Невиправний Василь Овсієнко

Незалежність принесла виправдання засудженим за політичними статтями. 1991 року було ухвалено відповідний Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Але — парадокс — ті, до кого радянське «правосуддя» застосувало кримінальні статті, реабілітації не підлягають. Таким чином, із Василя Овсієнка, реабілітованого за двома вироками за ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда), через сфабрикований присуд за кримінальною ст. 188-1 (спротив міліції) тавра кримінального злочинця не знімають.

П’ять років громадська організація «За реабілітацію «Першотравневої двійки» працювала над реабілітацією Г.Москаленка та В.Кукси, які 1966 року встановили в Києві національний прапор. Нині ми працюємо зі справою В.Овсієнка з метою його реабілітації. Список колишніх політв’язнів, не реабілітованих через застосування до них кримінальних статей, ще чималий (близько двадцяти осіб), і ми неодноразово його оприлюднювали. У цьому списку Микола Горбаль, Володимир Мармус, Петро Розумний; є й ті, хто назавжди пішов від нас: Вячеслав Чорновіл, Юрій Литвин…

Уперше Василь Овсієнко був ув’язнений за ст. 62 (антирадян­ська агітація і пропаганда). Проходив він тоді у гучній «справі філософів» разом з Є.Пронюком та В.Лісовим у зв’язку з «Відкритим листом до членів ЦК КПРС та ЦК Компартії України» В.Лісового, виданням «Українського вісника» та ін. Відбуваючи покарання, проводив акції протестів, голодування, відмовлявся відвідувати «виховні заходи». Аби позба­вити таких людей змоги на волі «баламутити громадський спо­кій», система випускала їх на короткий термін під так званий адміністративний нагляд і шукала нагоди, щоб якомога швидше знову відправити в «малу зону».

Після звільнення Василь повернувся до батьківської домівки — в рідне село Леніне Радо­мишль­ського району. Вчителювати йому не дали під приводом відсутності вакансій у сільській школі, тож влаштувався художником-оформлювачем у колгоспі (хотів би я бачити Овсієнка, який сидить у своїй комірчині й пише гасло на кшталт: «Ми будуємо комунізм — нам жити при комунізмі!»).

За широкі зв’язки з учасниками дисидентського руху термін адміністративного нагляду йому двічі продовжували на півроку. А у вересні 1977-го попередили про кримінальну відповідальність. 7 січня 1978 року Ва­силь Овсієнко подав заяву з клопотанням про виїзд із СРСР. На­писав для Української Гельсінкської групи матеріали про становище засланих та піднаглядних і перший варіант спогадів «Світло людей».

* * *

…18 листопада 1978 року у Леніне до Овсієнка приїхала з Києва активістка і співзасновниця Української Гельсінкської групи Оксана Мешко. Супроводжу­вала Оксану Яківну сестра відомого дисидента Сергія Бабича Ольга Орлова — це аби був свідок на випадок провокацій із боку КДБ. У Радомишлі мали пересісти на автобус до Леніного.

На автобус запізнилися, і Оксана Яківна пішла попитати «попутку». Напи­тала дуже швидко — КДБ пильно стежило за нею. І водій був люб’яз­ний, і їхав саме до сусідів, тому підвезли Ок­сану Яків­ну та Ольгу Олек­сіїв­ну під самісінькі Овсієн­кові ворота.

Пообідали, посиділи трохи (у хаті про справи не говорили через мож­ливі підслушки), а вже дорогою до автобусної зупинки почали роз­мову про Ук­раїн­ську Гельсінкську групу. «Подивився я на бабу Оксану, яка ледве не сама б’ється з цілою Імперією Зла, подивився на себе — усе ж таки якісь штани носиш... І зважився… — згадує Ва­силь Овсієн­ко. — Тільки домовилися, що я поки не буду «на поверхні». Бо хто підписує документи Групи — тому недовго бути на волі».

