«Не треба їхати далеко, за вами плачуть діти». листи дітей мігрантів — про себе і Україну

Давнє, як світ — устами дитини промовляє істина. Правда, як відомо, в кожного своя, а істина — одна, і її справедливо віддають дітям. Дитина не знає, що таке недомовленість, замовчування, лукавство. Свята простота — спосіб її мислення. І аж ніяк не відповідає дійсності твердження, що дитина завжди ретранслює перейняте від дорослих. Її життя підпорядковане справедливим і щирим законам. Якби світ був побудований за законами дитинного світу, він був би сьогодні зовсім інакший. Як на мене, наш світ ніби перекинутий, його цінності наче помінялися місцями. Хоча чому «наче»? — так воно і є. І від цієї підміни найбільше страждають діти. Розруха, безробіття, нестабільність, агресивне телебачення, преса, книжки, що роз’їдають, як іржа, наші душі й державу, є непомірним тягарем для дітей, хай навіть часом і добре влаштованим матеріально, але обікраденим у найголовнішому — любові найближчих: батька чи матері. Для таких дітей уже й термін винайшли — соціальні сироти. Маю понад шістдесят їхніх листів, і ось уже який день випалюють вони мені душу.

Написав «понад шістдесят», а думаю про мільйони. Звернімося до статистики. Як свідчать неофіційні дані, остання хвиля еміграції викинула за кордон від семи до десяти мільйонів українців, переважно сімейних: подалися на заробітки мама чи тато, а то й обоє. Діти залишилися на бабусь, дідусів, сусідів, знайомих. Якщо в сім’ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйона. Але ж у більшості — по двоє, троє дітей. Навіть ураховуючи те, що серед емігрантів чимало одинаків, все одно виходить приблизно 3,5 мільйона. Страшна цифра!

Розлука

Про те, що переживає дитина, коли прощається з рідними, написано багато. Я ж наведу лише уривки, що найвиразніше передають стан великої малої душі.

«Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем — і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму…» — пише 14-річна Ірина Цибах із м. Рівного. Катерина Лазарук, 17 років, із с. Рахнівки на Хмельниччині почала свій лист словами Марселя Пруста: «Як ви уявляєте собі нещастя? — Розлучитися з мамою». І далі: «Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала-обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?»

«Діти звикли до звичного середовища, і раптом шокуюча новина: сім’я переїжджає. Здивування. Страх… Біль. Сльози… Душа зітхає, а життя продовжується» (Ганна Онищук, 15 р., м. Рівне).

«Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це тільки телефонні розмови. А я вже заскучав за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров’я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!» — пише 15-річний Юрко Кешкетний із с. Чорноголови на Закарпатті. Горе в сім’ї перетворилося для малого Юрка на щастя побачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати обов’язково. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.

«Яке страшне це слово — розлука!.. Дуже важко, коли хворієш. Дитині справді нелегко і фізично, і морально, якщо поруч немає батьків, особливо матері, бо як сказав Некрасов: «Ми любимо сестру, і дружину, і батька, та в муках ми маму згадуємо» (Ольга Космина, 14 р., с. Селище на Вінниччині).

«Життя без батька,

матері, тепла,

Це — як дитя,

загублене в пустелі,

Як пісня, що

без музики жила,

Як білий лебідь,

що зостався сам у небі» (Олександр Грицюк, 17 р., м. Рівне).

«Не люблю зиму, хоч колись любив. Саме в цю пору поїхала наша мама в далеку Італію… А на чужині ніхто українок не чекає. Вірно у тій пісні співається: «А чужина — не родина, плаче серце, як дитина»... (Андрій Коцмира, 14 р., с. Винятинці на Тернопільщині).

«Як ти там, мамо, на чужині? Як тобі живеться далеко від рідної домівки, рідного слова, рідної пісні? Ти, мамо, сиза голубка, якій зав’язали очі, і вона не знає, як повернутися додому. Навіщо? Навіщо страждати тільки через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього сущого? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?! Відповіді не існує. Є тільки жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо…» (Ірина Грицюк, 15 р., м. Івано-Франківськ).

