Недарма Україна жіночого роду

Тема гендеру, час від часу з’являючись у ЗМІ, як на мене, відіграє роль такого собі брязкальця: погралися і відклали.

І даремно. Адже з кожним роком це явище дедалі відчутніше стає одним з викликів часу, на які ми, хочемо чи не хочемо, мусимо знаходити адекватні відповіді. І мова тут не про стать, а про шляхи розвитку суспільства.

Берегиня як символ нації

Україна створена Богом як земля, де превалює жіноче начало. Прошу чоловіків не поспішати до полеміки, бо йдеться лише про одвічну українську духовність. Наші далекі предки надзвичайно шанували природу, індивідуалізували кожне з її явищ, одухотворювали їх, наділяючи рисами живої істоти, зверталися до них як до живих, про що свідчить наш багатющий фольклор. Щоденна праця навряд чи була для давнього українця сірими буднями. Приступаючи до будь-якого її циклу, він виконував цілу систему обрядів, що надавали і праці, і її результатам, і йому самому вищого, сакрального змісту і значення. І це стосувалось не лише хліборобства, а й ремісництва, з обрядових дійств якого чимало втрачено. Саме ці риси (а додайте ще наші ментальні пісенність, ліричність, гостинність і навіть хитрість) вважаються такими, що належать до жіночого типу мислення і підходів. Недарма на наших рушниках віками вишивався символ Берегині, яка захищала від злих сил конкретну сім’ю, рід, націю.

Згадаймо, хто постійно нищив нашу державність? Країни або цивілізації з яскраво вираженими маскулінними або андроцентричними типами управління, для яких характерні агресивність, бажання загарбувати нові території, користуватися чужим як своїм. Татаро-монгольська навала, Московська імперія, радянський більшовизм — усі ці системи глибоко ворожі українському світогляду. Для прикладу можна згадати, що на початках утвердження Радянської влади членами Комуністичної партії були всього три відсотки українців.

Якось на засіданні круглого столу Кіровоградської громадської організації «Чоловіки за рівні права й можливості», створеної у рамках широкомасштабного українсько-шведського проекту «Ольга еnd Олег», зайшла мова про те, що в часи розвитку й утвердження Єлисаветграда будь-яка публічність, передусім влада, були пов’язані виключно з чоловічими іменами. І це цілком закономірно. Інакше бути просто не могло. Адже той час — період утвердження капіталізму, — вимагав наступальності, напористості, вміння і бажання йти напролом, врешті, елементарної фізичної сили. Система управління спиралася на бюрократизм, страх, пригнічення слабших. Це була суто чоловіча епоха, незважаючи на те, що на чолі монархії іноді стояли жінки, що тільки зайвий раз підтверджує: справа не в статі, а в підходах.

Радянська держава цілком перейняла бюрократичні традиції Російської імперії. І хоча вона формально проголосила рівність, альфою й омегою державної політики залишилися страх, залякування, небажання рахуватися з інтересами людей, неповага до особистості, навіть можливість знищити людину в ім’я якихось примарних ідеалів. Так, у владних кабінетах усіх рівнів відвели місце для, як правило, однієї жінки, що мало символізувати ту ж рівність статей. Але, знову ж, діяти цим жінкам доводилося за суто чоловічими правилами. Багато хто пам’ятає: показушно випещені, але душевно спустошені і здебільшого з нещасливими долями, вони, при ближчому знайомстві, нагадували швидше жертв, а не провідників системи. Один мій знайомий згадує випадок, як така гранд-дама якось при нагоді подала йому руку для привітання: дощечкою. І було незрозуміло, чи тиснути цю руку, чи тільки доторкнутися до пальців, але ж вона грала роль «товарища», і поводитися, навіть у таких деталях, треба було по-чоловічому…

Пірамідальники, ваш час минув!

Чому ж усі погані риси епохи пов’язуються із чоловічим началом, а всі гарні — із жіночим? Це не моя примха чи вигадка. Наука говорить про те, що в доаграрному, аграрному і навіть індустріальному суспільствах домінували цілковито природні чоловічі ієрархії, які формувалися шляхом суперництва чоловіків між собою. Такі чоловічі ієрархії ми можемо спостерігати в хлопчачому середовищі, коли підлітки об’єднуються в чітку піраміду, на чолі якої стоїть лідер, котрий всілякими способами намагається підтримати її єдність.