На зупинці їх наздогнав «газик», із якого вийшли дільничний міліціонер Володимир Базлен­ко та майор Віктор Славинсь­кий, а згодом — ще один чоловік у цивільному. Овсієнка та обох жінок посадили у «газик», привезли до сільради. Там було повно людей — саме видавали зар­плату. Затриманих розвели по різних кімнатах.

До Овсієнка зайшов Славинсь­кий і з лайкою та погрозами розпочав допит. Василь у такому тоні розмовляти відмовився. Тоді майор завів у приміщення Василе­вого односельця Івана Овсієнка та невідому дівчину (пізніше з’ясувалося, що це секретарка райвідділу міліції), назвав їх понятими і попросив підтвердити, що В.Овсієнко відмовляється під­писати протокол.

Далі Славин­ський нібито від­пус­тив понятих і Василя, та коли той виходив із приміщення, майор кинув­ся на нього з матюками, схопив за комір і штовхнув у две­рі. Ва­силь, сподіваючись на можливих свідків, крикнув: «Рятуйте! Б’ють!», — але в коридорі вже нікого не було…

Далі з Ов­сієн­ком розмовляв уже згадуваний вище чоловік у цивільному. Поводився як старший. Василь Овсієнко попросив його назвати себе, і той пред’явив посвідчення: «Смаглій Іван Єв­-с­тахович, Житомирське обласне управління внутрішніх справ». (Згодом, коли це питання постало на слідстві, такої особи не виявилося навіть у всій області.)

1 грудня В.Овсієнко подав до районної прокуратури заяву, в якій кожну дію міліціонерів кваліфікував відповідно до статей Кримінального кодексу та міжнародних документів, підписаних СРСР. І вже 8 грудня, коли Василь приїхав до міліції відмічатись, як було приписано умовами нагляду, В.Славинський від­правив його до прокуратури. Тут Овсієнку оголосили, що проти нього порушено кримінальну справу. Його звинувачували в тому, що він відмовлявся відповідати на запитання працівників міліції і забороняв відповідати жінкам, перешкоджав міліціонерам виконувати обов’язки, ображав нецензурними словами, а потім ще й кинувся на В.Славин­ського, виштовхав його у коридор, обір­вав­ши на плащі два ґудзики.

Потім було «слідство», яке не з’ясовувало істину, а обґрунтовувало сфабриковане звинувачення та спланований присуд. Суд заплющив очі на те, що свідки змінювали свої показання, а дехто взагалі від них відмовився. Івану Овсієнкові слідство приписало свідчення, нібито він бачив напад В.Овсієнка на В.Славинського, але, до честі Івана Григоровича, він знайшов у собі муж­ність заперечити.

Дільничний Базленко назвався хворим і на суд не з’явився.

За рекомендацією Оксани Мешко, адвокатом на суді у Ов­сієн­ка виступав Сергій Макаро­вич Мартиш (раніше він захищав сина Мешко — О.Сергієнка, за що як адвокат був позбавлений права брати участь у політичних справах). Допитуючи свідків, Мартиш став розбиратися в подробицях.

Свідок Л.Дутковська, співро­бітник дитячої кімнати міліції, стверджувала, нібито бачила
В.Ов­сієнка в селі з двома «невідомими жінками», але місце назвала зовсім інше і, притиснута фактами, зрештою визнала, що таки нічого не бачила. Г.Ковбасюк (яка була понятою) до кінця стверджувала, ніби бачила напад, але теж зрештою у свідченнях заплуталася. Свідок Іван Олексенко також заявив, що бачив напад, підглядаючи за подіями з двору у вікно сільради, але ж місця, де нібито стався напад, із двору у жодне вікно не видно. Та для суду це нічого не важило.

