказати, що хоч раз бачила якийсь відчай або паніку.
Працюють. Стабільно. Приймають і поранених, і амбулаторних.
— Знеболювальне? Ставлення до поранених?
— Знеболювальне — мій особистий біль. На полі досі використовують «Налбуфін». Це дуже заважає.
— Чому?
— Він не має нормальної клінічної доказової бази, там складна механіка, блокує тільки опіатні рецептори й активує інші. Знеболює наполовину. Тобто майже плацебо. Але викликає помутніння свідомості, нудоту тощо.
Ба більше, після нього не працюють інші опіати. І ним легко схопити передоз. У 2014-му багато вмирали так. Зараз про смерті я не чула, але бачила, як люди «сповзають» — погано почуваються, мутніє в очах, втрачають м'язовий тонус.
— «Налбуфін» продовжують використовувати через неграмотність чи тому, що немає нічого іншого?
— Знеболювального взагалі не дуже багато. «Кетаролак», «Налбуфін» і «Кетамін». З «Кетаміном» складно, треба розрахувати, щоб не вкласти спати зовсім, але ми віддаємо перевагу саме йому. Він проводить і знеболення, і седацію. Це саме використовують багато європейських армій. Але в Україні важко знайти його в малих ампулах. І це проблема. «Кетаролак» набагато слабший, а ще — він кроворозріджувальний. Не так, щоб дуже, та зазвичай його побоюються. І «Налбуфін». Якось так.
Багато в чому це насправді «радянщина», якісь дивні уявлення про больовий шок і просто сильне бажання, аби поранені не кричали. Фактично від больового шоку ніхто не вмирає, і найчастіше я намагаюся не знеболювати нічим, цим займеться анестезіолог.
У НАТО заведений такий прикол як «пілпак». Зіплок із «Моксифлоксацином», «Мелоксикамом» та «Парацетамолом». Два «знеболи» — швидкий і повільний, і антибіотик.
Як тільки поранило — прийняв. Бо евакуація може бути абсолютно неблизько.
А рани досить швидко поширюють бактеріальну інфекцію. Взагалі, воєнних ран зазвичай навіть не шиють у перші дні, подалі від гріха. Бо ледве щось — сепсис.
— Є думка, що кидати молодих учених на фронт — це як цвяхи мікроскопом забивати. Вчені потім будуть потрібні країні не менше, ніж тепер сильна армія.
— Думка про «забивання цвяхів мікроскопами», як на мене, дуже пихата. Краще б просто сказали: «Боюся, не хочу помирати».
Якщо цвяхів не забити, на стіл мікроскоп не поставиш. Цвяхів не забили. Медичні служби порожні. Норма медпункту батальйону — понад 20 людей. Я не бачила заповнюваність більше 10–12. І це в найкращому разі.
В Україні не буде ніяких науки й культури, нічого буде відбудовувати, якщо ми програємо цю війну. До науки завжди можна повернутися.
Та й думка про те, що є шляхетні заняття, а є чорна робота парамедика, геть неправильна, як на мене. Парамедицина потребує купи навичок. Це в нас лікар «швидкої» — такий собі цап-відбувайло в медвиші. В Америці ж парамедиків навчають окремо від лікарів. Якщо медицину можна порівняти з архітектурою, то парамедицину — з інженерією. Вона потребує швидких та інколи справді креативних рішень, треба тримати в голові купу інформації про стан хворого, одночасно слухати, що відбувається за бортом, порпатися в наплічнику і приймати ключові рішення. Як на мене, це складніше, ніж сидіти в кабінеті й дивитися в монітор ноутбука. Тут немає права на помилку. Тут є моток армованого скотчу, свист мін і крик: «Боєць, як тебе звати? Що сталося?». І з цим якось уже справляйся.
— Не всі твої ровесники так само рвуться на передову. Хтось намагається допомагати в тилу. Хтось прагне виїхати, жити далі, завершити освіту. І плекає надію повернутися потім, щоб відбудовувати країну. Хтось навряд чи повернеться. Що ти про це думаєш? Не буває в тебе моментів, коли хочеться все кинути й просто жити? Навіщо тобі це? Тебе ж ніхто не гнав?
— Це завжди питання цінностей, взагалі майндсету і комфорту життя. Для когось набагато цінніші їхнє майбутнє, освіта, фізична цілісність, тусовки з друзями. Я розумію, що для молодих людей територіальна цілісність модерної національної держави дуже нечасто буває чимось важливим. Не ображаюся й не засмучуюся. Смішною і безглуздою при цьому видається якась космополітична бравада.
