Недокапіталізм: ідеологія "фортеці в облозі"

Наша молодобуржуазія повинна зрозуміти формулу, за якою існує капіталізм:

- народ визнає, легітимізує власність (хоча б тому, що сам є дрібним власником);

- влада, через інституційну процедуру, таку власність легалізує;

- в результаті власність перетворюється на капітал, а її власники стають капіталістами.

Помилка нашої молодобуржуазії полягає в тому, що вона зосереджена лише на легалізації власності владою. Але без визнання народу ця власність буде лише "квазікапіталом". Такий капітал без попереднього визнання - легітимізації - людьми неминуче із часом розпадеться. Чи то внаслідок бунтів, чи то революцій, чи хоча б через те, що він стає комерційно невигідним, його утримання стає надзвичайно затратним через необхідність - за відсутності легітимності - утримувати псевдопартії, фінансувати псевдовибори і задовольняти потреби псевдовлади.

Вона, молодобуржуазія, займається чим завгодно, лише не долею країни. Її головне завдання - прийти до влади будь-якою ціною. Вона забула, що політиці потрібна не реклама, політиці потрібен зміст.

Коли в римському сенаті виступав Цицерон, усі вставали й аплодували - який великий оратор наш Марк Тулій. Коли в Греції Демосфен виступав за війну проти персів, ніхто не аплодував - усі побігли здавати гроші на війну.

Нинішня ідеологія - це ідеологія клієнтел. Основне своє завдання політики, рекрутовані бізнесом, убачають у приході до влади, а вже там збираються вибудовувати ідеологію своєї роботи. Така спотворена конструкція призводить до того, що у владі, в кращому випадку, вони намагаються задовольнити соціальне замовлення змученого народу, яке саме є "змученим". В гіршому - вони задовольняють потреби клієнтели й ігнорують навколишню дійсність. І в одному, і в іншому випадку будь-яка ідеологія (не кажучи про ідеологію поступу) стає їм чужою.

Молодобуржуазія тримає трудові ресурси в закріпаченому стані, бо так найпростіше експлуатувати фізіологічні комплекси і страхи електорату. Придушуючи ініціативу й новаторство, заганяючи малого підприємця і бізнесмена у фіскальну та інституційну пастку, вона позбавляє більшість активного населення можливості планувати своє майбутнє. А ще Сократ казав, що непродумане життя нічого не варте. Отже, водночас знищується й можливість планувати цінність життя людей. Але ж вартість трудових ресурсів (а це і здоров'я, і освіта, і фах, і правовий захист) - це капіталізація країни!

Дії політиків ситуативні, мотиви - куці. Маючи локальний сумнівний успіх, їхня діяльність приречена в перспективі. Капіталізм, який нині будується, виявиться комерційно невигідним, бо трансакційні витрати на утримання сформованих капіталів виявляться надмірними.

Якщо Морган казав, що прозвітує про всі свої мільйони, тільки не питайте про перший, то в наших олігархів - жодного "підзвітного" мільйона. Це так, поки система легалізації власності в капітал не буде визнана народом, людьми. Побудовано систему (і її існування підтримується), в якій закон не діє, а застосовується. Якщо інституції, які легалізують капітали, втрачають до себе довіру (легітимність), то ця обставина автоматично переноситься на капітали в цілому. І байдуже - це перший мільйон чи "свіжоспечений".

Політичне життя з реалізації програм розвитку життя людей і країни перетворено на інструмент конкурентної боротьби за власність. Всі об'єктивні досягнення, які виникли часто всупереч такій діяльності, можновладці сублімують у свій політичний (а часом і власний) капітал.

Це нагадує постмодерністський перформанс: уся політична масовка, в яку постійно рекрутуються "нові обличчя", як навіжена гасає по вагону, зазирає в купе і в різноманітних ток-шоу завзято сперечається про колір фіранок на вікнах. Спочатку вона з'ясовує, якими фіранки мають бути: "національними" чи "толерантними". Потім вигадує кари для "бригади провідників" - єдиних, хто працює (публіка в студії не менш завзято тисне кнопки). І нікому не в голові, що поїзд уже давно рухається не в тому напрямку, і на часі "зривати стоп-кран", щоб не зірватися з рейок у прірву.

Це не перебільшення, оскільки капіталізм, який побудовано в нашій країні, є комерційно невигідним, його трансакційні витрати надмірні. І, якщо вірити нобелівському лауреату Роналду Коузу, така економіка занепадає.

Витрати на пошук ціни, товару, продавця, покупця в умовах тотальної відсутності довіри стають непрогнозованими. Такими ж стають і витрати на ведення переговорів. Для укладання контрактів потрібно шукати нові й нові гарантії, які знову ж таки складуться у витрати. Усе це спричинить необхідність розширювати й поглиблювати моніторинг, збільшувати витрати на утримання прав власності.