«Що в мене забрала розлука? По-перше, вкрала дитинство, позбавила можливості радіти кожному дню, кожній миті. По-друге, забрала спокій і впевненість у завтрашньому дні, бо все більше й більше я чула про покинутих дітей, про розлучення батьків, про трагічні випадки, які траплялися із заробітчанами. Я не бачила веселкових снів, а найкращим ранком був той, коли вві сні зустрічалася з батьками. І головне — я була напівсиротою аж шість років!» — пише 14-річна Ірина Романюк із м. Рівного. А коли мама приїхала ненадовго, донька просила: «Не їдьте більше туди!» — «Треба, донечко. Через два роки школу закінчиш — із чим у світ підеш? Учитися тобі треба. Куди ж без грошей?» — «А як ваше життя, мамо?» — «Що моє життя? Воно тобі належить і… чужині».

«За один погляд, один дотик, одне слово…»

Та чи може одне життя належати дитині… й чужині? Дитина без сторонньої підказки дала відповідь: не може. Мама ставить матеріальні цінності вище від душевного благополуччя — і помиляється. 14-річна донька керується серцем, а воно підказує, що має справжню вагу, а що — нав’язане нинішнім перевернутим світом. «Коли ти ростеш без присутності близької людини, тим паче якщо це батько чи мати, не можна сказати, що ти живеш неповноцінним життям: у тебе все є. Хтось там за сотні, а то й тисячі кілометрів звідси піклується про тебе, надаючи матеріальну допомогу. Та чи завжди вона конче потрібна? Бодай раз, а може, й тисячі разів тобі хотілося замінити це «все» всього лише на один погляд, один дотик, одне слово… — пише Людмила Стукало з м. Зборова на Тернопільщині. — Неважливо, в яких умовах ти живеш, як тебе виховують, важливо, кого виховуєш у собі ти сам, бо цей «хтось» буде при тобі все життя і керуватиме твоїми почуттями і вчинками. Саме це важливо, це вирішувати тільки тобі і тільки зараз».

Як глибоко мислить дитина, хоч за її плечима лише 14 років. «Коли ти поїхав, я був іще зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, аби зрозуміти, що з тобою діється. Пам’ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш у коротку відпустку, я бачу сум у твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселий. Чужина не гріє серця. Тому я вловив твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії, чи в Португалії, чи деінде… Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією» — це з листа 13-річного Святослава Степанчука з Луцька, і далі: «А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому — і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни, коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!».

Це справжня національна трагедія, а перспектива ще гірша. Українці як нація старіють, і за прогнозами всесвітньо відомих інститутів, через 20 років нас буде лише 30 мільйонів.

Оксана Міщук, 17 р., з м. Ізяслава на Хмельниччині відповідає на своє ж запитання «Чи легко бути дитиною емігрантів?»: «Чимало громадян, які мирно працюють в Україні, неодноразово висловлювали свої думки щодо громадян, які виїжджають працювати за кордон. Звичайно, думки їхні не зовсім схвальні. Заробітчан вважають євробуржуями, антинаціоналістами, людьми, які продають не тільки свою працю, а й душу. Чому душу? Адже майже всі заробітчани залишають своїх дітей тут, в Україні, на виховання своїм батькам або, ще гірше, наймають знайомих за гроші… Я одна з тих дочок, чиї батьки хочуть побудувати яскраве майбутнє для своєї дитини… Я не звинувачую нікого в тому, що виросла сама. Але чиновникам, які вміло говорять про щасливе майбутнє, я не пробачу ніколи… Народ — це не лабораторія для політичних дослідів.

…Забудь про Камчатку,

Сибір і Канаду,

Шукай своє щастя

на рідній землі.

Згадай: попід сонцем

усі люди рівні.

Нема наднародів,

нема наддержав,

Але треба бути

розумним і чесним,

Щоб кожен у світі

тебе поважав».

