НЕВІДОМИЙ С.ПЕТЛЮРА ІСТОРІЯ ОДНОГО ІНТЕРВ’Ю

Відставка Кабінету міністрів України, очолюваного В.Ющенком, рішення президента Росії про призначення російським послом в Україні колишнього прем’єр-міністра РФ, відомого громадсько-політичного діяча і господарника В.Черномирдіна, надання нового імпульсу співробітництву в рамках ГУУАМ викликали як в Україні, так і за її межами спалах інтересу до українсько-російських відносин, до питання про те, як і в якому напрямку розвиватиметься зовнішньополітична діяльність України в XXI ст.

У цьому контексті становить значний інтерес виявлений у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО) текст інтерв’ю видатного державного, політичного і військового діяча України Симона Петлюри співробітнику інформаційного агентства російської еміграції РУСС-ПРЕСС, у якому порушуються питання внутрішньої та зовнішньої політики України в умовах її повної незалежності. Текст було підготовлено на початку 1924 р., коли С.Петлюра виїхав із Польщі до Західної Європи.

Зазначений документ містився у зібранні особистих документів сотника армії Української Народної Республіки (УНР) В.Шевченка, який тоді навчався в Українській господарчій академії в Подебрадах (Чехословаччина). Відправником його був начальник особистої охорони С.Петлюри полковник армії УНР К.Чебатарьов. Він, адресуючи матеріал В.Шевченку, спеціально попередив його, що з текстом інтерв’ю не слід ознайомлювати в повному обсязі навіть своїх однодумців, тобто людей, котрі міцно стоять на національно-державних позиціях. Це свідчить про те, що матеріал тоді ще не було опубліковано. Хоча й сьогодні з’ясувати, чи з’явилося інтерв’ю в російській емігрантській пресі, не вдалося. Однак зміст цього документа має незаперечну наукову і політичну вагу для об’єктивного висвітлення українсько-російських відносин і правильного розуміння ролі та місця незалежної України в системі загальноєвропейських відносин.

Не викликає сумнівів, що текст зазначеного інтерв’ю належить перу С.Петлюри, який у листуванні зі своїми соратниками й однодумцями К.Мацієвичем і В.Садовським у 1925—1926 рр. неодноразово порушував питання українсько-російських відносин (див. «Симон Петлюра. Невідомі листи з Парижа як заповіт борцям за самостійну Україну». Українська видавнича спілка, К., 2001 р.). Так, у листі від 22 травня 1925 р., адресованому К.Мацієвичу в Прагу, він дуже болісно відреагував на повідомлення про те, що нібито чільні діячі партії українських есерів погодилися зі своїми російськими однопартійцями про майбутні федеративні зв’язки України з небільшовицькою Росією. С.Петлюру особливо обурювала позиція російських політиків, які продовжували бачити в українському народі «молодшого» брата. «Розглядаючи майбутні відносини, росіяни, коли йдеться про справу України, — підкреслював він, — ставляться до неї як до проблеми, що не має перспектив на її розв’язання в дусі незалежності державної».

І в наступному листі до зазначеного адресата 12 червня 1925 р. тема союзницьких або федеративних зв’язків України з небільшовицькою Росією посідає провідне місце. Засуджуючи прагнення окремих українських політичних груп або діячів втягти Україну в «союзну орбіту» із Москвою, С.Петлюра наголошував на тому, що зазначені дії «були б не тільки доказом «малоросійської хиткості» провідників нашого руху, не лише компрометацією їх, а й обмеженням нашого національного ідеалу».

Виступаючи як непоступливий, послідовний і безкомпромісний самостійник-державник, рішучий противник орієнтації на будь-яку Росію, — С.Петлюра водночас у питаннях зовнішньополітичних стояв на позиціях реальної політики. У цитованому вище листі К.Мацієвичу він писав: «...Я не хочу сказати, що не мають серед української громадськості існувати політичні течії, які б у разі невдачі нашої боротьби в новій спробі реставрації самостійності завдали б на себе, простіше кажучи, і тягар неприємного одіуму представництва ідеї «союзницького» чи федеративного співжиття з Москвою».

Сьогодні особливо актуально звучать слова С.Петлюри про геополітичне значення незалежної України для стабільності в Європі і Чорноморському басейні, про необхідність в інтересах майбутнього державного будівництва, як у Росії, так і в Україні, усунення «уже тепер усього того, що може ускладнити процеси цього будівництва».