Свідки-односельці В.Овсієн­ка розповідали, що на автобусній зупинці Василь та його гості поводилися спокійно. Їм навіть здалося, наче вони зупинили попутну машину й просили підвезти їх. Виступили в суді й О.Мешко та О.Орлова, але суд усі ці свідчення до уваги не брав.

Останнє слово Василь Ов­сієн­ко розпочав так: «Усі присутні в цьому залі — від громадянина прокурора до того, хто стоїть у дверях, — добре розуміють, що ніякого злочину Овсієнко не вчинив. Просто відбувається розправа за мою громадянську позицію, за те, що я продовжую правозахисну діяльність». І далі: «Я все-таки сподіваюся, що доживу до того часу, коли судитимуть вас. Мені, на відміну від вас, не буде потреби нічого вигадувати. Я скажу лише правду».

І процитував рядки Грибоєдова:

«Я правду о тебе
порасскажу такую,

Что хуже всякой лжи».

Виступ Овсієнка на суді поширили у самвидаві, західних ЗМІ.

За вироком, Василь Овсієнко отримав три роки ув’язнення. Ще не добіг кінця цей термін, як додалося нове звинувачення, тепер уже за традиційною ст. 62, ч. ІІ (антирадянська агітація і пропаганда). Як особливо небезпечного рецидивіста його відправили на Урал на десять років ув’язнення та п’ять — заслання.

* * *

Василь Овсієнко звільнився 21 серпня 1988 року, на порозі перебудови, відбувши у підсумку тринадцять з половиною років. За свою дисидентську діяльність, за участь в Україн­ській Гельсінкській групі нагороджений орденами України «За заслуги» ІІІ ступеня та «За мужність» І ступеня. Доля зводила Василя Овсієнка з визначними постатями дисидентського руху: Василем Стусом, Юрієм Литвином, Валерієм Марченком та ін. У своїй книжці «Світло людей» В.Овсієн­ко пише: «Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависті ні до кого з людей. Лише жаль і любов».

У його доробку — двотомник «Світло людей» (автор), чотиритомник «Українська Громадська Група сприяння виконанню Гель­сінкських угод. Документи і матеріали» (упорядник), двотомний «Словник дисидентів» (у спів­авторстві). Василь Васильович об’їхав усю Україну, зустрічаючись із колишніми політв’яз­нями, і записав понад півтори сот­ні інтерв’ю.

Василь Овсієнко — лауреат премій імені Василя Стуса, Івана Огієнка та фундації Воскобій­ників.

Зі свідчень учасників та очевидців громадська організація «За реабілітацію «Першотравневої двійки» відновила перебіг подій тридцятилітньої давності у справі В.Овсієнка. Один зі свідків, Іван Овсієнко, заявив, що дільничний інспектор Базленко вимагав, аби він засвідчив, ніби бачив напад В.Овсієнка на В.Славинського. Отже, маємо факт схиляння працівником міліції свідка дати неправдиві показання. Ольга Олексіївна Орлова-Бабич, учасниця тих подій від самого початку, свідчить, що В.Ов­сієнко поводився цілком чемно і ввічливо. Ізольо­вана в окремому приміщенні у сільраді, вона чула вигук Василя: «Рятуйте, б’ють!».

Ми звернулися із заявою про перегляд справи до Радо­мишль­ського районного суду Житомирської області, але отримали відписку: звертайтеся до Житомирської обласної прокуратури. Звідти надійшла відповідь заступника прокурора області старшого радника юстиції В.Са­гадіна: «…підстав для внесення клопотання про перегляд судових рішень по даній справі в порядку виключного провадження прокурора області не вбачає».

Звернулися до Генеральної прокуратури України — там заявили, що рішення заступника прокурора області не може бути підставою для взяття справи у роботу — потрібне рішення самого прокурора. Отже, Генеральна прокуратура України знову «спустила» справу до прокурора області.

Нині громадська організація «За реабілітацію «Першотравневої двійки» сподівається вирішити справу Василя Овсієнка через Європейський суд.