НЕПРОМИНУЩЕ СВІТЛО СВЯТОЇ ГОРИ

Волинські усні перекази розповідають, що у 1001 році князь Володимир збудував на високому березі річки Луги два храми і зимовий княжий терем, від якого і пішла назва села — Зимне, а високу гору відтоді названо Святою Горою. Давньоруські літописи вперше згадують Святогорський монастир наприкінці ХІ століття в «Житії преподобного Феодосія Печерського». Доля, за промислом Божим, Святу Гору пов’язала з життям преподобного Феодосія, де він похований, та києво-печерським ігуменом — преподобним Стефаном. У 1090—1094 роках він був Володимир-Волинським єпископом. Перебував на Волині і на Святій Горі преподобний Нестор Літописець, про що свідчить літопис 1097 року. Він прийняв постриг преподобного Стефана і був його духовним учнем, оповідає ігуменя Стефана.

Ми стоїмо з нею поблизу монастиря під голубим небом, що здійнявся неначе з небуття…

— Святогорський монастир, — продовжує ігуменя, — це велич волинської духовності. Його чернече життя будувалось на основі афонського ісихазму та студійських аскетичних традицій. У 1458 році за правління Федора Чарторийського з’являється перша документальна згадка про Святогорський монастир, а у 1491 році на місці дерев’яної церкви, збудованої князем Володимиром, Федір будує Свято-Успенський храм. Насельники Зимненської обителі одержали архімандричий сан. Маючи високий авторитет, монастир отримував щедрі пожертви. Древній поминальник Успенського храму береже імена феодалів — князів Четвертинських, Корецьких, Вишневецьких, Радзивіллів, Киселів, Виговських, які щедрою рукою утримували святиню. Період розквіту монастиря — кінець XV — перша половина XVI століття. Він стає твердинею православ’я, світочем просвітництва, форпостом західнослов’янської культури.

Сталінський режим у 1946 році ліквідував «осередок мракобісся», і чернече життя в Святій Горі завмерло майже на півстоліття… В монастирі розмістилась тракторна бригада місцевого колгоспу.

— Наше господарство, — продовжує ігуменя Стефана, — тримається на праці черниць, тобто є натуральним. Нам допомагають усі, хто вірить в Бога. Але крім пожертв благодійників, ми маємо своє велике господарство. Територія монастиря займає майже 15 гектарів, у тому числі орної землі — 10 гектарів. Черниці вирощують тепличну городину, багато видів овочів. Тому й задовольняємо не лише власні потреби, а й виступаємо благодійниками: обитель допомагає нужденним, пенсіонерам, багатодітним сім’ям, а в трапезній часто проводимо благодійні обіди. При обителі виховуються діти з неблагополучних сімей, в монастирі періодично функціонує благодійний табір для оздоровлення дітей-сиріт. Саме з монастирів пішов вислів, що праця є молитва. Праця для нас — звернення до Бога, яким є молитва. А ще вона допомагає черницям долати труднощі аскетичного способу життя. Бо без церковних служб і молитовно-добросовісного виконання послухнянства у монастирському житті ми були б набагато бідніші. Бідніші на якусь важливу частинку культури, історії і краси нашої землі. Ще навчаючись в школі, я зрозуміла, що буття мудріше за нас і що його неможливо заключити в одну зі схем, яким би безгрішним воно не було. Тому й вирішила, що сіяти «розумне, добре, вічне» можна в святій обителі, і не гірше, ніж у школі… Пішла у монастир…

Чому молода та вродлива дівчина пішла у монашки, і ще багато таких же, як вона, молодих та гарних, які добровільно вибрали аскетичний спосіб життя, відмовляючи собі у всьому, думав я... Нехитрі пожитки, вегетаріанська їжа, нічого зайвого, і так усе життя.

— Історія культури свідчить, що вона, культура, «вийшла з храму». Релігія — багате джерело. Все прямо чи опосередковано пов’язане з нею — поняття влади, власності, шлюбу, поваги до людини, усі науки і мистецтва, — промовила ігуменя, неначе прочитавши мої думки.