Слід вказати й на ту важливу обставину, що С.Петлюра, усвідомлюючи місце і роль майбутньої України в системі міжнародних відносин на Європейському континенті, вважав, що українська незалежність прямо пов’язана з підтримкою її провідними країнами Заходу. У листі від 19 квітня 1925 р. К.Мацієвичу він писав: «Тому я великої ваги надаю зовнішнім чинникам і гадаю, що без вчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нові спроби українського державного ренесансу катастрофою», підкресливши: «Все це змушує мене думати про те, як би лиху зарадити і невеселої перспективи для нашої нації уникнути».

Наведені вище думки С.Петлюри про зовнішню політику незалежної України, необхідність її відповідності концепції наявних міжнародних відносин, про особливий характер українсько-російських зв’язків залишаються актуальними й повчальними і для нашого часу. Водночас історичний досвід, пов’язаний із подіями XX століття, дав чимало очевидних свідчень того, коли великі держави в питаннях «великої стратегії» розглядали Україну не як рівноправного партнера, суб’єкта міжнародних відносин, а як «розмінну» монету в різних політичних хитросплетеннях і комбінаціях, використовуючи при цьому політичні розбіжності всередині самої України, що в результаті призвело до падіння УНР.

Однією з головних причин поразки національно-державного будівництва в період 1917—1920 рр. була відсутність справжньої єдності і дій усіх українських національних політичних сил, їхніх лідерів, коли особисті інтереси й амбіції брали гору над державними і загальнонаціональними інтересами. Це особливо відчув на собі С.Петлюра, який очолив Директорію УНР та її збройні сили у вирішальний період боротьби за незалежність (1918—1920 рр.).

Тому, перебуваючи в еміграції і розмірковуючи над причинами падіння УНР, які позначилися і на його власній долі, С.Петлюра послідовно й особливо гостро порушував питання необхідності консолідації сил українського народу, підвищення його національної самосвідомості, вироблення єдиної платформи на відновлення суверенітету УНР. Можна сказати, що ця мета була сенсом його життя. Він був твердо переконаний: у кінцевому підсумку український народ здобуде вистраждану століттями національно-державну незалежність. «У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є таким, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцнюватись і зміцнювати його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, — в міру його сил і можливостей». Ці слова С.Петлюри сьогодні звучать особливо актуально і сучасно.

Запропонована нижче публікація має не лише привернути до реалістичного й поглибленого вивчення зовнішньополітичних відносин України з її сусідами в контексті загальноєвропейської політики, а й присвячується світлій пам’яті Симона Петлюри, який трагічно загинув у Парижі 25 травня 1926 р. від рук убивці.

Інтерв’ю
з С.Петлюрою співробітника
РУСС-ПРЕСС (повний текст)

На ваші запитання я відповідатиму в трохи зміненому порядку і зупинюся насамперед на українізації, проводжуваній більшовиками. У цьому напрямку нинішньої політики більшовиків я вбачаю чергову їхню поступку стихійній силі українського національного руху, а водночас логічно послідовний і політичний захід з метою оволодіти силою цього руху й зміцнити свої позиції в Україні. Зростання української національної самосвідомості, помітне кожному безсторонньому спостерігачу, не могло не привернути до себе уваги більшовицьких лідерів.