У такої економіки немає перспективи, капітали в таких умовах стають більше тягарем, ніж підґрунтям для подальшого розвитку.

Сформована в такий спосіб система політичного життя - без ідеології, без відповідальності влади, без незалежності гілок влади й підзвітності їх суспільству, без динамічного соціального статусу трудових ресурсів, без установлених взаємних прав, але з тотальною маніпуляцією смислів - призводить до втрати довіри як в економічних, так і соціальних, та й просто побутових, трансакціях. Стрімке зростання витрат робить комерційно невигідною саму трансакцію. Як наслідок - економічні процеси зупиняться, соціальне життя стане млявим, а побутові стосунки, отруєні постійною підозрою, перетворяться на джерело перманентної невротизації. Відтак життя людини стане нестерпним.

Треба припинити всілякі маніпуляції із соціальним замовленням людей: вони руйнують фундаментальний концепт - Довіру. Масова свідомість має одну неприємну властивість - у ній живуть "химери й страхи". Відповідальна політика в тому й полягає, щоб не дати проявитися цим брутальним явищам. Не кажучи вже про те, щоб їх не експлуатувати.

Свої трансакції зі світом людина вирішує умовно в трьох секторах: "купити-продати" (цим опікується ринок); "домовитися" (прерогатива суспільства); "заборона-примус" (дискурси держави). Якщо влада зарегульовує ринок, якщо інститути громадянського суспільства заблоковані, або, ще гірше, - вони зімітовані, то людина потрапляє в "нішу виживання". Це - ідеологія "фортеці в облозі". Кожен сигнал ззовні сприймається як загроза. Свобода, власність, ініціатива в такій конструкції стають тягарем і джерелом постійних проблем - непрогнозованих і дошкульних. Така конструкція утримується вже не за рахунок створення доданої вартості, а за рахунок виснаження трудових ресурсів - "ніш виживання".

Саме в такому стані перебуває Україна, саме таким є її "капіталізм", саме таким є суспільний договір, який культивується в країні, - настанови "ніш виживання": егоїстичні, клаптикові й куці.

Життя країни безпосередньо залежить, а радше відображає, сформований у країні суспільний договір. Основні настанови суспільного договору культивуються людьми, інтерпретуються інститутами суспільства і втілюються владою. Суспільний договір є напрочуд динамічним. Його неформальна складова, яку формують досвід, знання, традиції, мораль, настанови віри та їхні численні імпровізації, перебуває у постійній зміні. Ці зміни повинні знаходити своє оперативне відображення у формальній складовій суспільного договору - Конституції, законах, нормативних актах. Усе це разом має сприяти розвиткові суспільства і країни відповідно до нових очікувань людей. Адаптацію змін суспільства до способу його дій повинна забезпечувати еліта. Її завданням є реалізація суспільних настанов справедливості через законність. Як вона розпізнає зміни, як урахує "зовнішній контекст", як визначить імовірні загрози і закріпить це своє бачення у формальній складовій суспільного договору - так і розвиватимуться суспільство і країна. Помилки або недбальство еліти в цьому процесі напряму позначаться на розвиткові суспільства і країни. Помилкові дії еліти протягом тривалого часу призведуть до накопичення проблем, а це обернеться суспільною кризою - сукупністю помилкових рішень.

Наша еліта до цього й веде. Дуже важливо розібратись у всьому без зайвих емоцій, щоб виділити об'єктивні причини стану речей.

Слід відразу зазначити, що у більшості неадекватних рішень еліти лежить не "злий намір", а успадкований васальний спосіб мислення. Бюрократія і технократи, які вийшли з кабінетів радянської України, по-іншому й не мислили. Вони привчені виконувати вказівки. Новаторство та ініціатива були зашлюзовані домініоном. Ресурсний базис, на якому вони могли собі дозволити "експромт", був регламентований Центром і формувався за залишковим принципом. Такою й була еліта - залишковою. Таку країну вона й будуватиме - залишкову! Окремі випадки пасіонарності або негайно пригнічувались, або рекрутувались у Центр. Отже, нашу еліту дуже довго пропускали через сепаратор "негативного відбору". Із цим не треба боротися - це потрібно розуміти!

"Васальна еліта" ніколи не визнає суверенітету громадянина, вона "не розуміє", що це таке. Найбільше, що вона зможе зробити, - це перетворити громадянина на "бюрократичного кріпака".