Не лише з власної ініціативи батьки заради забезпечення добробуту своїм дітям виїжджають у далекі краї. Часто самі діти просто-таки «випихають» своїх рідних за кордон. Мабуть, про свою знайому чи подругу пише Ірина Гринішина, 16 р., із Кам’янця-Подільського. Сім’ю покинув батько, а дівчина вимагала від мами всього, що мали багатші подруги, постійно влаштовувала істерики. Мама ж «дивилася на порожній гаманець і мовчала, бо не могла нічого вдіяти». Врешті зламалася й виїхала на заробітки. Дівчина зрозуміла всю нікчемність своєї поведінки і щоночі писала мамі листи, які не могла відправити, бо та працювала нелегально. «Найболючіше, що я впевнена: ти навіть не тримаєш образи за мої вчинки, бо твоя материнська любов надто велика і надто… сліпа… Пробач мені!» — писала в одному з листів. Аж через чотири місяці прийшла звістка від мами. Ледве дочекавшись ранку, донька побігла на пошту й відправила мамі майже сто листів. Та, отримавши їх, не роздумуючи і не чекаючи розрахунку, купила квиток на літак до Києва — поспішала до доньки. Літак розбився, у ньому було багато наших заробітчан... Самотня дівчина знаходить порятунок у наркотиках. Раніше вона засуджувала тих, хто опускався до «травки», а тепер стала однією з них. «Моя сусідка збирається за кордон, пакує речі, щоб виїхати до Італії. А мені так хочеться зупинити її, вмовити, щоб не робила непоправної помилки, — розповідає дівчина. — Та хіба вона мене зрозуміє… Хто слухатиме наркоманку?»

«Не сивій за щастя

на чужій чужині,

Мамо, так потрібна

ти своїй дитині.

Я не хочу статків,

рідна моя нене,

Не замінять ласку

папірці зелені…»

(Н.Муляк, 17 р., м. Івано- Франківськ).

Про соціальних сиріт пише й 13-річна Галина Слободян із села з промовистою назвою Голгофа, що на Тернопільщині: «Хіба може сонячне тепло замінити материнське?».

«Україно! Збери своїх дітей…»

Патріотизм має різні барви. І в дітей-сиріт вони в кожного свої, бо почуття патріотизму в них вистраждане, зболене і йде від самого серця.

«Україно! Збери своїх дітей, обійми їх своєю піснею, обійми правдою, силою слова. Об’єднай думкою про краще життя. І діти твої зрозуміють тебе. Воскресне слава і міць держави твоєї» (Юлія Приймак, 17 р., м. Нетішин на Хмельниччині).

«Ми живемо біля океану і гір. Природа довкола надзвичайна. А мені все одно бракує Карпат, нашої західної говірки... Аж у грудях боляче щемить, коли згадую Україну. Але батьки кажуть, що не може бути й мови, аби повернутися на рідну землю. Щодня дивимося українські новини, а там нічого доброго. Корупція, безлад, високі ціни, проблеми з російським газом… Та хочу, щоб ви знали — ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів’я. Ми ніде не зможемо знайти щастя і спокою… З Батьківщиною кожну людину зв’язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани й порожнечу» (Іванна Дашко, Португалія).

«По правді, Батьківщина там, де батьки. І весь патріотизм, націоналізм і вся ідеологія — це родина, міцна, здорова українська РОДИНА» — це думка Петра з Івано-Франківська, дитини емігрантів, який не вказав свого прізвища. Далі він пише: «Ми готові стати на захист нашої держави, поповнити лави воїнів-захисників. Але чому ми не можемо захистити своїх матерів від безголової влади???»

Як бачимо, повстанський дух живий, він незнищенний, і влада мала б про це не забувати. «Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська мати, доведена до відчаю, уперше за всі хвилі еміграції залишає дітей і поневіряється на чужині. Хочеться сподіватися й вірити в краще майбутнє для наших людей. Для цього треба молитися. І Господь Бог дасть нам світла, любові в серця, тверезого розуму, справедливих думок, задоволення від праці на рідній, не чужій землі» — так оптимістично закінчує свого листа 17-річна Оксана Пихней з м. Івано-Франківська, яка розповіла, що «за десять років тільки двічі бачила маму, і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її в мене, сестрички і тата».

«Україна — це все, що може бути, це все найкраще, найрідніше і… найнещадніше», — несподівано вписує це останнє слово Катерина Реброва з м. Рівного. Проте закінчує словами: «Я — українка! Україна — моя Батьківщина. Я нікуди не хочу їхати, я хочу завжди бути тут, для мене не існує кращого, ніж моя країна».

«Пам’ятаю розмову мого тата з друзями, з якими він їздить на заробітки… Ці слова не забуду ніколи: «А поки що в снах і в мріях до нас приходить Україна. Омріяна, облюбована, з квітучими ланами і блакитним небом. Вона єдина, вона неповторна, вона найкраща. Ми обов’язково повернемось із далеких доріг змужнілі, загартовані долею, з новими ідеями та баченням життя, і це все найкраще і найцінніше від світу ми принесемо до святих ніг неньки України» — це з листа 11-річного Андрія Окопного із селища Білогір’я на Хмельниччині.

«На вас чекає Україна.

А ваших рук — її земля.

Не треба їхати далеко,

За вами плачуть діти.

Ви ж народились в Україні,

Чому не хочете

тут жити»

(Ірина Корицька, 15 р., м. Підгайці на Тернопільщині). «Ми повинні пам’ятати, що Україна в нас одна, а ми — її діти» (Марія Калачук, 16 р., м. Рахів на Закарпатті).

А тепер — дуже важливе спостереження. З більш як 60 дітей лише одна дитина зізналася, що, як виросте, виїде за кордон. «Можливо, у майбутньому, якщо в державі нічого не зміниться — а сподівань на краще вже немає, — я також змушена буду покинути рідну країну, бо хочу, щоб моя сім’я жила в достатку, хоча знаю, якою ціною він дається для таких, як наші батьки-емігранти», — пише Вікторія Хондока, 12 років, з м. Кузнецовська на Рівненщині. Ціну тих заробітків діти пізнали повною мірою, а тому майже одностайні — вони не стануть емігрантами.

«Якщо ми такі багаті, то чому такі бідні?»

І насамкінець — що діти думають про владу. Саме на неї вони покладають вину за всі свої біди й переживання. Їм важко розібратися, хто в ній свій, а хто з «п’ятої колони», хто не краде зовсім, хто краде мало, а хто багато. Але про те, що їх грабують, вони знають точно, і хто грабує — також. Матері й батьки покинули їх, заробляючи по чужих країнах, саме через казнокрадство, хабарництво, непомірні побори. А тепер іще й корупція, «кришування», кілерство, неуцтво, що оплачується з наших гаманців. Одне слово — влада «працює» на себе, а ми живемо в окупованій нею державі. Мало хто не здригнеться від цього слова, але воно точне — окупація. Чесні люди при владі, яких так небагато для великої країни, нічого не вирішують.

Виходить, є зовнішня окупація, але є й внутрішня. «... Я не хочу сказати, що тамтешня влада не краде, але вона трішки думає про своїх громадян, про загальний рівень життя в країні… В народі кажуть: «Чого бідні? — Бо дурні. Чого дурні? — Бо бідні». Це точно про нас, українців» (Мар’яна Козак, м. Хмельницький). А ось що пише 12-річний Сергій Чепара з Міжгір’я, що на Закарпатті. Він втратив тата, який не повернувся з Росії. Тепер за кордоном мама, залишився з бабусею. «І я запитую себе знову й знову: чому? Чому наші батьки повинні працювати в чужій державі? Чому наша Батьківщина, така велика й багата, викидає своїх громадян, як жорстокий хазяїн — цуценят? Невже їй не потрібні працьовиті руки? Де ви, ті великі мужі, керманичі нашої держави? Ви ж обіцяли на виборах привести Україну до щасливого майбутнього. То де воно? Чиє воно?.. Наша доля в Божих руках. «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Мати Божа, стань заступницею всіх дітей України! Дай кожній дитині маму і тата!»

