«Не заступайте патріотизмом науку!»

Про українців знають у світі не тільки завдяки іменам братів Кличків, Андрія Шевченка та за подіями чорнобильської катастрофи і помаранчевої революції, — адже «нашого цвіту — по всьому світу». Десь на європейських чи на північноамериканських просторах наші сучасні гастарбайтери зустрічаються з українцями, які давно емігрували або вже народилися на чужині, розмовляють англійською, іспанською чи німецькою, є громадянами західних держав, проте плекають у душі образ Батьківщини і навіть намагаються прислужитися їй знаннями про суспільний устрій, право та сучасний менеджмент.

Осип Мороз — вісімдесятирічний доктор економіки, професор з Нью-Йорка, дійсний член Американського футурологічного товариства, голова Наглядової ради Українського футурологічного товариства. Він виїхав з Тернопільщини до Європи, а далі до США сімнадцятирічним — у 1943 році. Його родина тікала від радянської влади, від якої постраждало багато її близьких. На чужині наполегливо вчився, працював, займався наукою. З любов’ю та болем відстежував події в Україні. У 1989 році, прочитавши книжку Михайла Горбачова «Гласность и перестройка», приїхав з дружиною в Україну спершу на три тижні. Потім працював в Україні — радником комісії із законодавства та законності Верховної Ради, радником відділу науки та нових технологій при Кабміні, радником з питань самоаналізу та підготовки до акредитації Київського політехнічного університету, університетів Львова, Краматорська, Дрогобича, Запоріжжя, Тернополя, Чернівців, Дніпропетровська. Пан Осип відвідав Україну вже двадцять вісім разів — загалом провівши тут чотири роки. Тим ціннішим є для нас його досвід.

Український менталітет українцеві заважає

— Сьогодні нація має бути сучасною, модерною, а такою вважається та, що приділяє велику увагу науці. Економіка кожної держави напряму залежить від того, як держава ставиться до науки. Проте в Україні наука не має підтримки через менталітет українців. Західний українець намагається заступити її патріотизмом. Але людина, яка ненавидить ворогів України, — не найкращий учитель. У Західній Україні етнографія заступає культуру, народна мудрість — філософію, і всюди частина заступає ціле, а ритуал — Бога. Бог в українців — усе ще в вишиванці, щоправда, уже не в шароварах... Середній українець не повірить, що будь-яку релігію творить людина. Також він не знає, що незамінних людей немає, — бо ж їх насправді цілий цвинтар...

Сучасним українцям бракує самокритики і бажання бути самостійними. П’ятдесят років тому я запитував молодих, як і я тоді, націоналістів: «Хто такий націоналіст?» Мені відповіли: «Той, хто не дає себе використовувати». Зараз я думаю, що це правильно: якби кожен українець не давав себе використати, Україна була б дуже сильною державою. Взагалі, управління в Україні — вкрай болюче питання. Почнімо з того, що Україна має касу, а не бюджет. А Ющенко геть не використовує можливостей своєї посади. Народ може вдосконалювати роль керівництва держави, громадських організацій. Адже, попри те, що громадянське суспільство в Україні тільки зароджується, люди вже сьогодні повинні бути соціально орієнтовані. Проте український менталітет українцеві заважає. Людині бракує щирості, ініціативи, вона боїться зробити щось не так. До того ж у владі немає таких людей, які могли б об’єднати націю. Українці як нація не можуть торгувати нічим, у тому числі ідеями.