«Змичка» села з містом, якій більшовики не без підстав надають такого вирішального значення у справі свого дальшого перебування при владі, не може відбутися, за їхнім власним визнанням, без попереднього, хоча б часткового, задоволення тих вимог, які висуває національно розбуджене українське село. Політика репресій і переслідування всього українського як контрреволюційного, нерозумно і жорстоко проводжувана більшовиками впродовж п’яти років, давала протилежні результати, викликаючи народний терор у вигляді безперервних повстань, що, зрештою, і змусило більшовиків піти на певні поступки. Діяльність української еміграції, у бік якої зверталися погляди розтерзуваної комуністами країни, зіграла при цьому помітну роль. Отямилися перші, щоправда, досить невпливові й нечисленні, українські комуністи та грузинські і наполегливо звертали увагу своїх московських патронів на зростання небезпеки. Керівники III Інтернаціоналу зрозуміли, що поступка необхідна не лише з міркувань внутрішньої політики, а й що в перипетіях політики зовнішньої, за найближчої більш-менш сприятливої міжнародної кон’юнктури, вона може дати відчутні результати. Не полишаючи ідеї використання політичних та економічних криз у Європі з метою насадження там радянської системи, керівники Московського інтернаціоналу, вже під впливом своїх військових експертів, мали б у позитивному сенсі розв’язати питання про українізацію і з мотивів майбутньої мілітарної боротьби. Адже і фронт останньої, а ще більше тил обох армій проходитимуть по території, населеній українцями. Заручитись симпатіями цього населення, явитися перед ним якщо не в ореолі національного визволителя, то принаймні толерантного контрагента важливо і з погляду стратегічного. У цьому разі більшовики, залишаючись вірними собі, готують випробувану зброю, яка дала блискучі результати останнім часом,— агітацію, що має на меті розкласти противника і завербувати з-поміж нього союзників. Поруч із цим слід поставити відверто висловлюване самими більшовиками прагнення залучити на свій бік проголошенням начал національної свободи тубільні народи Азії. Таким чином, більшовицька українізація має розглядатися як одна ланка того плану, що вони його виношують на випадок збройного конфлікту зі своїми сусідами. Говорити про успіхи її в самій Україні поки що передчасно. Відомості, які надходять звідти, змушують поставитися до неї радше з недовірою й застереженнями. Як в усьому, що декларують більшовики, так і в цьому питанні за гучними і гарними словами та високими ідеями криється чимало фарисейства й сурогату. Так, українізація спрощено і прямолінійно зводиться лише до переходу на українську мову в діловодстві і до запровадження її у школах як знаряддя навчання в дусі комуністичних ідей. Поки що не чутно, щоб до колосальної за своїм змістом й обсягом роботи українізації залучено було культурні сили України, які не сповідують комуністичної віри. Ні, українізацію проводить переважно зайшлий елемент, комуністи з Москви, які наспіх самі ледь навчилися і навчаються української мови. Не важко уявити, скільки викривлень і шкоди принесе така українізація справжній національній культурі, скільки зайвої роботи додасться справжнім культурним працівникам України з очищення принесеного сміття і фальші. Нарочитість і фарисейство українізації, проводжуваної більшовиками, тим більше впадає в око, що одночасно з декларуванням і частковою реалізацією її комуністичні лідери поклали край останнім ознакам державної самостійності УСРР, ліквідувавши дипломатичні представництва її за кордоном і цілий ряд комісаріатів в Україні, об’єднавши в Союзних центральних установах керівництво найважливішими господарськими галузями України. Фактично Україна тепер більше, ніж будь-коли раніше, є джерелом для безсоромної експлуатації на користь Союзу Радянських Республік. Достатньо ілюструє становище України той факт, що бюджет України як складової частини Союзу становить лише 12% бюджету Москви як державного центру Союзу, а хліб та інші продукти українського сільського господарства служать головним предметом зовнішньої торгівлі Союзу, тоді як місцеве населення саме не має хліба, недоїдає, а то й просто голодує. Те, що виробляє український селянин на своєму полі, більшовики, в буквальному сенсі, виривають у нього з голодного рота для того, щоб підтримати свій престиж перед закордоном.

Таким чином, українізація, проводжувана більшовиками, в зазначених умовах постає як обдуманий хід політичної гри в інтересах комунізму, а не як справжній засіб задоволення національних потреб 35 мільйонного населення України.

Однак це не означає, що вона не принесе деяких, бодай короткочасних вигод. Розрахунок більшовиків на ефект такої тактики в сенсі впливу на українську еміграцію й особливо на українське населення, яке живе тепер у Польщі, виявляється певною мірою правильним. Фактам «зміновіхівства», по-українськи «перекинчицтва», проф. Грушевського і п. Тютюнника, що Вас цікавлять, ні я, ні, наскільки мені відомо, серйозне коло української еміграції особливого значення не надають. По суті, проф. Грушевський давно вже впритул наблизився до більшовиків у своїх соціально-політичних концепціях, і, швидше, дивує той факт, що він так довго зволікав із публічним фіксуванням своєї еволюції. Що стосується п. Тютюнника, то його політична нестійкість для нашої еміграції не секрет. Він уже раз переходив до більшовиків, нинішній його перехід до них нікого не дивує, як не здивує нікого і новий його крок у зворотному напрямку, коли ситуація певним чином зміниться.

Взагалі ж, мені здається, що, пояснюючи той чи інший факт переходу українців-емігрантів, які живуть у Польщі, до більшовиків, слід брати до уваги ті психологічні мотиви, появу й поширення яких так рясно живить становище українців у Польщі.

Тут я маю коротко торкнутися загального становища української еміграції. Умови її життя, як матеріальні, так і правові, — дуже тяжкі. Порівняно сприятливі вони в Чехословаччині, де українська інтелігенція, як і російська, знайшла куди докласти свої сили, організувавши за сприяння тамтешніх впливових кіл Український університет із трьома факультетами, Агрономічну академію, Вищий педагогічний інститут, Матуральні Курси, де триває підготовка до майбутньої культурної і творчої праці на батьківщині.

