Неврози, які нас об’єднують

ZN.UA Ексклюзив
Поділитися
Неврози, які нас об’єднують
Чому ж ми ніяк не можемо об'єднатися?

Відьмакові дай  гроші, віддяч йому щиро. Відьмакові дай гроші для людського миру.

Пісня барда Лютика

Білоруські події повернули багатьох українців у стан посттравматичного стресового розладу, нагадавши про наснагу зими 2013/2014 років, яка поступово замінилася розчаруванням, що триває й досі.

Утім, цей загальнонаціональний стресовий розлад досить давній. Тільки в новітній історії ми можемо згадати три масштабних ейфорійних сплески — 1991-го, 2003‒2004-го й ось, крайній, 2014-й. Це якщо не рахувати  різних проміжних мікромайданів. Та ще виборів, загальнонаціональних і місцевих. З усіма їхніми супутніми високими мріями і приземленими розчаруваннями. Тому якщо вам зустрінеться доросла цілком соціалізована людина без неврозу, то це, швидше за все, іноземець.

Час усіх цих сплесків породжував чималу кількість різних культурно-політичних ініціатив, індивідуальних і групових. Інколи  на чолі цих ініціатив опинялися навіть цілком собі чесні й достойні  люди. Хоча вони досить швидко втрачали ці риси, якщо їм доводилося стати владою. Честь замінювалася на статус, а гідність — на гроші. Такий собі матримоніальний обмін у період досягнення політико-статевої зрілості.

І над усім цим незбутньо нісся театрально-драматичний народний зойк: «Коли ж ви нарешті об'єднаєтеся?». Далі цей стогін зазвичай  супроводжується низкою епітетів, переважно непристойних. Чому люди, яких нецензурно обзивають, мусять  хоч якось дослухатися до цих закликів — одна з загадок українського політичного життя з його неповторним ландшафтом і непостійним  кліматом. Тому поговорімо про деякі складові цього невротичного явища.

Є така зоологічна легенда про дикобразів. Буцім із  настанням холодів ці тварини інстинктивно намагаються сколотитися  у зграю, щоб зігрітися, але тридцятисантиметрові голки не дають їм пригорнутися одне до одного. Вони розбігаються врізнобіч  від взаємних уколів, і все починається спочатку. Єдина правда полягає в тому, що дикобрази переважно  живуть у горах, де буває доволі холодно. Ця тварина нестандартна й рятується від холоду в дуже якісно викопаних складних норах, фактично — схронах. Щодо довгих голок і схронів — тут є цілком певна схожість із  українцями. Як і зі взаємними уколами та  тенденцією «нагріти» одне одного.

Мабуть, одне з найстійкіших вірувань людства — це міф про прийдешню всепоглинаючу єдність як засіб позбутися  всіх напастей. Такий соціально-політичний Грааль.

Кілька зауваг про те, як це працює насправді.

Суспільно-політичні рухи і політичні партії завжди й скрізь принципово різняться  членством і алгоритмами вирішення своїх завдань. Тому з рухами в Україні все завжди було чудово. А з партіями, м'яко кажучи, — ніяк.

Перетворення руху на партію простим (дешевим) шляхом її перейменування та реєстрації призводить лише до того, що розсипається структура й дискредитується ідея руху. У підсумку, залишається купка амбіційних аферистів, які колись були народними любимцями, що наввипередки  бігають з одного телеканалу на інший і прагнуть вивалити у прайм-тайм чергову  порцію банальностей.

В українській політичній реальності традиційно переважає «обкомівське мислення», яке включає  в себе  переважання кон'юнктури над ідеєю, нудну або утопічну політичну платформу. А також рекрутинг не творчих, але виконавських сил. Якщо кадри все-таки підбираються, починається титанічна прокрустова праця  з перетворення творчих людей на слухняних виконавців, як у старому оповіданні Пелевіна «Омон Ра», де радянському космонавтові врочисто відтяли  ноги, щоб він зміг поміститися у вітчизняному космічному кораблі.

Продовжуючи космічну алегорію, можна сказати, що за час існування української політики навколо її ноосфери кружляє пояс із уламків невдалих політичних проєктів, уже, мабуть, завбільшки як кільця Сатурна. Ці уламки постійно зіштовхуються  один з одним і навіть на певний час зчіплюються, породжуючи красиві  оптичні явища. Але не більше того.

До нашого історично сформованого об'єднавчого нещастя  додалася ще й світова когнітивна катастрофа. Всі констатують невпевненість, розгубленість і нерозуміння того, що відбувається. Пояснюють це то світовим тероризмом, то епідемією, то занепадом моралі та  іншими 5G.

Але  все це — наслідок, а не причина.

