НЕХИТРА РІЧ — ЗБУДУВАТИ. А ОСЬ ЗБЕРЕГТИ...

Що життя потроху налагоджується і люди поступово знаходять себе в ньому, свідчить хоча б літній відпочинок українців. У турбюро відбою немає від клієнтів. Правда, болгарські Золоті Піски чи турецька Анталія, хоч і дуже дешеві, за світовим курортним рейтингом, ще не завжди по кишені нашим співвітчизникам. Просять щось своє і простіше. Себто — недорого. Хоч бажано біля самого-самого синього Чорного моря.

За часів розвиненого соціалізму на чорноморському узбережжі протягом літнього сезону встигало відпочити чи не півкраїни. Мало не кожне більш-менш заможне підприємство вважало добрим тоном мати на балансі щось південне: чи базу відпочинку, чи, на гірший випадок, бодай кілька кімнат у пансіонаті. Однак протягом останнього десятиліття так само, як і незліченні народні багатства, кудись спливли разом з кілометрами узбережжя і бази, і кімнати, і традиційні дерев’яні будиночки для відпочивальників. Найчастіше — у зовсім чужі підприємствам приватні руки. Які, звісно, нині теж відкривають «народні оздоровниці» для охочих позасмагати на морському пісочку. Проте — за своїми, часто-густо такими ж високими, як літня температура повітря на півдні, цінами.

ВАТ «Хмельницьктранс» — одне з тих небагатьох хмельницьких підприємств, котрі зберегли свій, як колись казали, соцкультпобут. І навіть базу відпочинку на Чорному морі. Більше того: правління планує розвивати те, чим володіє, і навіть будувати нове. Втім, найповнішу інформацію з цього приводу має керівник підприємства Петро Тернавський.

— Петре Івановичу, ваше підприємство, як і інші, непростими останніми роками не оминула, либонь, ні виробнича криза, ні фінансова скрута. Як же вдалося вам зберегти не лише потенціал самого підприємства, а й соціальну базу, створену для його працівників зусиллями всього колективу?

— Не відкрию Америки, коли скажу, що все це далося непросто. Але, мабуть, треба дуже хотіти не розтринькати, а втримати і примножити — адже все це створювалось для блага наших людей. І не лише трудівників автотранспортного управління, а й усього Подільського краю. Тому, хоч як нас пресували обставини й час, ми не продали базу. Приватизували її, утримуємо, витрачаємо на це кошти...

— Але ж і заробляєте на цьому?

— За великим рахунком, прибутку база майже не дає. Адже заробленим за три літні місяці база утримується весь рік: треба платити за землю, компослуги, зарплату кільком її постійним працівникам, поліпшувати побутові умови для відпочиваючих, ремонтувати, розширюватись. Але й збитку для себе, звісно, ми не допускаємо. Протягом літнього сезону робимо сім заїздів для відпочивальників. Причому три перших, у червні, — це фактично літній дитячий табір. Пільгові путівки для дітей, усі умови не лише для оздоровлення, а й для справді різнобічного відпочинку. Проте, звісно, найчастіше звертаються по путівки все-таки люди сімейні, котрим хочеться відпочити разом, усією родиною. Путівки для дітей, зрозуміло, дешевші, ніж для дорослих. Але все одно дуже багато молодих сімей частенько брали маленьких дітей «зайцями» — бо ж скільки, мовляв, те маля з’їсть, щоб за нього окремо платити. Ми хоч і дивилися на це крізь пальці, однак — усе ж таки порушення, зайві хвилювання. Тож і вирішили легалізувати це юне «підпілля». Нині батьки доплачують до своєї путівки 70 гривень — і дитина віком до шести років стає повноправним курортником.

— Для ваших працівників путівки дешевші?

— Неодмінно. Ті, хто відпочиває нечасто, сплачують тільки 10-15% від вартості путівки. Хто ж хоче щороку погрітися на морському пісочку — платить 50%.

— Хто хоч раз відпочивав на вашій базі, обов’язково відзначає дві речі: добре харчування і «трояндовий рай».

— Так, щодня забезпечити 600 осіб збалансованим і високоякісним триразовим харчуванням непросто. А інакше не можна — вони ж приїхали відпочити, набратися сил. Тому харчоблокові приділяємо надзвичайну увагу. Весь персонал їдальні — 45 чоловік — із Хмельницького. Це робочі місця, можливість побути на морі і цим жінкам, і їхнім дітям. Та основне — висока відповідальність: є з кого спитати.

А щодо щедро озелененої території... Ми десятиліттями возили сюди саджанці дерев, звичних для подільського краю: беріз, каштанів тощо. Бувало, що із сотні приймалося десять-двадцять. Але людська впертість перемогла впертість природи: сьогодні наша база і справді одна з найзеленіших на узбережжі. Два садівники щодня доглядають це зелене царство. А в троянди я й сам закоханий, і на базі їх — дві тисячі кущів. Цієї примхливої зими багато вимерзло. Та ми обов’язково поновимо їх кількість.

Отже, секрет простий: дуже чогось хотіти! Не випадково ж кажуть: той, хто не хоче робити, шукає причини, а хто хоче — можливості.

До цієї розмови варто додати хіба таке: хмельницькі автотранспортники вже обмірковують спорудження ще однієї бази відпочинку — в Карпатах, де цілюще повітря і жива вода...