"Не завжди в середу Петра́"

"Чому люди не помічають одної простої речі: вони роблять нібито все, що захочуть, але ж їхній час їм не належить!"

Так казав вуйко Дезьо

Щойно з'являються перші яблука, я йду на базар купувати "зеленці". Мені байдуже, солодкі вони чи кислі, головне - це смак дитинства. Малими хлопчаками ми обносили яблуні сусідів, тільки-но сформований плід можна було побачити серед листя. Ось і зараз я купував яблука і для годиться торгувався з продавчинею. На моє запитання, чи вони, бува, не кислі, вона здивовано кинула: "А де ви бачили петрівку кислу?" Відтак завела розмову набік, що завтра Петра́. "Як, уже дванадцяте?", - щиро здивувався я, бо за клопотами останнього часу забув лік дням. "Так, - мовила жіночка. - Воно в числі".

Я йду, їм яблука й усміхаюся. Усміхаюся цьому "воно в числі". Як влучно, з мінімумом слів, народ сформував визначення для неперехідних свят. Мене завжди вражала ця властивість народних визначень, коли мінімум зібраних докупи за якимись окремими правилами слів дає якнайповнішу характеристику обставині, яку пояснює.

"Свято в числі"… Спробуйте без апеляцій до місячних і сонячних календарів точніше розкрити зміст двома словами.

Я їм яблуко, згадую дитинство і думаю про плин часу.

Спочатку час належав людині, і вона його не помічала, він просто був суверенним простором її буття, існування. Потім жерці й шамани впрягли час у періоди обертання Сонця, розливу річок, випадіння снігів тощо. Відтак вони стали адміністраторами часу й людини. Від жерців адміністрування часу й людей перебрали на себе володарі - так виникла держава.

Усі війни між державами - це, власне, узурпація чийогось часу, а контрибуції та данина - лише матеріальне вираження такої узурпації. Троя може вважатися винятком, бо там конфлікт виник через жінку, тому все завершилося лише грабунком і спаленням міста, ніхто нічийого часу не узурпував.

Учені й мислителі вдосконалили адміністрування часу, запропонували наукову ідею його природи й створили відповідні масові механізми хронометрування часу, які дозволили б повернути його окремим людям. Але можновладці й власники капіталів, землі, заводів та фабрик скористалися з цього, аби обернути знову проти людей: вони спотворили природу часу - замість простору буття людини, вони визначили його мірою роботи, а масову узурпацію часу зробили індивідуальною.

Гроші виникли як унікальний акумулятор-еквівалент довіри у взаєминах між людьми. Вони спростили вільний обмін. Але коли гроші стали мірою приватного часу людини - роботи, то перетворилися на інструмент узурпації цього часу: замість засобу гроші стали метою, замість довіри ми отримали поневолення. Якщо паперові гроші адміністрували лише наш "робочий час", а поза ним у нас залишався простір приватності, то електронні гроші стають інструментом тотального адміністрування людини.

Людина потрапляє у простір нав'язаної фантасмагорії. Вона здобуває гроші, щоб повернути собі суверенітет над власним часом, а натомість потрапляє в електронні відносини, де будь-яка її транзакція позбавлена приватності: узурпується вже не лише час людини, а й сама людина у всіх проявах і діях, які помилково вважає суверенними.

Це нам лише здається, що впродовж дня ми діємо довільно. Щойно вранці ми повертаємо ручку крана на змішувачі води, як відразу потрапляємо в поле взаємних прав та обов'язків між споживачем і надавачем послуг. Так само й з електрикою тощо. Поки ми йдемо до маршрутки, на нас поширюються норми поведінки в громадських місцях, а в транспорті - правила поведінки пасажирів і ПДР. На роботі ми виконуємо посадові інструкції, вказівки керівництва, дотримуємося норм корпоративної етики. Знайомий якось зауважив, що в магазині він купує, що хоче, і за ціною, за якою забажає. Я лише усміхнувся: це доти, доки тобі не дадуть чек, і там буде зазначено: "У тому числі ПДВ". Хтось із тобою його погоджував? Про вечірнє дозвілля годі й казати: інформаційні потоки, які "запропонують" нам ЗМІ й соцмережі, лише умовно можна назвати вибором. Здавалося б, коли ми лягаємо спати й вимикаємо світло, то нарешті здобуваємо омріяну свободу. Але ж ні! Бо, поки ми спимо, наш сон хронометрує будильник - коло замкнулося.

Людина, яка за Задумом щодо людини має народжуватися вільною, в нинішній цивілізації з першим своїм криком отримує купу зобов'язань: тоді-то зареєструватися, такі-то зробити щеплення, далі - більше.

Узурпація нашого часу означає створення для людини нав'язаних умов існування. Так наше життя штучно переміщується з довколишнього подарованого нам світу у світ вигаданих кимось моделей. Перебуваючи в них тривалий час, ми стаємо безпомічними й безпорадними в довколишньому реальному світі - він нас починає лякати й невротизувати. Відтак сенсом успіху людини стає пошук вишуканого комфортного власного поневолення. Таке збочене тлумачення успіху деформує критерії всіх оцінок: сенс життя людини стає пустим, бо залежить від чужої вигадки.

Уся історія людства - це боротьба за владу над адмініструванням часу людини. Вже потім така влада конвертується в капітали, гроші, статуси.

Коли людина знову здобуде суверенітет над власним часом і поверне йому первісну природу - простір буття, а адміністрування (радше хронометрування) часу буде спрямоване лише на сприяння розкриттю енергії солідарних дій та піклування, настане нова Ера людства.

Я зупиняюся перед світлофором і роздивляюся обіч, куди б викинути качанчик від яблука, і раптом мимоволі усміхаюся: в дитинстві у мене вагань із цього приводу не було б, бо я не стояв би під світлофором чекаючи "зеленого світла", а сидів би на яблуні нашої сусідки роздивляючись довкола, чи не йде вона, бува, в садок. Стримувальним фактором для мене тоді був не казенний, кимось запрограмований електричний сигнал світлофора, а можливий вечірній прочухан від діда, хоча нам із братом - "городським" - трохи попускалося. Пам'ятаю, як зовсім малим я обірвав усі "стрілки" цибулі на насіння в городі баби Палажки, бо думав, що то такі сільські кульбабки, і коли мама, дізнавшись про це, почала мене сварити, то баба сама перша вступилася за мене, хоча й лишилася на наступний рік без власного насіння і тепер змушена була в когось його позичати.

У дитинстві наш час належав нам, поки ми не стали дорослими. Вже потім ми все життя здобуваємо статки, капітали, посади й статуси, щоб повернути владу над власним часом, помилково називаємо це успіхом, а насправді в гонитві за ним чимдалі більше поступаємось омріяним суверенітетом.

Щойно я перейшов через дорогу, телефон дав сигнал, що надійшло смс-повідомлення. Та я вирішив його не читати, бо хай яка приваблива та пропозиція від не відомого мені "доброзичливця" - знижки, бонуси, унікальний миючий засіб тощо, вона по суті є зазіханням на мій особистий час, бо вимагатиме бодай моєї уваги. Краще я з'їм іще одне яблучко. З хвилею терпкого кисло-солодкого соку, проймистого до мурашок на шиї, до мене приходить розуміння засадничої суті свята. Будь-яке свято є вкрапленням нашої суверенності над часом у просторі примусового, нав'язаного буття, а застороги щодо гріховності будь-якої роботи в свято є механізмом, який, нехай і локально, повертає нам час у власне володіння.

Я починаю переглядати й скасовувати плани наступного святкового дня й уявляю собі, як вимкну завтра телевізор, комп'ютер і телефон...