Не такі справи в Румунії, Німеччині, а особливо в Польщі. Тут становище її тяжче. Матеріально незабезпечена, принаймні в більшості своїй, ущемлювана правовими обмеженнями, вона тут і морально піддається тяжким переживанням на грунті тієї національної політики, яка здійснюється тут стосовно єдинокровного українського місцевого населення. Гострота цих переживань тим більше дається взнаки, що ця політика суперечить тим гаслам і формальним обіцянкам, які були покладені в основу спільної боротьби поляків та «наддніпрянських» українців проти більшовиків 1920 р. і під якими перші, використавши політично мілітарну силу других, перейшли потім до порядку денного. Якщо ця політика не може задовольняти українців, які живуть у Польщі, то, з другого боку, вона викликає глибоку гіркоту й розчарування у тієї частини української еміграції, яка разом з Українською армією поділяла труднощі боротьби 1920 р., а після інтернування в межі Польщі і перебування в «обозах» мала достатньо матеріалу для поглиблення цієї гіркоти. Не дивно, що на грунті цього розчарування більшовицька «українізація», хоч би якою спотвореною вона була, розцінюється деякими колами еміграції як явище більш позитивне, що дає якусь підставу вірити в серйозність нового курсу більшовиків у національному питанні, а може, використовувати його в напрямку, що відповідає справжнім потребам українського народу. Для елементів політично мало розвинених, але за натурою своєю дійових і така можливість, при зіставленні її з польською дійсністю, є достатнім імпульсом для повернення. Звідси велика, порівняно з іншими центрами еміграції, рееміграція українців на батьківщину, зокрема моральна, попри всі зусилля з боку командування, особливо сприятлива. Я особисто гадаю, що рееміграція таких елементів не означає ослаблення тієї ідейної роботи, якою переймається політично свідома частина української еміграції. «Перекинчицтво» серед цієї частини еміграції — явище рідкісне і широкого, масового поширення не має. Впливу його піддаються, як я сказав, елементи малоцінні в політичному плані. Що стосується більшості еміграцій, то вона залишається на своїх колишніх ідейних позиціях і, негативно ставлячись до більшовиків, не вірить ні в серйозність, ні в щирість нового «путчу» більшовиків у національному питанні.

Антибільшовицька позиція об’єднує всю українську еміграцію, не розрізняючи політичних угруповань. Інший цемент, що з’єднує її, — ідея української державності. Природно, що різноманітні течії української політичної думки борються між собою за переважання своєї програми і своєї концепції української державності, але є серйозні підстави для висновку, що це розходження не завадить усім за сприятливих умов згуртуватися під гаслом пріоритету державності над партійністю і партикуляризмом, тим більше що базою для об’єднаної творчої роботи будуть справжні настрої народних мас, а не теоретичні настрої тих чи тих емігрантських груп.

Що стосується тієї течії, яку представляю я, то вона зберігає рівнодійну між різними течіями і зберігає традиції української державності, вважаючи, що це надбання національної боротьби не має розтринькуватися, а навпаки, має бути передане народу в його нових реставраційно-державних починаннях. Не тільки я і мої найближчі співробітники, а й уся свідома частина української еміграції своє перебування на чужині намагається використовувати з метою пропаганди української ідеї серед політичних і громадських кіл Європи й Америки та ознайомлення їх із життєвістю і політичною доцільністю ідеї Української держави.

Українська еміграція прагне до того, щоб ця ідея зрештою набула об’єктивної вартості у свідомості політичних кіл Європи, яка завдяки створенню Української держави стала б більш зрівноваженою і стійкою, оскільки в систему її державно-політичних відносин увійшов би досить сильний, як економічно, так і щодо кількості населення, чинник; з його допомогою успішніше можна було б регулювати складні відносини на сході Європи й особливо в системі Чорноморського басейну, ніж це було досі. Не маючи імперіалістичних прагнень, будучи державою національною, Україна давала б гарантії миру в цьому тривожному пункті Європи, а своїми природними багатствами становила б велику цінність для останньої і в економічному плані.

З цікавого для Вас питання про польсько-українські відносини я можу сказати не дуже багато. Договір, укладений урядом Речі Посполитої Польської й урядом Української Народної Республіки у квітні 1920 р., був анульований фактом підписання в Ризі Польщею договору з Совітами. Надалі міністерства, як парламентарні, так і позапарламентарні, поглиблювали зміст цього акту й звели нанівець значення українського чинника в системі своєї «східної політики». Щоправда, у деяких органах польської преси, а також у Сеймі іноді лунають застереження і заклики до серйознішої оцінки наростання сили українського руху. Та ці застереження мають поодинокий і платонічний характер. Вони не підкріплюються справами й відповідним ставленням до національних інтересів українського населення у себе вдома, через що за ними навряд чи можна визнати реальне політичне значення.

