Неогеронтократія

Геронтократія (від грецьк. gerontos — старий і kratos — сила, влада) — запроваджене англійським етнографом У.Ріверсом на початку ХХ століття визначення ранньої форми суспільства, при якому влада нібито належала літнім людям. Ріверс вважав геронтократію характерною для австралійців і деяких народів Океанії. Насправді впливове становище старших членів громади — лише один із елементів верховної влади в деяких народів при первісно-общинному ладі.

Велика Радянська Енциклопедія

Обрання Зубкова пре­м’єром-наступником Ро­сії сколихнуло уми. З’явилися коментарі, що Путін наприкінці свого правління відродив ще одну радянську традицію — геронтократію. Нинішній прем’єр — людина у віці. Віктору Зубкову — 66 років, він уже пенсіонер. Передбачається, що після чотирьох років президентського правління він у 70 років піде на відпочинок, а Володимир Путін, якому тоді буде «всього» 59, знову обійме посаду, на котрій протримається ще два терміни і піде в «напівшановні» 67. Дванадцять років поспіль країною знову правитимуть старі люди. Слід врахувати, що такі ж самі засідають у Раді Федерації та в Думі, яка ґрунтовно постарішала за останніх десять років. Стрімко старіє Верховна Рада, що засвідчили й останні вибори. Вже років 15 переважна більшість її депутатів просто переобирається, у ході коаліційних пертурбацій переходячи з одних партій та фракцій до інших.

Розмірковування про геронто­кратію в Росії та Україні затьмарюють той факт, що в найбільшій країні світу виявляється та ж сама тенденція, що й в інших державах. Планета Земля поволі переходить в епоху неогеронтократії.

Нинішньому президентові США — 61 рік, середній вік американського сенатора сьогодні сягнув рекорду — 62 роки. На чолі європейських країн нині стоять люди передпенсійного чи пенсійного віку, вони ж засідають у парламентах. Потихеньку світом починають правити старі. Таке вже бувало у світовій історії — варто згадати владу архонтів в окремих полісах Стародавньої Греції чи раду старійшин у варварів і дикунів.

Де ж тоді тут місце для «нео»? Новизною можна вважати поєднання геронтократії з демократією. Якщо раніше воля народу могла протистояти владі архонтів чи одного сивоволосого монарха або ж демос просто такій владі потурав, то тепер населення активно обирає літніх людей. Обирає тому, що саме досить старе і дедалі більше старішає. Старі обирають старих, останні правлять усіма. Молоді в цей про­цес, особливо в Росії й Україні, втручаються слабо, сподіваючись, що індивідуальними зусиллями в житті — навчанням, роботою — можна домогтися значно більше, ніж участю в політиці.

Призводить усе це до того, що літні люди — делегати старих — масштабно експлуатують молодь і людей середнього віку. У розвинених країнах це безпосередньо виражається у великих податках, що стає причиною малих зарплат у молодих фахівців, і великих пенсіях, які дозволяють старим існувати не тільки безбідно, а найчастіше просто заможно. Набагато заможніше, ніж 25-літній працівник виробничого сектора. Він молодий і нібито може подбати про себе сам, а його невисока зарплата нібито є для нього стимулом до економічної активності.

Поява неогеронтократії стала можливою завдяки еволюційному розвитку демографічних процесів. Криза дітородіння, яка охоплює впродовж десятиріч дедалі більше країн, має під собою одну-єдину причину — соціально-економічну. Науково-технічний прогрес, зростання економіки (особливо бурхливої в останні 60 років) реально підвищив рівень добробуту більшості громадян. Демократичний розвиток додав до багатства країн складну і, на перший погляд, ефективну соціальну систему, зокрема пенсійну. Тому в більшості людей з’явилося відчуття, що в старості їх зможе годувати хтось, крім їхніх рідних дітей та онуків. Отже, дедалі більше людей стали віддавати перевагу кар’єрі, а не дітям, накопиченням до пен­сійного фонду. Проте відчуття гарантії «заможної старості» багато в чому ілюзорне. Матеріальні блага, якими користується та час­тина суспільства, яка нічого не виробляє, — старі, діти, — виробляються людьми працездатного віку. Без роботи і зростання економіки грошові накопичення, в гіршому разі, можуть перетворитися на купу непотрібних папірців, у кращому — просто не повністю виправдати очікування людей, котрі накопичували гроші. Якщо частка старих дуже збільшується, то народне господарство країни починає пробуксовувати, країна потрапляє в кризу, що тільки частково компенсується науково-технічним прогресом. Саме в такій ситуації нині перебувають багато країн Євросоюзу, де становище три­валий час рятували мігранти. В Японії, наприклад, мігрантів майже немає, і стара Країна вра­ніш­нього сонця вже років п’ят­надцять процвітаюче стагнує.