Для мене важливі конкретно ці території. Мені пощастило народитися в місці, яке мені ідейно дуже подобається — від природи до махновщини в усьому. Мені подобається рівень діджиталізації; локальна культура, карнавально барвиста і яскрава; характер життя молоді; можливість дуже ніжно лобіювати в межах закону; відсутність величезної кількості мерзенної бюрократії.
В Україні можна просто весело жити. Це не таке захищене місце, як Європа, і особливо Скандинавія. Але для мене захищеність ніколи цінністю й не була. Для мене дуже важливо залишитися жити саме тут. Це стиль життя, в якому мені комфортно. Загальне відчуття честі, правильності — це те, що дозволяє мені йти на війну абсолютно спокійно.
Ба більше, в Україні розвинений такий інтелектуалізований естетизований правий рух. Не те що я зараховую себе до нього, але загалом він мені симпатичний. І мені дуже приємно від того, що Україна нині відроджує й реновує цінності старої Європи, яка їх розгубила. Ми можемо стати новим моральним мірилом, показовою нацією, новою історичною спільнотою.
Коли відбуваються історичні події такого масштабу, то перебувати поза ними, як на мене, щонайменше дуже нудно.
Що стосується «кинути й просто жити». Таж я й живу. Це вже питання настрою й загалом комфорту від життя. Річ у тому, що на фронт же й не всім треба. Не для всіх цей режим життя, постійні переміщення і стрес комфортні. Я ж на війні живу не набагато складніше, ніж жила вдома.
Тут своя певна гама емоцій, свої можливості. Мені здається, що людей, які готові у війні до ролі комбатанта або військовослужбовця, вирізняє те, що для них жити на війні — це багато в чому теж просто жити, тільки трішки інакше. З більшим рівнем ризику. Але при цьому з вищою дозволеністю, в певних моментах — із більшою веселістю.
— Що змінило тебе в той чи інший бік, примусило замислитися над чимось? На кого хочеш рівнятися?
— Мені приємно зізнаватися в тому, що нічого по суті війна в мені не змінила, я не замислювалася ні над чим новим. Я маю на увазі — концептуально новим.
Хто для мене став взірцем мужності, чесноти й розуму — то це наша комбат Яна Зінкевич. Ця жінка змогла з нуля побудувати єдиний батальйон польової медицини, залучити в нього не одну сотню людей, зробити так, щоб кожен був одягнений у найкращу броню, зміг пройти найкращі курси, мав усі препарати й витратники, які йому потрібні. У нас величенний автопарк, дві чудові тилові бази й понад 60 робочих екіпажів, які прямо зараз допомагають ЗСУ на передовій.
При цьому Яна залишається абсолютно сонячним персонажем. Постійно чую: «О, котики приїхали» (назва нашого екіпажу — «Кетамінові котики»). Чую якісь теплі й смішні історії: «У нас чому на базі в Павлограді стіни рожеві? Бо коли ми їх фарбували, я вагітна була. В Києві на базі вже нормальні будуть».
Окрім того, що Яна комбат, вона ще й депутатка ВР. І поводиться як справжній депутат.
— Яно, я не хочу на Гуляйполе, пусти на Донбас.
— Але на Гуляйполе хтось повинен їхати. Ось знайдеш мені двох нових водіїв, пущу.
Ця жінка точно знає, як максимально якісно використовувати людський ресурс. Якщо вже я балакуча, то треба цю балакучість використати на благо батальйону.
Яна героїчно стійка. Щодня на батальйон ллються тонни обвинувачень. Так уже в нашому українському суспільстві заведено. Яна завжди тримає удар. І завжди ставить наші життя вище за все. Сподіваюся, колись я буду таким самим чудовим менеджером. І при цьому залишуся такою ж ніжною, смішною й доброю.
— Що за цей час укарбувалося тобі в пам’ять? Що, можливо, розсмішило?
— Почну, мабуть, із тяжкого, трагічного й тягучого.
Зараз війна задокументована, як ніколи. У кожного третього військового — ТікТок, у кожного другого — Твіттер. Може здатися, що ЗСУ складаються тільки з молодих, привабливих, веселих, розумних. Золота молодь. Насправді на війні важко знайти собі компанію, якщо ти, так би мовити, трудівник інтелектуальної сфери. Я рідко зустрічаю тут людей, із якими можу поговорити вільно й цікаво (більшість моїх товаришів по службі — чудові люди, просто мій майндсет дуже відрізняється). Мабуть, за весь час це була тільки моя команда і ще один хлопець. Його більше немає з нами...