А в майбутньому про нього говорити і важко, і передчасно.

Що стосується ставлення до російської еміграції, то воно не тільки в мене, а й, наскільки я знаю настрої української еміграції, у всіх відповідальних представників її визначається її — російської еміграції — ставленням до проблем української державності. Наскільки я ознайомлений з різними течіями політичної думки російської еміграції, вона ще не позбулася упереджених і не життєвих критеріїв у цьому питанні. Як серед правих кіл її, так і серед демократичних, аж до соціалістів із різноманітними їхніми відтінками, панують стосовно української проблеми невиразні і спотворені уявлення. У цьому плані російські більшовики пішли далі від них. Я гадаю, життя змусить те ж саме зробити і ті політичні кола, що є їхніми антиподами. Колишні відносини на сході Європи не можуть бути відновлені ні в тій формі, ні в тих межах, які були до війни. Погрози деяких кіл російського суспільства розправитися з українцями, грузинами й іншими національностями, які прагнуть створити чи відновити свою державність, нікого не лякають і викликають зворотну дію. Добровільно ніхто з них в обійми Єдиної Великої Росії, чи буде вона республіканською, конституційно-демократичною, чи самодержавною, не захоче повернутися. Спроба силою змусити їх до цього — занадто небезпечна, і насамперед для самих росіян, адже ніхто не може бути впевненим у результаті боротьби. Зокрема, що стосується України, то сумний приклад із просуванням Добровольчої армії, яке було ліквідоване не так фронтовими перемогами більшовиків, як дезорганізацією тилу її українським населенням, ображеним насильницькими діями частин Добровольчої армії та нападом її на Українську армію, має послугувати ще одним застереженням для надмірних ілюзій у спробах силою возз’єднати відірване. Внутрішня сила українського національного руху набагато ширша, відцентрова, ніж уявляють собі деякі російські політики, і не може вона бути втиснута в тісні рамки федерації чи місцевого самоврядування. З огляду на це, було б украй бажаним, щоб російська еміграція засвоїла собі трохи інші критерії в українському питанні, визнавши за ним першорядне значення в справі врегулювання відносин на території, заселеній різними народами, досить підготовленими до самостійного державного життя, що дає їм більше гарантій і вигод для розвитку своїх різноманітних інтересів, ніж може дати будь-яка концепція російських возз’єднувачів. Я знаю, що відмовитися від звичних навичок і колишніх критеріїв не так легко. Але інтереси майбутнього будівництва як Росії, так і України зобов’язують усунути вже тепер усе те, що може ускладнити процеси цього будівництва. З цих міркувань політичним колам обох еміграцій слід говорити не про місцеве самоврядування чи федерацію, а про найбільш доцільне розмежування територіальних інтересів і про евентуальні схеми економічних відносин, які б накреслювали взаємні інтереси обох сусідніх держав. З усього сказаного вище Ви могли винести враження, що не тільки особисто я, а й уся українська еміграція міцно вірить і переконана як у життєвості, так і в непорушності української державної ідеї. Цю переконаність живить та сила однорідності, яку виявила українська нація у спробах її денаціоналізації на своєму історичному шляху і в зростанні національної самосвідомості її, з якою, зрештою, мали б рахуватися і такі новелятори, як більшовики, і з якими життя змусить рахуватися — хочуть вони цього чи ні — й інших сусідів України. Ідеал української державності, що почав у 1917—1918 рр. набувати цілком реальних обрисів і знайшов своє вираження в напружених зусиллях державного будівництва, тимчасово викривився завдяки соціальній демагогії більшовиків, які щось зіпсували, щось поламали в цій будівельній роботі. Однак база державного будівництва залишилася незачепленою. Знищити її навіть більшовики, за всієї їхньої жорстокості і безцеремонності, не в змозі. Вона — у народі українському, в його творчих потенціях і свідомій волі до самостійного державного буття.

Перебуваючи на еміграції, ми, як частина народу, вчимося, нагромаджуємо свої спостереження над чужим досвідом у питаннях державного будівництва, свідомі того і впевнені, що все це, за нестійкості сучасних політичних відносин Європи, буде використане в реальних умовах рідної обстановки і принесе свою користь у справі звільнення нашого народу.