Нейтралітет: мистецтво реального

Кажуть, що політика — це мистецтво можливого. От, мовляв, так склалося, що Україна — молода, слабка держава (можливості), — звідси й відповідна стратегія зовнішньо-внутрішньої політики (мистецтво): 1) побільше бідкатися; 2) приставати до сильнішого.

Сильних у світі не так уже й багато, і вони чомусь недолюблюють одне одного. Мабуть, тому ми в четвер заявляємо про шалене бажання вступити до НАТО, а в п’ятницю позичаємо очі в Сірка і — до Москви, зі смішними поясненнями (мовляв, ви неправильно зрозуміли, це ми просто так, про всяк випадок...). Потім їдемо до Європи, запевняємо усіх вкупі: ми тільки з вами (only for you!) і більше ні з ким. Потім кланяємося персонально дядькові Сему. Посилаємо у воюючий Ірак один із найбільших серед учасників коаліції військовий контингент, а світовій спільноті пояснюємо: ми думали, там мирна відбудова народного господарства...

Усередині країни, між своїми, політика «різновекторності» нерідко межує з рівновіддаленістю (а по суті — бездіяльністю) від багатьох життєво важливих, перезрілих у часі проблем. Ну, не визнають нашої економіки ринковою, не йдуть до України потужні зарубіжні інвестиції, — що ж тут поробиш! Якось воно буде і з національною ідеєю, Кримом, єдиною церквою, двомовністю, «небезпечною» армією, відчуженістю східних і західних областей, засиллям чужого політичного капіталу. Врешті, потерпимо і з бідністю, — ну не допомагає по-серйозному ніхто! Он, дивися, скільки отримують Польща, Прибалтика, — «другое ж дело»...

Я далекий від того, щоб огульно чи персоніфіковано звинувачувати владу у наших перманентних бідах, відсутності політичної волі, топтанні на місці тощо. Можливості час від часу справді складаються саме так, що нічого не залишається, як рухатися подібним чином — крок уперед, два кроки назад, «і вашим, і нашим», моя хата скраю, але коли ваша ласка... Якесь зачароване коло.

Глибоко переконаний, що причина цієї «чортівні» — насамперед практична невизначеність, неідентифікованість статусу України як держави. Формально ми все зробили, як книжка пише: прийняли гарні декларації про суверенітет і незалежність, а насправді «трішки забули» їх і почали загравати з сильними світу у так зване «стратегічне партнерство» (по суті — у напівсуверенітет і напівнезалежність). Мабуть, дуже кортіло скористатися нагодою (протистоянням європейського й євразійського анклавів) і принагідно, поки пани чубляться, поцупити зі столу ласий кусень. По-друге, дуже вже страшнувато гримати одними дверима і настирливо стукати в інші. По-третє, супердержави й самі не збиралися (та й не збираються) відпускати у вільне плавання таку велику за територією, людським потенціалом, а головне — буферну країну. Тим паче що цнотлива дівка прямо у центрі Європи сама готова «трішки віддатися». Хоч і бідненька, без енергоносіїв, але ж молоде, гарне, та ще й на роздоріжжі.

Істина лежить не тільки посередині, але, буває, валяється під ногами. Що заважає нам сьогодні наступити на горло власній офіційній пісні, затягнутій владою чи то з невпевненості у своїх силах, чи то з «великого розуму», повернутися до стратегії, проголошеної Декларацією про державний суверенітет України (1990), Угодою щодо створення СНД (1991), постановою Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України» (1993 рік), іншими знаковими документами? Так, вищий законодавчий орган, якому Конституцією й надано таке право, ще тоді однозначно підтвердив вибір, зроблений на світанку Незалежності, — стати «нейтральною та позаблоковою державою». Пізніше лише уточнили: «з адаптацією до нових умов». З адаптацією (по латині — пристосовувати), а не поворотом на 180 градусів, якщо мати на увазі, скажімо, сьогоднішні офіційні наміри вступити до НАТО.

Нашій сусідці — маленькій Молдові, що, як і Україна, також опинилася на стику геополітичних інтересів супердержав (і за це вже поплатилася), здається, вистачило політичної мужності устами президента офіційно хоч заявити: «Ми йдемо від декларованого нейтралітету до нейтралітету справжнього. Вступ у НАТО Молдові не загрожує. Ми — нейтральна країна». Сучасний Туркменістан також офіційно проголосив політику державного нейтралітету, а Китай послідовно реалізує її на практиці.

Чому свого часу зробила такий вибір Австрія? Як відомо, після війни основні світові гравці — СРСР, Англія, США — ніяк не могли поділити між собою країну, яка також опинилася у центрі протистояння двох цивілізацій. Після кількарічних коливань то на Схід, то на Захід австрійці, за обопільною згодою зовнішніх зацікавлених сторін, вибрали шлях нейтралітету. У нейтральній нині Фінляндії ще до 1956 року під Гельсінкі стояла потужна військово-морська база Радянського Союзу. Але однозначний вибір фінів — нейтралітет — змусив великі держави піти на компроміс, зберегти державність і забезпечити один із найвищих у світі рівень якості життя. Саме завдяки нейтралітетові як національній ідеї, що об’єднала громадян, зняла напруження у зносинах із супердержавами, стали високорозвиненими і Швеція, Ірландія, Швейцарія.

Аналогії некоректні? А чому? Хіба завдяки новій геополітичній ситуації — розпаду СРСР, розширенню НАТО, перегляду воєнної доктрини Росією — Україна не опинилася в ролі заручника такої ж великої корпоративної гри, як колись — Австрія? Балтія давно пішла на Захід, Білорусь — до Росії, залишилася «незайманою» лише Україна. На європейському театрі змінилися лише кордони буферної зони, сфери, пріоритети і методи впливу, а головне — геополітичні інтереси — залишилося. І ніяка хитромудра багатовекторність без чіткої державної самоідентифікації у цьому вже поділеному світі не допоможе вести себе достойно, рівноправно, з гідністю.

Слава Богу, цілих тринадцять років Україні навіть у стані невизначеності якось вдалося зберегти основне. Подякуймо історичній долі і нарешті візьмімося за справу, від якої залежить подальше наше життя. А саме — за реалізацію державного нейтралітету України. Не різновекторність, не самоізоляція, не ситуативна рівновіддаленість чи обійми до нестями, не гра у хитру політику «1 +...», а постійний, повний нейтралітет. Підтверджений референдумом, Верховною Радою, Конституцією, договорами з сусідами, резолюцією ООН. Нейтралітет такого формату, який мають усі інші розвинені нейтральні країни.

Адже саме через це — відсутність чіткого вибору — друге десятиліття чубиться політична еліта України, а вслід за нею, уже на рівні підсвідомості, — «політично активні» громадяни східних та західних регіонів. Чому час від часу спливають сепаратистські настрої Криму, до сьогодні немає стабільного, динамічного економічного розвитку? Чому громадяни цивілізованої європейської (чи якої?) держави не мають об’єднуючої національної ідеї? Скільки можна ходити з простягнутою рукою то до Брюсселя, то до Москви й отримувати, по суті, самі обіцянки, та ще й в обмін на найсвятіше?

Мені можуть заперечити: якщо вже побували в обіймах — хто ж нас тепер відпустить. Та й як це виглядатиме: вчора — одне, сьогодні — інше. Договори-угоди підписали, на саміти роз’їжджають, а тут — дуля з маком?

Переконаний, що однозначний, всенародний вибір шляху нейтралітету, остаточна визначеність України будуть сприйняті з розумінням. Це, навпаки, зніме головний біль, амбіційне напруження як у Вашингтоні, Брюсселі, так і в Москві. Скільки років велика європейська країна морочить голову і Сходу, і Заходу.

І хто сказав, що нейтралітет — це ізольованість, закритість країни, відмова від співпраці зі світовим товариством? Адже насамперед ідеться про військовий нейтралітет: ніякої військової співпраці ні з однією зі сторін — ні баз, ні блоків, ні наших військ за кордоном, ні надання повітряного простору, полігонів тощо. Проведення спільних навчань з ліквідації стихійних лих — хоч із натовськими, хоч із російськими військовиками, участь у гуманітарних програмах на кшталт «Партнерство заради миру» під егідою ООН чи ОБСЄ — будь ласка. Врешті, «нічийній» країні легше порозумітися не тільки з військовими, а й з діловими партнерами, на дво- чи багатосторонній основі, вступити до будь-яких економічних співтовариств (коли це не суперечить національним інтересам і статусу нейтралітету), стати комфортним місцем для зустрічей, переговорів, міжнародних форумів тощо.

Упевнений, що навіть у затятих держав не знайдеться вагомих аргументів для того, щоб переконливо пояснити громадянам України, демократичному світовому товариству, скажімо, своє неприйняття нашого вибору. Хоча й декларативно, ми зробили його ще на початку 90-х років. Шляхом спроб і помилок приміряли на себе й трохи інші традиційні варіанти становлення держав. Не виходить — пастка, глухий кут, сміх і гріх. Переконалися, що поліпшити своє життя, побудувати справді демократичне, цивілізоване суспільство можна лише власними силами, у своєму домі. Нас, прихильників практичного нейтралітету, вже сьогодні, за різними соціологічними опитуваннями, — більше половини населення України. Ми не бачимо іншої, національного рівня ідеї, яка б нарешті влаштовувала більшість громадян, зняла напругу між історично різними регіонами і національностями, раз і назавжди заклала підвалини стабільного, передбачуваного суспільства. До речі, того, до чого прагнуть у співпраці з Україною (але досі не мають) як Схід, так і Захід, як політики, так і зарубіжні інвестори.

Врешті, у нас з’явилася й політична сила — Партія державного нейтралітету України (ПДНУ), установчі збори якої відбулися у червні нинішнього року. Вона єдина серед вітчизняних політичних партій ставить досягнення цієї мети головним програмним пріоритетом своєї діяльності. Та й сама структура створюється не під імена, грошовий мішок, адмінресурс чи вибори, а під ідею національної ваги.

Такої «розкоші» — докорінно переглянути свої програмні погляди на стратегію внутрішньої і зовнішньої політики виключно через призму нейтралітету — не може дозволити собі сьогодні ні одна стара політична партія. Тому, власне, і доводиться заливати молоде вино у нові міхи. У листопаді відбудеться установчий з’їзд ПДНУ, проте вже нині до Верховної Ради подано законопроект «Про державний нейтралітет України», ведеться не тільки організаційна, а й роз’яснювальна робота. Люди ніби прокидаються і часто здивовано перепитують самих себе: «А справді, чого ж це ми так довго не бачили того, що роками лежало на поверхні здорового глузду?» Адже все просто, логічно, реально — нейтралітет!