— Але ж хворе суспільство споживачів нічого сьогодні не хоче знати про свої ж моральні хвороби, не бажає відчувати власного болю? — знову запитую я.

— Якщо тебе збурюють гнівні думки, примушуючи до злопам’ятства і підштовхуючи до чогось поганого, щоб відплатити злом за зло кривдника, тоді згадай слова зі Святого Письма: «Якщо кожен з вас не пробачить брату своєму гріхів його, і Отець ваш Небесний не простить вам гріхів ваших…» Святі отці вказували на вісім гріхів і називали їх головними, позаяк від них походять інші: облудність, жадоба до грошей, гнів, занепад духом, гординя, заздрість, марнославство, череводогідливість. Усе це — зло. Лише Господь дарує нам свої багаті милості.

— Чому ж тоді представники нової всесвітньої влади, що носять на грудях хрести, намагаються створити єдину синкретично-окультну ідеологію, яка межує з фальшю, брехнею та ілюзіями?

У Посланні Апостола Павла до Тимофія (2 Тим. 4, 3-4) сказано, що «…настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони свій слух від правди відвернуть та до вигадок нахиляться. Але ж ти будь пильніший, в усьому терпи лихо, виконуй працю Благовісника, виконуй свою службу».

Це пророцтво стверджує, що люди будуть шукати те, що виправдовує гріховність і нерідко — жорстокість. Тому й праця монахів полягає у внутрішньому подвижництві, суворому спостереженні над станом своєї душі, в очищенні її молитвами і думками про Бога. А ще людина повинна втомлювати своє тіло постом, працею, неспанням, поклонами. Виконуючи настанови древніх монастирів, брати живуть від праці рук своїх…

Ось така вона, ігуменя Стефана. І такі вони — монахи. Їх життя — це дивний устрій душі. Зрозуміти таку форму життя нелегко, хоч і про неї багато написано. Монах бере на себе мучеництво, що означає добросовісне життя в молитвах, трудах і скорботах. Мета чернецтва — очищення душі і її спасіння. І живе воно стільки, скільки існує православ’я. Половецький хан Боняк здійснив спустошливий набіг на Київ, після якого Печерський монастир залишився пограбованим та спаленим, а захоплені монахи були продані у рабство. Та відродило монастирі християнство, і тут, у Зимному, теж живуть монашки, як і тисячу років тому.

Я розглядаю фотографію святої обителі початку дев’яностих років — руїни. Нині відремонтовано храми, дзвіниця, вежі, усі споруди, осквернені більшовиками, по-новому встановлено п’ять куполів Свято-Успенського собору, виконано чудовий настінний живопис.

У Біблії — у книзі Екклесіаста — є дивовижні по глибині і поетичній силі слова про те, що людина жива, доки не лопнув срібний шнур, і не тріснула золота чаша, і не розбився глек біля джерела. Срібний шнур — це образ духовного зв’язку часу і поколінь. Таким шнуром і є монастир — як символ відродження нації, як символ відродження православ’я.

Без насельників монастирів і абатств воістину неможливо уявити собі середньовічну християнську цивілізацію, з її освітою і книгодрукуванням, винаходами і відкриттями. Монахи вміли допомогти нужденному і запропонувати дах мандрівнику, професійно обробити землю, розводити рибу і випалювати цеглу, бути непоганими управлінцями і ювелірами, будувати мости і ремонтувати дороги, розробляли соляні копальні і займались скотарством, садівництвом, бджільництвом. В багатьох областях Європи саме монастирі були «двигуном прогресу», хоч би як парадоксально для нашого секуляризованого часу це звучало. Тож і у XXI столітті монашество, як і у всі попередні століття, буде нести свій хрест сподвижництва, місію земних ангелів, на практиці реалізовуючи девіз святого Бенедикта Нурсійського «Ora et labora» (Молись і трудись»).