Світ із якихось причин стрімко прискорюється. Якщо раніше ви сиділи у вагоні поїзда згідно з купленим відповідно до  статусу квитком  і з цікавістю  розглядали у вікно знайомі та  нові пейзажі, то тепер цей поїзд уже мчить із величезною швидкістю. І умовна картинка за вікном змазується, розпливається до невпізнанності. Наростають вібрації всередині вагона. Всі ваші речі, елегантно-недбало розкидані в зоні комфорту, летять у куток, розбиваються, ламаються і псуються.

В об'єднавчого неврозу є дві складові. Перша — це нерозв'язна проблема лідерства. Слід зазначити, що опції лідерства, керівництва й управління — абсолютно різні речі. Сучасне політкоректне слово «лідер» насправді означає вождя з незаперечним  авторитетом, внаслідок якого він вимагає беззастережного підпорядкування. Поетичний запит на це є, ми, взагалі, нація поетів у всьому. Але вождизм — дуже старовинний  формат, він існує від тих часів, коли ніхто не рахувався ні з матеріальними, ні з людськими втратами. І сьогодні  ми спостерігаємо остаточну загибель старих автократій, незалежно від особистих рис  вождів та  досить  мутних перспектив їхніх спадкоємців.

Ефективне керівництво потребує навіть не так компетенції, як уміння поступатися власними амбіціями задля  успіху всього проєкту. І відмови від вічної української тенденції неодмінно добирати в оточення людей, дурніших за себе. Ба більше, компетенція в одній галузі абсолютно  не означає права погордливо  виголошувати якусь дурість в іншій (зі свіжого — нобелівська лавреатка  Алексієвич, яка меле  примітивну нісенітницю  про український Майдан).

Ефективне управління, взагалі, не передбачає  значної персоналізації, що для нашого національного характеру майже неможливе. Бо ефективне управління, всупереч усім ліберальним книжкам, — найбільш негуманне. Воно, за визначенням, не зважає на соплі й зойки  свого колективу, не кажучи вже про решту. Воно миттєво ліквідує безтолкових  баламутів, які качають права, а толкових  так само миттєво підвищує й нагороджує, щоб вони заткнулися й не заважали.

Тому, продовжуючи аналогію з обкомом, найбільш бажана й реалістична посада в нас — Начальник. У начальники вибиваються (саме — «вибиваються») два типи людей — «комсомольці» й «аферисти». Першим зовсім не обов'язково  мати досвід комсомольської роботи, хоча ми бачимо блискучі кар'єри колишніх комсомольських апаратників і молодих комуністів, колись вірних ленінців,  із яких  складався  «молодий» загін комуністичної партії.

Нинішній комсомолець — це респектабельний негідник або негідниця з хорошим розумінням того, як система працює насправді, та із повною відсутністю моралі. Комсомолець — звичайно «демократ», аферист — звичайно «революціонер». Аферисти начитані, але системно неосвічені. І компенсують це телевізійною харизмою й акторським талантом. Кар'єристи — вічно голодні, рвуться наверх, до владних рогів достатку. Аферисти, як дрібні хижаки, полюють у горизонтальному вимірі, вони активніші, але менш жадібні. Аферист, який обжерся і приліг відпочити, легко стає помітною здобиччю для більшого хижака, що нападає згори.

Обидва типи начальників добре доповнюють один одного, бо вони не є прямими конкурентами в нещадній боротьбі за інструменти накопичення ресурсів, тобто за людей. Іноді вони вступають у ситуативні союзи, зрідка навіть привселюдно. Що в народних мас викликає гарячі сльози розчулення. Які швидко висихають, щойно маси розуміють, що їх знову обдурили. І так до наступного разу.

Тепер трохи про народні маси, які вимагають від свого або чужого начальника, щоб він із кимось об'єднався. Є три типи союзів: унітарний, федеративний і конфедеративний. Перший найстабільніший. Але виключає будь-який плюралізм і демократію, хоча вигуки про об'єднання народжуються саме з демократичних переконань. Можливо, причиною цього є літературні й кінематографічні міфи про строкате, напівголе й напівп'яне козацьке військо, яке вибирало собі гетьмана криками та киданням шапок угору. Після чого здобувало неймовірні військові перемоги над добре озброєним ворогом. Демократи, що вимагають авторитарного управління, де вони чомусь неодмінно мають бути начальниками, — це дуже по-нашому.

