Недоступність, яку не лікують вибори

Чергові вибори приносять чергові труднощі — як не помилитися, віддати перевагу найбільш достойній політичній силі, кандидатові у депутати чи на посаду голови. Та для людей з фізичними вадами, похилого віку це — труднощі подвійні. Адже акт волевиявлення вимагає від них серйозних, а часом і надлюдських, зусиль. Як влада виконала «роботу над помилками» минулих виборів і чи зуміла зробити доступним голосування для інвалідів, яких у державі близько трьох мільйонів?

Вийшло, наче у шкільному анекдоті: поганий учень задовольняється трієчкою. А українська центральна і місцеві влади, з огляду на все, не наблизилися навіть до середнячків. Багато людей, до яких доля не була прихильною, знову мають проблеми уже на старті виборчого процесу, під час обліку виборців. Адже ані податкова адміністрація, ані міліція, ані органи соціального захисту не володіють точною інформацією щодо осіб, які через важкі форми інвалідності, серйозне захворювання або просто немічності не виходять з дому. Цілком ймовірно, що частина цих виборців не потрапить до списків для голосування, тобто може повторитися ситуація, яка склалася під час першого туру президентських виборів-2004.

Ще одна проблема інвалідів — багато хто з них гостро відчуває брак інформації, що стосується виборчого процесу. Ця проблема виникає щоразу під час виборів, однак не вирішена вона й досі. Хіба може людина з вадами слуху бути широко поінформованою, коли сурдопереклад в інформаційному просторі — доволі рідкісне явище. Він з’являється лише в поодиноких випусках новин на загальнонаціональних каналах. Національна асамблея інвалідів, яка об’єднує громадські організації інвалідів України, вимагає від Національної телекомпанії України та ЦВК забезпечення сурдоперекладу принаймні в передачах, де роз’яснюється виборче законодавство.

Та найважчі випробування очікують інваліда у день голосування. Потрібно дістатися до виборчої дільниці. Часто вони розташовані на другому чи третьому поверсі, що робить доступ до них людей з обмеженими фізичними можливостями та осіб, які їх супроводжують, пекельною мукою. Та навіть якщо виборчі дільниці у школах, закладах профтехосвіти, вузах, будинках культури розміщені на першому поверсі, це анітрохи не означає, що бар’єр недоступності для інвалідів, людей похилого віку, батьків з маленькими дітьми ліквідовано. Моніторинг, який в ході минулих президентських виборів провели громадські організації інвалідів — фонд «Реабілітація інвалідів» та СОЗАРІН («Соціальна реабілітація інвалідів») — за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», засвідчив: на жодній з 400 виборчих дільниць у Львові не враховано особливі потреби інвалідів і жодна не відповідала чинним будівельним нормам. Перилами і пандусами не були опоряджені тисячі інших виборчих об’єктів в містах і селах України.

Законодавство мовчить? Зовсім ні. Нормативно-правова база для створення безперешкодного доступу інвалідів та маломобільних громадян до громадських будівель більш ніж достатня. Забезпечення безперешкодного доступу інвалідів до об’єктів соціальної інфраструктури вимагає базовий Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів», відповідна урядова програма і президентський указ. Однак законодавчі акти не виконуються. І нині, перед виборами-2006, навряд чи знайдеться бодай одна дільниця в Україні, яка б відповідала важливим критеріям доступності. А це забезпечення безпроблемного входу в будинок для людини у візку, на протезі, людини з вадами зору тощо через широкі вхідні двері, можливості прочитати з візка передвиборну інформацію, під’їхати чи підійти до стола реєстрації, повноцінно заїхати чи зайти в кабіну для голосування, заповнити бюлетень і особисто опустити його в скриньку.

Створення умов для доступу інвалідів до громадських будівель не потребує великих фізичних зусиль і фінансових витрат. Та коли керівники закладів не хочуть зробити цей «дріб’язок», то існують законодавчі вимоги, яких вони зобов’язані дотримуватися. Проте, яка ж відповідальність за невиконання закону? А по суті, ніякої. Народний депутат, голова підкомітету комітету ВР у справах інвалідів Валерій Сушкевич вважає, що «найкращим варіантом для ліквідації недоступності до громадських будівель для інвалідів та маломобільних людей було б поєднання фіскальних методів, адміністративної відповідальності із засобами заохочення, наприклад, преміюванням, частковим звільненням від сплати місцевих податків…» Безбар’єрність, як вважають у Європі (у них навіть існує програма: «2010: Європа, доступна для всіх»), повинна бути глобальним інтегруючим началом, що об’єднує не тільки моменти фізичної доступності, а й доступності освіти, охорони здоров’я, працевлаштування, державних інституцій, інформаційного простору і, врешті, виборчої доступності.

Під час голосування чимало інвалідів в Україні, зокрема з вадами зору, свою скривдженість відчувають, мабуть, як ніколи. Так, ЦВК планує виготовлення трафаретів для бюлетенів (за методом Брайля). Однак проблеми з голосуванням незрячих громадян накладаються одна на одну. Насамперед шрифтом Брайля володіють лише від 20 до 40 відсотків сліпих людей в Україні. Та навіть якщо інвалід опанував цю науку, то як йому, тотально незрячому, правильно сумістити рядки трафарету та бюлетеня? Крім того, тотально сліпий практично не може переконатися, що він розписався в отриманні бюлетеня. Хіба не очевидно, що для впевненості у правильному підписі при проходженні в кабіну для голосування, під час вкидання бюлетеня в скриньку такому інвалідові потрібна стороння допомога? Народний депутат Валерій Сушкевич вніс законопроект про зміни до виборчого законодавства щодо особливостей голосування виборців із суттєвими вадами зору. По суті, йдеться про право виборця — інваліда 1 групи за зором на допомогу довіреної особи, яка повинна допомогти незрячій людині отримати бюлетень, ознайомитися з ним, разом пройти до кабіни для таємного голосування, зробити позначку й опустити бюлетень у скриньку. Верховній Раді залишається тільки встигнути зрозуміти потреби виборця-інваліда, який хоче проголосувати.

Інваліди прагнуть бути інтегрованими в суспільство, відчувати себе повноцінними громадянами. Та, на жаль, українське суспільство досі не наблизилося до цивілізованого сприйняття інвалідності і створення умов доступності. І такий стан можна без перебільшення порівняти з хворобою, яка чомусь не лікується — від виборів до виборів.