Наука твердить, що більшість осіб чоловічої статі можна назвати пірамідальниками, бо успадкована ними програма соціалізації й дорослішання орієнтована на входження до групи і суперництво з її членами за підвищення свого ієрархічного рівня. У цьому процесі формуються відповідні якості і психіка. Такі люди, за спостереженнями дослідників, здатні багато на що (від злочину до самопожертви), аби захопити панівне становище й зуміти утримати його. Типові пірамідальні суспільства — ті, які очолюють фюрери, царі, вожді, генеральні секретарі, президенти з абсолютними повноваженнями і т.п. Зрозуміло, в цих пірамідах немає місця жінці, а якщо вона там з’являється, то змушена діяти за чоловічими правилами, що збоку часто має смішний вигляд.

До речі, у жінок, з їхнім гнучким вибірковим мисленням, немає програми вбудовування в ієрархію. Натомість, як твердять ті ж учені, успадковані програми поведінки переважної більшості жінок чудово узгоджуються саме з демократичними засадами. І життя, реальність, а не чиїсь забаганки, потребують нині саме жіночих підходів у розв’язанні багатьох проблем.

Яскравий приклад — ставлення до природи. Чоловіки довгі роки і століття завойовували її, підкоряли, підпорядковували своїм інтересам («Течет вода Кубань-реки, куда велят большевики!» — цілком реальне гасло, яке довелося бачити в середині 80-х на Північному Кавказі). Тепер же людство опинилось перед екологічною катастрофою, і потрібні надзвичайні зусилля, щоб відновити рівновагу і зберегти планету для майбутніх поколінь.

Чому ображаються деякі чоловіки

Коли мова заходить про гендер, тобто дотримання рівних прав чоловіків і жінок, більшість представників сильної статі обурюються: «Мало вам фемінізму, ми ж вам усе віддали, навіть штани (це про те, що багато жінок носять брюки), а ви ще чогось хочете?!».

Очевидно, фемінізм виник як реакція на багатовікове порушення прав жінок. Та ця перша реакція — мов хвиля, яку довго затримували. У ній багато піни, шумовиння, непотребу. Дослідниця цієї теми Марта Богачевська-Хом’як зауважує, що під впливом зовнішніх обставин жінкам не вдалося розвинути історичну свідомість, яка б визнавалась істориками. Спробувавши ж визначити своє місце у світі, жінки користувались тими поняттями, які витворили неприхильні до них суспільства, і не змогли прийнятно сформулювати найважливішого для себе. Отож і були оголошені феміністками. Радянський лозунг «Жінки, на трактор!», яким так люблять послуговуватись опоненти, це лише примітивний, вульгарний, перекручений зліпок зі щирого пориву жінок до самореалізації. У суто чоловічому за духом і за стилем Радянському Союзі він і не міг бути інакшим — тоді тривав розквіт ієрархічного, пірамідального підходу і до влади, і до суспільних цінностей.

А що ж сьогодні? Чому й досі у посттоталітарних країнах ідея гендеру наштовхується на такий спротив і скептицизм? Інерція мислення? Так. Але не тільки. Психологи вважають, що пірамідальний тип мислення (він характерний для 90 відсотків чоловіків) вирізняється високою концентрацією уваги на висловлюваннях і діях інших осіб щодо себе (цим, до речі, можна частково пояснити і високу конфліктність цих суспільств, величезну і переважно безпідставну амбітність багатьох його членів). І лише десять відсотків чоловіків (як правило, це науковці-аналітики, але не політики чи військові) сконцентровані на саморозвитку, вони не так болісно реагують на критичні зауваження, певні себе і тієї справи, яку роблять, а отже, самодостатні. Саме вони здебільшого спокійно і розсудливо реагують на ідею гендеру (зрозуміло, мова не йде про якісь конкретні випадки, тільки про тенденцію).

