Не-кіно для Лізи...

Мистецтво — це іноді просто глузування над реальністю. Дивлячись на те, як автори «затягли за вуха» кінематографічну Аврору на Чорнобильську АЕС саме тоді, коли вона вибухнула, — «для більшого ефекту»», а потім якимось кіно-дивом перекинули сирітку через океан на лікування, важко не заплакати. Не від співчуття до нещасниці Аврори — від образи, чи що. Щоб зрозуміти, яку гримасу скорчив жанр, досить відвідати будь-яке дитяче онкологічне відділення, для особливо сильних духом — провінційне. Де без будь-яких «епохальних вибухів» та інших «гласів трубних» — зненацька (так і хочеться написати «несправедливо») — обрушуються страждання на безневинні та безпорадні створіння, чий життєвий шлях ледь розпочався і ще вчора здавався цілком безхмарним. Іноді до сліз прикро, що життя — не кіно. Хтось осягає цю істину на кінознавчому факультеті, а хтось — у лікарняній палаті.

Нашій нинішній авторці всього сімнадцять років. Проте вік нічого не означає у даному випадку. Бодай тому, що їй уже ніколи не буде більше...

Усі кудись поспішають... Бояться спізнитися... Поспіхом роблять помилки, за які потім розплачуються. Я теж донедавна була серед них — кудись бігла, летіла. Чогось прагнула. Не могла зупинитися — справи, турботи, як мені здавалося, дуже важливі.

І раптом діагноз: лейкоз. На мить світ завмер. Усе зупинилося перед очима, усе помінялося... Усе постало в іншому кольорі — сірому. Усі «важливі» справи відійшли на другий план. Залишилася одна думка: як жити далі?

У багатьох в таку мить починається паніка, хтось впадає в депресію. Проте я не така. Принаймні не хочу такою бути. Я спробувала зупинитися.

І, уявіть собі, вийшло! Тут, у лікарні, з’явився час для розмислів. І тільки тут я зрозуміла, що з цим можна жити. Головне — не брати хвороби надто близько до серця і не дати похмурим думкам заповнити всю тебе.

Тепер я намагаюся менше думати про те, що буде далі. Я твердо знаю, що майбутнє моє — велике і світле. Треба лише вірити. Вірити в себе, в тих, хто тебе оточує. Вірити лише в хороше й не думати про погане.

Я вірю...

Ліза БІРЮКОВА

Міжнародний день дітей, хворих на онкологічні захворювання, приходить до нас слідом за дуже популярною нині датою — днем Св.Валентина. Вдалий збіг. Тому що це речі, для яких дати нічого не означають, — любов і милосердя.

Для всіх, хто хоче підтримати, надати допомогу дітям, хворим на онкологічні захворювання: www.donor.org.ua