Частка старих збільшується, голосувати вони ходять набагато охочіше, ніж молоді, тому обрані політики передусім піклуються про «гідну старість» для свого електорату. Можна заперечити, що у світі нарешті взяла гору соціальна справедливість — людина трудилася все життя і наприкінці одержує винагороду. Проте справедливість — річ умовна й відносна, а програш суспільства та його деградація — цілком реальне, відчутне, прораховане і помітне явище.

У XIX столітті селянин чи робітник прагнув народити й нагодувати своїх дітей, забезпечуючи старих за залишковим принципом, але обов’язково годуючи їх, тим самим подаючи приклад підростаючому поколінню. Така модель забезпечувала сталий роз­виток суспільства. Основна частина «додаткового продукту» йшла на розвиток, другорядна — на віддачу боргів минулому. Нині ж на майбутнє держава витрачає не так багато національного багатства, і радісні пенсіонери західних країн, які подорожують по всьому світу, є показником неефективного розподілу національного доходу. Порочність геронтократії в тому, що держава пріоритетно витрачає гроші не на відкриття безплатних дитячих садочків, ясел, виплату допомоги нужденним молодим сім’ям, матерям-одиночкам чи розвиток дитячого спорту, а на високі пен­сії та створення комфортабельних будинків пристарілих. Інак­ше кажучи, егоїстичні старі владні делегати егоїстичних старих не думають передусім про вирішення демографічної кризи, теж, до речі, викликаної людським недалеким егоїзмом.

При цьому назва перебудовного фільму «Чи легко бути молодим?» актуальна тепер навіть у розвинених країнах. Зарплати молодого фахівця лише в поодиноких випадках вистачає на нормальне забезпечення сім’ї лише з трьох чоловік — інакше треба звертатися в соціальні установи, які дуже скромно обдаровують молоді пари, або ж іти до батьків, які далеко не завжди охоче діляться своїми зарплатами та пенсіями з онуками. Все це ще більше провокує моду на пізнє дітородіння, коли діти з’являються на світ уже після кар’єрних досяг­нень батьків, на той час літніх і, отже, не дуже здорових. Неодмін­не бажання забезпечити дитину матеріальними благами негативно позначається на кількості дітей і часі їхньої появи. Неогерон­тократія є також наслідком все­світньої демографічної кризи і — на цей момент — однією з причин її поглиблення.

Судячи зі статистики останніх десятиліть, навряд чи щось зможе переломити цю глобальну тенденцію. Тренд на зниження народжуваності, до речі, помітно вищий у країнах третього світу, ніж у розвинених. Нігерійці, уругвайці та індуси народжують дітей наразі набагато більше, ніж європейці чи японці, але значно менше, ніж півстоліття тому. У Китаї крива відтворення населення вже стрімко наближається до нуля. Якщо все у світі піде так, як тепер, то приблизно до 2070 року кількість жителів на нашій планеті сягне піку, а потім почне зменшуватися. В окремих країнах ще зберігатиметься певне збільшення кількості громадян, але це не зможе переломити загальної негативної тенденції. І реальною загрозою добробуту людства є не перенаселення, а старіння жителів Землі. Можливо, що з геронтократії розвиток нашого суспільства не тільки починався...