Рівність, яка вигідна всім

Отож демократичний устрій найбільше відповідає жіночим ментальності і типу мислення (прикладом тут може служити модель родини, обов’язковою умовою збереження і нормального існування якої є дотримання інтересів усіх її членів). На практиці не один раз доведено, що рівень демократичності сучасних держав фактично прямо пропорційний відсоткові жінок у складі їхніх владних органів (хоча суть, підкреслюю, у підходах, а не у статі). Мова, зрозуміло, не йде про повну передачу влади в жіночі руки (оптимальним є співвідношення 50 на 50), але й наші п’ять відсотків жінок (при 53 відсотках від усього населення) у Верховній Раді багато про що свідчать. Передусім про те, що демократичний механізм виборів у нас ще як слід не утвердився. Не менш показовий і аналіз депутатського представництва у місцевих радах Кіровоградської області, зроблений громадською організацію «Чоловіки за рівні права й можливості». Із ста депутатів облради — 14 жінок, серед 1204 депутатів райрад — 300 жінок, а з 5794 депутатів сільських рад майже три тисячі — жінки. Так само серед держслужбовців. Жінки тут з’являються тільки серед посадовців ІІІ категорії (64 посади — 89 відсотків чоловіки), зате 64 відсотки жінок займають посади держслужбовців VI категорії. Це свідчить не лише про те, що чоловіки беруть на себе стратегічні ролі, а й про те, що жінки, займаючись чорновою організаційною і депутатською роботою, набувають досвіду, який, за умов справді демократичного вибору, може обернутися несподіваними можливостями, від чого реальну користь матиме все суспільство.

Те саме стосується і рівня заробітних плат. Нині в Україні чоловіки одержують на 28 відсотків більше, ніж жінки (це при тому, що 62 відсотки людей з вищою освітою — жінки). Коли така тенденція збережеться і далі, то за тією системою пенсійного забезпечення, яка діє сьогодні, пенсії жінок будуть на 40 відсотків нижчі, ніж у чоловіків. Позбуваючись такої нерівності, ми б гармонізували суспільство.

То що ж нам заважає це робити? Зрозуміло — стереотипи, які вкорінювались у суспільну свідомість не одне десятиліття та й століття в умовах андроцентричних культур. Наскільки ця проблема глибока, ілюструють факти, наведені у виступі кандидата історичних наук, заступника декана історичного факультету КДПУ Світлани Проскурової на круглому столі, де йшлося про суспільну адаптацію жінки в умовах незалежної України. На окремих факультетах кількість дівчат становить 95 відсотків. На цьому тлі статус жінки-педагога є нижчим, ніж чоловіка. Дебати, проведені на цю тему серед студентів, показали, що навіть у молодіжному середовищі дуже стійкі патріархальні міфологеми. Чоловіча частина учасників диспуту продемонструвала відсутність емпатії (співпереживання) щодо жіночих проблем.

Ту ж тенденцію підтверджують і соціологічні опитування. За даними дослідниці Світлани Оксамитної, лише 55 відсотків опитаних вважають, що чоловіки й жінки в Україні мають рівні права, до того ж чоловіки переконані в цьому значно частіше (65%), ніж жінки (47%).

Багато нам ще треба зробити, аби зламати існуючі стереотипи. А про те, що це нам таки доведеться робити, якщо ми, звісно, розвиватимемось, а не деградуватимемо, свідчить і така деталь: рівень розуму жінок у шкалі 0—100, за даними останніх вимірювань, становить 58 одиниць, а чоловіків — 40—42 (щоправда, серед чоловіків кожен сотий чи двохсотий має непересічні здібності). Отож, коли ми хочемо жити в інформаційному суспільстві, уже сьогодні необхідно, щоб більше жінок займалися розумовою діяльністю.

Врешті, навіть події у політичному житті держави містять у собі вибір між пірамідальним, ієрархічним та жіночим, демократичним типами мислення, поведінки, підходів, системами управління. І хоча стратегічний результат очевидний, але внутрішня боротьба триває, і вона досить гостра. Адже глибокі системні зміни поки що не відбулися.

Але ж недарма Україна жіночого роду...