Люди помирають тут щодня. У певний момент звикаєш. Усе ще складно, коли товариші по службі плачуть. Так, у перший день під Ізюмом загинули чудові хлопці грузини, а мені доводилося відчайдушно вмовляти їхніх товаришів по службі, яких контузило в тому ж самому окопі, трохи заспокоїтися й дати лікареві поставити крапельницю. Та зовсім інакше, коли це хтось близький.
Мабуть, я назавжди запам'ятаю момент, коли мені довго описували, хто загинув, і просили впізнати, якщо взнаю за описом. А мені вистачило перших трьох фраз, аби зрозуміти: то був наш товариш. Того вечора він мав нарешті зайти до нас на чай більш ніж на пів години. Не прийшов.
Коли з пікапа просто висипають тіла, а одне з них — твій товариш… Я думала, буде набагато більше емоцій. Що я буду плакати, мені буде страшно. Я трохи відійшла, аби не заважати хлопчикам. Знала, вони б не хотіли, щоб я з ними перекладала саме ці тіла. Це все відбувалося дуже довго. Цілу вічність...
Після того, як усі тіла склали в пакети, до мене підійшов товариш і сказав щось на кшталт: «Вони такі важкі. І руки змерзли». В цей момент я перестала себе картати за те, що відчуваю щось абсолютно просте у страшні моменти. Справді, мабуть, важко, справді холодно.
Ми постояли обнявшись, увечері посиділи з хлопцями з його роти, просто посиділи. Через годину ми вже сміялися. Всі говорили щось на кшталт — «хоч би де був Бізон, йому скрізь будуть раді».
Бізон був кіборгом із ДАП, добровольцем із 2014 року, політиком. І загинув під Ізюмом. Він найменше хотів би, щоб ми плакали. Ми й не плакали. Але десь посеред сміху й теплих спогадів хтось сказав: «Усі ми тут так закінчимося». Сказав без смутку.
Мабуть, це найважливіша історія з війни. Найближча. В якій було все людське на світі.
Ну й мені пощастило з командою. З моїм екіпажем. Нас четверо. Я, наш водій Андрій, парамедик Микита й вогневик Апо. Троє з нас пов'язані з наукою, біологією. Увечері можна разом почитати якусь статтю, хлопчики інколи вчать писати код. Що Андрій, що Микита — пов'язані з біоінформатикою. Ми дивимося однакове кіно, слухаємо однакову музику. Це, взагалі-то, дуже важливо — мати можливість горланити разом пісні, коли втікаєш від мінометного обстрілу. Ми навіть лекції інколи слухаємо дорогою на позиції. Але частіше все-таки горланимо «Гражданскую Оборону» чи щось близьке.
Але тут варто сказати про Апо. Він — француз. Точніше, наполовину. Мати — з Леона, батько — з Сицилії. Вигляд має відповідний. В юності, зразу після школи (незакінченої), він пішов у французький легіон і воював у Малі. Потім від легіону він утомився й став працювати водієм «швидкої».
Апо — колоритний французький націоналіст. Мені довелося довго пояснювати йому, що показувати «козу» англійським парамедикам не варто. Як мінімум, тому, що це неввічливо, а як максимум — тому, що вони люди цивільні й точно не знають, що в якісь дрімучі часи французи відрізали англійським стрільцям два пальці. Та й, узагалі, всім уже байдуже до сварок французів і англійців.
Апо вперто не вчить українську. Вона дається йому важко. Одного разу змогли навчити його фраз «шо ти, дядя» і «спінуха болить». Але коли він удесяте забув, що таке «спінуха», ми здалися. Тому спілкується він тільки з Микитою, який знає французьку. Це завжди схоже на сварку якоїсь пристрасної сім’ї — вони кричать, чимось жбурляються, але все завжди закінчується мирно.
На загал Апо — незамінна людина. Він уміє швидко замінювати колеса, непогано кермує, стріляє з РПГ-7 і вміє знайти все що завгодно. Правда, не завжди корисне.
Наприклад, одного разу він сказав, що ми нудні й він від нас їде. Знайшов «газель» і виїхав воювати в Харків. Забрав, до речі, нашого хірурга Ахмеда, який так і залишився в 92-й бригаді. Де і як Апо знайшов «газель» — тільки бог знає. Як умовив Ахмеда їхати з ним — теж. Бо Ахмед французькою не говорить. Але «газель» до Харкова не дотягнула. І Апо знайшов «опель». На ньому й приїхав із ящиком консервів та якимось дроном. «Опель» потім, правда, теж дуба врізав.
Апо не занадто відповідальний, але дуже добродушний. Одного разу, коли ми були неподалік Гуляйполя, зустріли таких самих самотніх іноземців у лікарні, де вони волонтерили як санітари. Микита вирішив покликати їх у гості, Апо ж навіщось додав, що буде барбекю. Одне слово, гості прийшли, а м'яса немає. Микита жартома став підколювати Апо, щоб він ішов на полювання. Не знаю, як, але через п'ять хвилин Апо гордо стояв на порозі з тушкою півня. Іноземці були в захваті від видовища. Але півень не вдався. Апо накричав на свого особистого перекладача, сказав, що сам знає, як готувати, насадив півня на палицю й засунув у багаття. Тушка ефектно згоріла.
Микита теж дуже колоритний. Усі кажуть, що він гарний, як молодий бог. Зелені розкосі очі, точений ніс, навіть є арійська шишечка, яку він демонструє всім надміру праворадикальним добробатам (Микита — представник ліберальної молоді і дуже ображений на всіляких парамілітарних хлопчиків, які намагалися розвалити його улюблений бар). На цьому все божественне закінчується. Хоч це й не офіційний позивний, переважно ми називаємо його «Гадость». Найпротивніший у команді, він виконує дуже важливу соціальну роль — не дає нам розслабитися. І ще — веселить усіх самим своїм виглядом, коли прогулюється в моїх коротких шортиках, броні, касці й розгрузці. З Микитою максимізується відчуття, що ми не на війні, а на сафарі, відпочиваємо. Разів два він навіть намагався підстрелити фазана з вікна пікапа. Не вийшло.
І Андрій, наш водій. Здається, він може водити що завгодно — хоч танк, хоч космоліт. Андрій дуже нагадує мені мого батька. Родом із Кривого Рогу. Каже, люди там злі, але з ніжністю згадує про кар'єри. Навіть возив нас туди.
Андрій учився на хіміка, потім щось таке зрозумів у житті, поїхав на рік у село, ні з ким особливо не говорив, повернувся найспокійнішою у світі людиною, я б навіть сказала — благосною.
З усіх нас Андрій — найбільш ідейний і чистий. Вранці він займається йогою й варить нам чай. Каже, потім «треба зіграти в шахи, щоб розум розтрясти». Вчить нас із Микитою. Щиро радіє, коли в Микити виходить у нього виграти (в мене — жодного разу). Андрій подобається абсолютно всім своєю особливо спокійною і ненав'язливою добротою.
Каже: «Я сам інколи не знаю, як вас терплю». Але терпить. Сподіваюся, ще довго буде. Я не впевнена, що готова з кимсь іншим під обстрілом замінювати колеса.
Ще я назавжди запам'ятаю Барвінкове. Місце, де я зрозуміла, що таке взагалі війна.
Коли ми туди приїхали, на небі були такі яскраві зірки. Нас заселили у стару бібліотеку. Це було в зоні досяжності арти й стволки. А ще — літали «сушки».
Під ранок я лічила прильоти — 10, 20, 30. Гучно, в зоні кілометра. Я підходила до всіх наших і вкривала їм обличчя спальниками. Якщо влучить, то вже нічого не допоможе, але якщо полетить скло, то хоча б не посіче обличчя. Я робила так багато ночей поспіль. Але потім перестала прокидатися від вибухів.
— Про майбутнє. Це дуже складне питання, але все ж. Наскільки ти його нині плануєш? Про що ти зараз мрієш — про велике й мале?
— Планувати в таких умовах не доводиться. Бажання метаються між «після війни як поїду за кордон, щоб усього цього не бачити й нарешті відпочити» і гордим «тепер це наша країна, я ніколи не злізу з цього зеленого пікапа, зараз отримаю дозвіл на дробовик, буду їздити степами, заїжджати в богом забуті села, відбудовувати зі своєю командою будиночки, пити самогон із дідусями на пасіках». А інколи — «ось ще трохи, й ми з подружками знову запустимо лекторій, будемо показувати всім нове українське кіно й водити екскурсії». Сподіваюся, буде десь рівно посередині.
Найстрашніший для мене момент — це можливість позиційної війни. Я добре почуваюся в активних бойових діях, а ось посидиш тиждень на одному місці — й починає обтяжувати. Взимку війна повільна. Піхота не ходить. Я поки що не знаю, як у всьому цьому буду почуватися і що робити. Війна затягнулася надовго. Вона вже триває значно довше, ніж думав майже кожен із нас.
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google