Федеративне об'єднання більш реалістичне для створення, бо щадить амбіції груп-учасників, зберігаючи за ними деякі права в обмін на спільні обов'язки. Але для такого об'єднання має бути зрозуміла всім без винятку реалістична мета, однаково вигідна для всіх учасників. Історія, зокрема новітня, знає такі об'єднання. Але їхній кістяк становила багаторазово оспівана в народних піснях «голота», санкюлоти-обідранці, люди, яким майже нічого було втрачати. Вони могли тільки спільно щось швидко здобувати. Тому вони завжди кличуть усіх на вулицю або на площу, а не в нудні кабінети й авдиторії. На підставі цього в шістдесятих Франкфуртська школа неомарксистів проголосила студентство новим революційним класом. Для бунту цього виявилося достатньо. Але для революції — зовсім ні. Щойно голота справді відвойовує собі якийсь ресурс, починається процес його поділу, і на цьому рівність і братерство закінчуються. Але ті, хто не брав участі у процесі, продовжують закликати до об'єднання.

Це повністю стосується й України, хоч би як гордо називали ми свої знакові події «революціями». З погляду еволюції світогляду, цей термін ще більш-менш застосовний, але не більш. Оскільки жодної зміни суспільного ладу за 30 років, по суті, не відбулося. Він як був, так і залишився постколоніальним, компрадорськи-олігархічним. Змінювалася лише питома вага національного фольклору в декораціях. Люди, так, змінилися дуже, а от режим «глибинної держави» — ні. Тому що це — Всесвіти, які насправді не перетинаються.

Конфедеративне об'єднання або картельний принцип — це тип відносин, за яких, за великим рахунком, ніхто нікому нічого не винен. Усі мають певну приблизно окреслену мету, яку кожен розуміє по-своєму, але це розуміння жодним чином не порушує самобутності іншої групи, що перебуває в цьому об'єднанні. От приблизно в такий спосіб виглядають і взаємодіють українські політичні й довколаполітичні групи, хоч би як вони самі себе називали.

Усі спроби урочистого проголошення якихось загальних принципів закінчувалися нічим. Після ритуального підписання, спільні декларації і протоколи про наміри їхні підписанти в історії України не виконували ніколи, починаючи з самої Конституції України. Традиційний наступний етап, що швидко настає після святкового розпиття шампанського, — взаємні обвинувачення у підступному порушенні цих самих принципів.

У цій конкретиці немає нічого принизливого, жодна з цих моделей єдності та взаємодії не є пріоритетнішою за інші. Все залежить від обставин і поставлених завдань. Українська проблема об'єднання в тому, що занадто збуджене розумними західними книжками суспільство вимагає від себе та своїх начальників поведінки, до якої країни, описані в цих книжках, ішли років приблизно двісті. З одного боку, ми визнаємо, що перебуваємо на початку європейського політичного шляху, що йдемо туди, куди молодецьких вільних козаків пускають тільки як гастарбайтерів. Але з іншого — констатуємо, що ми теж європейці й усе таке інше, тому ми повинні.

Крім того, у словосполученні «політична сила» слово «сила» насправді є визначальним. Якщо у вас немає сил, але ви чомусь хочете одержати їх у кредит у народу під незрозуміло що, то це так не працює. Народ наш, можливо, й не дуже освічений, але вже точно не дурний, особливо якщо справа стосується вміння торгуватися.

І останнє, на що хотілося б звернути увагу. Будь-яка спільна діяльність, навіть дуже масштабна, не є груповою. На підставі цих спостережень, наприклад за тваринами, робилися помилкові висновки про антропоморфні мотиви їхньої поведінки. У групи є, крім спільних завдань, конкретна групова мета, що мотивує її учасників на тактичному рівні. Спільна діяльність — це сума індивідуальних активностей із зовсім різними мотиваціями. Головна мета спільної діяльності — це сам процес діяльності, в якій її учасники самореалізуються. Але аж ніяк не результат, бо результат існує як домінанта тільки в планах групи.

Звідси й сверблячий запит мас на змагання своїх начальників у лідерстві, але не пошук самого лідера, — щойно головного начальника знаходять, так негайно починають скидати, бо процес важливіший за результат.

Тридцять років усі наші об'єднувачі закликають до об'єднання, але винятково в жанрі повстання і революції. Цей примітивний спосіб рекрутування кадрів передбачає не соціальний ліфт, а революційні сходи, якими гіпотетично може видертися нагору будь-який достатньо прудкий недоумок. Насправді ці сходи просто намальовано в деклараціях і закликах, як вогнище тата Карло в комірці у Буратіно-Піноккіо.

Якщо визнати, що ресурсне мислення в нас домінує над ідеалістичним, моральним, релігійним тощо, то вже частково можна уникнути неврозу. А політичним начальникам можна порадити заплатити своїм потенційним підлеглим чимось вагомішим, ніж обіцянка світлого майбутнього.

Ви дуже здивуєтеся результатам.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі