НЕ ХОЧЕТЕ ПО-ПОГАНОМУ — ПО-ДОБРОМУ БУДЕ ГІРШЕ!

«Ми відповідальні за тих, кого замочили».

А. де Сент-Екзюпері
— В.Путін — Д.Чекалкін

Зі звіту про результати журналістського розслідування:

ЧЕКАЛКІН Дмитро Валерійович — президент телерадіокомпанії «Київські відомості». Використовуючи службове становище, регулярно виходить у радіоефір, де за допомогою телефону морочить мирних громадян. При цьому може представлятися: сержантом міліції Хабарниковим, Вахтангом, Василем Сидоровичем, Феліксом, Віктором Васнецовим, інспектором ДАІ Красильниковим, Васьком, Костовським, сексопатологом-патологоанатомом Крестовоздвиженбергом, аташе посольства КНР в Україні з питань культури Чон Ваньданем і ще дідько знає ким.

Захоплюючи зненацька чергову жертву в день її народження, робить провокаційні пропозиції, приміром: збирати пожертвування в фонд допомоги уряду, торгувати на базарі свининою, збувати крадені речі під виглядом секонд-хенду, лжесвідчити в суді тощо. Будучи викритим пильними громадянами, намагається уникнути відповідальності, відкуповуючись постільними речами.

Явний збоченець, позаяк усіх, незалежно від статі й віку, прагне вкласти в ортопедичні ліжка вітчизняного виробника. Для більшої переконливості використовує при цьому неабиякі здібності мавпувати голоси відомих політичних діячів, що негативно відбивається на їхньому іміджі.

Є одним із затятих активістів незареєстрованної Мін’юстом України ортодоксальної політичної організації «Золотий гусак», за вивіскою якої разом із собі подібними «гусаками» приховує конвенцію внучатих племінників М.Паніковського — відомого в минулому гусекрада. Отаким робом заповнивши своїми обурливими витівками радіоефір, він зазіхає тепер і на телевізійний, віднімаючи безцінний ефірний час напередодні дедалі ближчої передвиборної кампанії у вищий законодавчий орган влади країни у претендентів на звання народного обранця, до лав яких можуть втрапити й достойні. Страшно навіть подумати, до яких непоправних втрат це може призвести!

Але, перш ніж пред’являти журпідслідному ці обвинувачення, заради об’єктивності й справедливості прошу ознайомитися з протоколом інтерв’ю Дмитра Чекалкіна й авторськими коментарями окремих пунктів цього дізнання.

Виправданням Дмитру Валерійовичу послужить його ерудиція, здібності до мов і пильний погляд. Багатьом жінкам пильний погляд відмінно заміняє контрацептиви. А Дмитра Валерійовича він надійно оберігає від ілюзій у ті критичні періоди, коли вони особливо ймовірні. А ще його виправдовує те, що свою дитячу мрію стати актором, журналістом, дипломатом і перекладачем він утілив буквально з точністю до навпаки.

А як добре все починалося! Як раділи в Києві мама з татком, коли з Москви надійшло повідомлення, що їхній Діма вступив у Військовий інститут іноземних мов! Правда, знаючи невгамовний характер сина, вони ніяк не могли уявити його військовим.

— У той час, — зізнається Дмитро Чекалкін, — це був один із небагатьох радянських вузів, навчаючись у якому можна було побачити світ за залізною завісою. Інститут було створено напередодні Вітчизняної війни, і це підтверджує припущення Віктора Суворова про те, що Сталін до неї старанно готувався, збираючись, утім, не оборонятися, а наступати. Адже тодішня інститутська програма передбачала спочатку вивчення мов Східної Європи, а потім, у міру планованого просування частин Червоної армії, Центральної та Західної. Але історія вирішила по-своєму, і в повоєнний час інститут навіть закрили через непотрібність. Відродився він лише в 60-ті роки, коли почалося активне співробітництво з країнами третього світу й було вирішено просувати радянську військову доктрину, а разом із нею військову техніку в тому напрямі. З’явився попит на відповідних перекладачів, і мені довелося вивчати арабську й іврит. Останній, утім, вважали тоді мовою імовірного супротивника, і мало хто припускав, що колись його доведеться використовувати в мирних цілях.

Ще студентом я переконався: людині допомагають стати особистістю великі труднощі й великі приклади.

З огляду на специфіку військового вузу та моєї ідіосинкразії до муштри, труднощів було, хоч греблю гати. Але, роблячи упор не на військову, а на мовні дисципліни, я досяг у цьому таких успіхів, що в числі найкращих випускників мене визнали гідним честі одержати диплом із рук Михайла Сергійовича Горбачова. Було дуже цікаво цокатися з ним келихами в Грановитій палаті Кремля саме тоді, коли всією країною за його указом котилася безкомпромісна антиалкогольна кампанія.

А стосовно великих прикладів, то ними стали мої викладачі — виняткові фахівці, яскраві особистості, з котрими ми виїжджали на практику, здобували перший досвід перекладацької роботи. Тож професійним перекладачем я почав працювати практично з 18 років.

Таким чином, із даної частини дізнання стає зрозуміло, як Дмитро Валерійович примудрився розпочати реалізацію дитячих планів із кінця.

Перше тривале зарубіжне відрядження було в Алжир. Повернувшись із нього, Дмитро Чекалкін навчався в аспірантурі рідного вузу, потім декілька років у ньому ж і викладав. Черговий життєвий етап — дипломатичний — почався з надбанням Україною незалежності. Тоді Дмитра Чекалкіна запросили працювати в МЗС України і він подався на Близький Схід на чолі першої групи українського посольства в Ізраїлі з повноваженнями представляти країну й у Палестинській Автономії.

— Що ж вас спонукало згодом залишити роботу в МЗС і звернутися до журналістики?

— В Алжирі, неподалік радянського посольства, де я працював, було посольство Ефіопії. Саме тоді цю країну спіткала нечувана посуха, яка призвела до голоду й загибелі сотень тисяч людей. І дивно було спостерігати, як у такий важкий для країни час для посла та його оточення купувалися розкішні автомобілі. Відтоді я вельми критично ставлюся до витрачання державних коштів на утримання закордонних представництв.

Поки робота нашого посольства в Ізраїлі тільки налагоджувалася й мала екстремальний характер, моя совість була спокійною. Щодня доводилося приймати по 40—50 наших співвітчизників, котрі потрапили в скрутне становище, допомагати їм, надавати правовий захист. Я почувався потрібним цим людям. А коли дипробота налагодилася й пішли офіційні візити ну на дуже високому рівні, кожен з яких обходиться країні в 0,5—1,5 мільйона доларів, я почав дедалі частіше порівнювати ці видатки з реальною віддачею таких контактів. І виявив, що в цьому плані ми недалеко відійшли від Ефіопії.

Потяг до помпезності дістався нам у спадщину від СРСР. Але колишньої могутності вже немає. Куди природніше було б звернутися до досвіду, скажімо, латиноамериканських країн, які у представницьких цілях за кордоном широко використовують інституцію почесних консулів. Як правило, це шановані представники національної культури, бізнесу. Вони охоче беруться за вирішення окремих державних питань, одержуючи натомість певні пільги. А крім того, як я мусив діяти, коли бачив, що нерідко важливі документи, підготовлені ціною великої праці фахівців підрозділів посольства й відправлені на батьківщину, залишалися там непрочитаними? Бісмарк вважав, що при хороших чиновниках і поганих законах держава може існувати, але при поганих чиновниках і хороших законах вона пропадає.

Тож і вирішив перекваліфікуватися в журналісти, тим паче, що за службовим обов’язком на той час нагромадив достатній досвід роботи з ізраїльськими ЗМІ.

Останнє пояснення Дмитра Чекалкіна дозволяє припустити, що за роки дипломатичної роботи він нагромадив ще й солідні запаси іронії, яка, за свідченням Оскара Вайльда, є найкращою формою переживання суспільних трагедій. З реалізацією журналістського, а тепер, як бачимо, й акторського начал, ці запаси вирвалися, нарешті, на волю. Чого варті хоча б такі перли, вкладені Чекалкіним у вуста двічі спікера українського парламенту: «Чим менше думаєш, тим більше однодумців», «Слухайте, щоб вам позакладало!», «Обрані президенти обміну й поверненню не підлягають» або «Батьків президентів не вибирають»! А значною мірою завдяки їм популярність І.С. у народі може зрівнятися з популярністю легендарного комдива. І такий колосальний PR робиться цілком безкорисливо!

Телефонні розіграші — окрема стаття. Їх цілком можна класифікувати як діяння, скоєні за попередньою змовою з іншими особами і з застосуванням технічних засобів. Але на запитання: є вони заздалегідь спланованими чи спонтанними, Дмитро Чекалкін відповідає ухильно:

— Жартувати й позичати гроші потрібно зненацька, але з іншого боку, найкращий експромт той, який добре продуманий. Так, від людей, котрі «замовляють» мені своїх родичів і знайомих, я беру конкретну інформацію та використовую її в діалозі. Це додає розіграшу достовірності. Проте співрозмовник може реагувати непередбачувано і з плином розмови може постати необхідність миттєво переналаштуватися. У цьому дуже допомагають мої багаторічні записи. У них цікаві думки відомих людей, жарти, афоризми, каламбури.

На останнє запитання зважитися було нелегко, бо це скидалося на експеримент із непередбачуваними наслідками, який дослідник мав поставити на собі. Але хотілося дати шанс співрозмовнику на самореабілітацію, і, не зовсім готовий до самопожертви, я трішки змінив спрямованість запитання.

— Скажіть, Дмитре, на чому ви побудували б першоквітневий розіграш, приміром, головного редактора «ДТ»?

— Я побував практично на всіх заходах, які називаю «Кучма року», і, щиро кажучи, не завжди втримуюся від реплік на адресу окремих номінантів. Але «Дзеркало тижня» — це та газета, з якої в мене традиційно починається кожен суботній ранок, бо її позиція в моєму розумінні співзвучна зі словами Сократа: «Я готовий пожертвувати в цьому світі усім заради кохання, але заради свободи я готовий пожертвувати навіть коханням». Ні вам, ні собі я не бажаю таких жертв, тож хочу, аби першоквітневого ранку мій розіграш хоч на короткий час зігрів серце «замовленого». Мабуть, побудував би його на несподіваному наданні газеті солідного гранта з фонду Джорджа Сороса.

Підбиваючи підсумки даного дізнання, вважаю можливим зняти з підслідного висунуті проти нього обвинувачення з відстрочкою виконання вироку до 1.04.2002 року.