Українці звикли працювати тяжко, проте непродуктивно, поза новітніми технологіями. Споглядацька філософія українця схожа радше на марення — можна все життя тягти буряка за гичку, при цьому співати й почуватися задоволеним... Українські гастарбайтери в більшості всіляко намагаються не повернутися на рідні терени, чим руйнують власні родини. Натомість молоді люди, здатні вчитися, можуть досягти успіху на Заході, а люди середнього та старшого віку будуть приречені на некваліфіковану працю. На мою думку, українець, як і американський індіанець, — дитя природи. Для нього не мають особливого значення такі відрізки часу, як тиждень, день, година. Та й життя за радянської влади привчило стояти в черзі — за чим завгодно, — абсолютно не відчуваючи часу. Українці чомусь неспроможні створити свій капітал, тому в них дається взнаки ментальна бідність. «Не маю і не знаю», — це мислення по-бідному. Україна не творить нового знання, тому нічого й не вкладає в економіку. Тільки у вас університетські професори у вихідні гарують на дачних ділянках. Зате мені смішно, що в Україні таке засилля університетів — їх 160. В Америці з її трьохсотмільйонним населенням — 157. І це аж ніяк не викликає поваги, адже університети вже відкриваються мало не в селах.

У цивілізованому світі відносини «влада — суспільство» — це горизонталь, а не вертикаль, як у вас. Україна ж має одну з найдосконаліших корупцій у світі — академічно витриману і науково обґрунтовану, і це часом переходить у ваші гени. В Америці неможливо будувати якісь будинки на певній території без дозволу місцевої громади. Підприємці опитують усіх мешканців району: «Ми хочемо збудувати у вас похоронне бюро, ви не проти?» Мешканці проти, бо поруч, скажімо, школа. Громадяни голосують, тут і до суду може дійти, але поза їхньою волею жоден підприємець нічого не вчинить. Адже демократія, насамперед, — це дискусія, коли всі проблеми вирішуються спільно, з урахуванням кожного голосу. А там, де панує демагогія, доводи у кожного свої, хоча мають бути спільні.

Інтелігенція в Україні приневолена, вона не має голосу, спроможна лише на заяви та декларації. А поступ суспільства можливий лише тоді, коли воно виступає за щось, а не проти чогось.

Коли ще на початку перетворчих процесів я вперше повернувся з України до США, мене запросили на нью-йоркське телебачення, де в одній політичній програмі з експертів створили «міні-ООН», і я там представляв Україну. Тоді я сказав: «Радянська система зовсім ніколи не лусне, вона обов’язково створить якусь структуру, щоб зберегтися». Так і сталося — виник СНД. Він потрібний хіба що Москві, а для України означає самознищення, адже існує небезпека появи єдиної валюти, єдиної мови. Тому Україна має якнайшвидше зректися цієї структури.

Навіщо потрібні світові конгреси українства?

— Торік я не був на конгресі — цей захід давно став декоративно-неприкладним для нас, він творить якийсь вакуум і нічого нам не дає. Повірте, українцям світу нудно збиратися разом, аби святкувати щось незрозуміле з вашими чиновниками. А вони могли б створити пріоритети для держави, для української нації. У 2002 році я пропонував Кучмі нову концепцію наших зустрічей — ішлося про те, щоб зібрати разом світовий український інтелект. Конгрес мав розробити для українців науковий підхід до життя, залучити світовий досвід — справжній менеджмент, засади зовнішньої політики. І делегати Конгресу мали би бути молодші — віком до п’ятдесяти років, тоді вони справді могли б стати помічниками для українців. Моє звернення до тодішнього президента України закінчилося нічим. Знову на конгрес збираються люди, переважно старшого віку, аби разом поспівати та подивитися концерт. Це триває до цього часу. Навіть коли закордонні українці захочуть щось створити для своєї історичної батьківщини — у них немає жодних адрес в Україні, за якими можна з цього приводу звернутися. У США понад мільйон американців українського походження, вони гуртуються у товариствах українських юристів, учителів, інженерів... Та й по світі є такі товариства.

Якось я провів опитування серед 72 свідомих українців США з тим, щоб вони визначили нагальні проблеми України. Такими виявилися: економічна криза, корупція та хабарництво, розвал науки, занепад культури та проблеми освіти, недієвість законів, русифікація, політична криза, проблеми підготовки нових управлінців, криміналізація владних структур тощо. Усього респонденти нарахували аж 28 проблем. Так що проблеми сучасної України дуже болять світовій діаспорі.

Нещодавно ми відкрили в Дніпропетровську Українське футурологічне товариство — адже завтрашній день треба творити вже сьогодні.