«Дивлюся по телевізору, що робиться у Верховній Раді. Дії, вчинки державних мужів розходяться з передвиборними обіцянками. Ніхто з них не думає, не дбає про Україну, її народ… Україна, як за часів Шевченка, і досі залишається сиротиною…» (Андрій Коцмира, 14 р., с. Винятинці на Тернопільщині). І про ту ж Верховну Раду 11-річна Олена Франкова: «...А зараз бабуся дивиться телевізор, депутати в парламенті граються в повітряні кульки «НАТО — ні!» Сміються, блокують трибуну. Їм байдуже, а я, маленька п’ятикласниця, що я можу зробити, щоб мої мама і тато, батьки тисяч маленьких українців жили разом і були щасливі у своїй країні? Хто мені відповість?».

«Хочу вирости, здобути освіту й працювати у рідній країні, щоб змінити наше життя, починаючи від доріг і до забезпечення старості людям. Мені здається, що в нас про дітей не дбають так, як в Італії про старих. А тому звертаюсь до тих, хто керує країною: пане президенте В.Ющенко! Пані Ю.Тимошенко! Уряде України! Дбайте про нашу дер­жаву! Поверніть нам наших матусь, щоб наше дитинство було щасливим!.. Італія гарна, але чужа, Україна бідна, але рідна. Так каже моя мама» (Євген Кобля, 12 р., м. Кам’янець-Подільський на Хмельниччині).

«У нашому класі більше половини учнів — напівсироти, через ті заробітки. А в підручниках читаємо, що наша країна багата на родючі землі, на яких цвітуть сади, хліби колосяться… Якщо ми такі багаті, то чому ми такі бідні? Чому люди їдуть в чужі країни, коли й у нас роботи вистачає? Ніяк не можу зрозуміти цього» (Леся Максимишин, 16 р., м. Тернопіль).

«Я ще зовсім не розбираюся в політиці, але дуже обурююсь, коли деякі народні депутати починають розмову про те, що треба обкласти податком трудові доходи тих, хто працює за кордоном… А що зробили вони, «слуги народні», щоб захистити емігрантів на чужині, щоб зробити трудову еміграцію українців легальною? Нічого не зробили і не зроблять, бо найперше дбають про себе. Їм нічого боятися мізерної пенсії, бо в них мільйонні статки в іноземних банках, їхнім дітям нема чого боятися незалежного зовнішнього оцінювання, тому що навчатимуться вони в закордонних вузах. Хочу запитати: а чи знаєте ви, панове депутати, рахуючи чужі гроші, скільки за ними зруйнованих родин, понівечених доль, покалічених дитячих душ?» — розмірковує Олена Максимович, 16 р., із селища Дунаївці на Хмельниччині.

«Біда в тому, що України в Україні ще замало. Замало в наших думах і почуваннях. Здобувши свободу, ми сподівалися, що самі собою при­йдуть і добробут, і знання історії, і мова. Але добробут треба заробити преважкою працею, історію — вивчити, мову — відроджувати. І не завтра, а сьогодні...» (Ірина Лаврів, 17 р., м. Городенки на Івано-Франківщині).

Чому наші батьки, такі працьовиті, не потрібні власній країні, чому не можуть звести кінці з кінцями? Чому там, на чужині, без підтримки, без хабарів, без протекції їм вдається влаштуватися краще? А чи потрібні нашій державі діти, які позбавлені батьківської опіки? Які, закінчивши школу, можуть вступити до вузу лише за результатами співбесіди з потрібними людьми?.. Діти звикають до думки, що батьки — це ті, хто заробляє гроші, а відтак сприймають їх просто як спонсорів. Чи довго ще синівську шану та батьківську любов вимірюватимемо в злощасних умовних одиницях? Чому Симоненкові «лебеді материнства» відлітають у чужі краї і не повертаються?

Невже цього не розуміють державні мужі, від яких залежить доля всієї держави в цілому і доля кожного маленького українця зокрема? Розуміють! Дехто, потираючи руки, підраховує, скільки мільярдів доларів і євро надходить в Україну від нових емігрантів.

На міжнародному конгресі української діаспори, що відбувся у Львові 18—20 червня 2008 р., було відзначено найкращі листи дітей батьків-емігрантів. Крім листів, діти подавали свої плакати й малюнки, серед яких є справжні мистецькі відкриття. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою планує до кінця року видати всі надіслані на конкурс «Діти емігрантів про себе» матеріали.