В 90-х рр. у країні відбулися фундаментальні трансформації - зміни у правах власності. Ці зміни індукували нові очікування в людей: розкріпачення ініціативи забезпечило появу динамічного соціального статусу для підприємця, для здобувача освіти, фаху. Тодішня еліта і технократи це точно відобразили у формальних нормах, запровадивши поняття СПД, встановивши спрощену систему оподаткування, єдиний податок. Але далі цього не пішло. Васальні стереотипи мислення еліти втягнули її у перерозподіл того, що є, замість створювати нове на базі розкріпаченої ініціативи. Відтак пішло згортання реформ. Проілюструвати це можна нинішнім станом: країна від динамічного соціального статусу трудових ресурсів повернулась у стан "бюджетного кріпацтва". Відбувається найнебезпечніше - люмпенізація суспільних настроїв: "Я тобі - лояльність, ти мені - забезпечення; я не працюю, а "відбуваю номер", а ти мені - пенсії і зарплати". Це настанови й очікування кріпака. Це апофеоз настанов "васальної еліти": не створювати нові ресурси (ті ж трудові), а ділити те куце, що є! А це "куце" формувати за рахунок виснаження залишків підприємницької ініціативи та "рейдерського захоплення" державою вже "ніш виживання" сімей (селяни, дрібні підприємці, заробітчани, "шабашники", бабуся з пляшкою молока на продаж і т. д.).

Нове майбутнє країни може бути пов'язане лише з одним: усвідомленням елітою свого нового призначення. Для цього вона, нова еліта (нова не за віком чи складом), не з васальних, а з суверенних позицій повинна дати відповіді на запитання:

1. Як уявляє нинішній світ і місце України в цьому світі?

2. Як визначає епоху, в якій ми живемо, і місце та призначення людини в ній?

3. Що в країні є домінуючим суверенітетом: еліти чи громадянин? (Автор визначив би таким домогосподарство, сім'ю.)

4. Чи спроможна однозначно домовитися про природу влади в країні?

5. Чи здатна чітко встановити суверенітети базових понять (права людини, свобода слова, свобода віри тощо)? (Автор додав би суверенітет домогосподарства, його взаємні права з державою, громадою, приватним сектором, суспільством.)

6. Як співвідносяться національне і глобальне, що для еліти є домінуючим?

7. Як співвідносяться Конституція та суспільний договір?

8. Як, через які механізми взаємодіють суспільство та еліти, як між ними відбувається розподіл повноважень і контроль за їх виконанням?

9. Як забезпечується довіра і через які механізми здійснюється суспільний діалог? Як забезпечується виконання домовленостей у результаті діалогу?

І так далі.

Узгодження цих позицій матиме надзвичайно важливий результат: еліта стане консолідованою в сенсі розуміння майбутнього людини, народу, країни, держави. А відтак вона й загрози розвитку сприйматиме зі спільних позицій, і протистояння цим загрозам бачитиме в єдиних дискурсах. Мартін Лютер і Жан Кальвін по-новому конституціювали людину та її ініціативу. З того розвинулися підприємництво і капіталізм. Але вони ці засади включили в цілісний моральний світ протестантської етики. Це забезпечило розвиток суспільств.

Якщо еліті вдасться дійти консенсусу щодо цих засадничих понять, якщо вона динамічний статус трудових ресурсів визначить змістом реформ і парадигмою розвитку країни, якщо метою цих реформ стане самодостатнє, забезпечене й стійке домогосподарство, де старість доглянута, діти здобувають освіту і фах, а батьки працюють і отримують за свою роботу достойну винагороду, то ми обґрунтовано зможемо заявити, що історичний етап із "васальною елітою" в країні минув, і народилася нова еліта України.

До еліти я відношу будь-яких представників науки, технократії, бюрократії, підприємців, службовців, журналістів і т. д., які розпізнають виклики сьогодення людині, країні, державі і беруть на себе відповідальність протистояти цим загрозам. В умовах кволого громадянського суспільства з низьким соціальним капіталом особлива роль у формуванні нової еліти належить власникам великих капіталів. Вони, як ніхто інший, повинні розуміти: якщо радикальних змін не відбудеться, якщо сепаратор "негативного відбору" продовжить свою деструктивну для країни дію, то вже найближчим часом доведеться визначатися не щодо перелічених мною дев'яти питань, а лише щодо одного - права власності. Бо в люмпенізованого суспільства настанова теж одна - відібрати й поділити. Тоді "камбек" у "тоталітарний рай" стане новою старою реальністю, яка зупинить поступ країни й відкине суспільство на десятки років назад у васальне болото. І не факт, що це відбуватиметься з піснями й карнавалами.

Завдання нової еліти полягає в тому, щоб забезпечити перехід від впровадженого в країні соціал-дарвінізму - апофеозу тваринної рефлексії - до практики солідарних дій, економіки смислів, поставивши загальнолюдські цінності і мораль попереду монетарної доцільності.