Навчена безпорадність, або Ефект тягништовхая

Щастя під себе не прогнеш. Але люди намагаються. Синдром «блатників», тобто людей, які перебувають не на своєму місці, вкоренився у нас давно. Не факт, що такі люди почуваються комфортно, але саме явище поки що невикорінне. Цікаво розібратися у прихованих механізмах та оптимістичних альтернативах.

Причини різні, люди різні. Хтось звик бути причепом до великого й сильного паротягу - рухатися за батьком. Хтось просто ловить момент, щоб розвернути стрілки по-своєму й нарешті позбутися вольової узалежненості від батька. А хтось дуже хоче, щоб йому заздрили. Щоб батьки ним пишалися, щоб усім «тикати в ніс» своє благополуччя. Наслідки різняться, як і причини. Але за причинами завжди криються сімейно-культурні механізми.

Батько активно й наполегливо спрямовує сина по своїх стопах - навчає того, що вміє сам. Він не особливо намагається роздивитися й почути свою дитину - йому ніколи. Та й час нині не сентиментальний. Треба виживати й добра наживати. Батькові хочеться, щоб син жив краще за нього. Домінуючий, хай навіть у чомусь талановитий батько виявляється не дуже мудрим. Він штовхає сина до «щастя» або тягне його до нього. Але ми щасливі від своїх результативних зусиль. А дитина робить зусилля для тата, через тата, але результат не зовсім її, бо не вона цього хотіла. Вона взагалі не встигла відчути «свою справу» - занадто рано вибитий ґрунт із-під ніг.

Ми не реагуємо на першу кислу міну нащадка у відповідь на пропозицію опанувати «надійне» ремесло й не запитуємо: «А чого ти хочеш? Що тобі подобається?» Не реагуємо на другу і третю таку ситуацію. Воліємо не помічати ні слабкого роздратування, ні притлумленого розпачу, ні, як наслідок, безнадійної безпорадності. Локомотив тягне вагон по рейках. А син потім чомусь ходить апатичний і блідий, і «дівчата його не люблять». І начальство з ним не дуже церемониться. І не досягає він навіть батьківських вершин. Та це вже не так важливо - тепер хлопця всією ріднею «рятують». Сам він уже давно ні з чим не бореться - у ньому сформована навчена безпорадність.

Це явище досліджували американські психологи. Вони вивчали поведінку різних тварин в умовах больового подразнення струмом і обмеженої можливості залишити клітку, в якій ці подразники діяли. Тварини після кількох невдалих спроб впадали у пасивний стан. Коли вихід відкривали, і тварини його бачили, вони все одно залишалися бездіяльними. Однак лише 2/3 усіх піддослідних демонстрували навчену безпорадність - 1/3 продовжувала боротися всіма можливими способами. І зрештою рятувалася. Що характерно, спостереження за людьми у природних умовах виявляє таке саме співвідношення. Таким чином, батьки, втім - як і багато шкільних педагогів, керуючись добрими намірами, піддають дітей украй болісному пресингу, через який вони «ламаються», тобто набувають навченої безпорадності.

Спостереження за багатьма «старанними» батьками виявляють певну їхню схожість. Вони не вміють насолоджуватися життям: у них немає ні спонтанності, ні гумору, ні позитиву. Ці люди постійно наводять негативні приклади, безперервно переслідують оточення за недоліки. При цьому як фахівці вони можуть бути висококласними. Спуску не дають ні собі, ні іншим. А ось власне життя не клеїться. Успіх любить позитивних. Така людина часто перебуває в доброму гуморі. Їй подобається життя просто так і подобається наповнювати цей процес своєю позитивною енергією. Взагалі, успішна людина, за даними закордонних дослідників, уважна до інших людей, чуйна до їхніх потреб і вміє вибудовувати позитивні партнерські відносини. Більше б таких батьків дітям! Але батьків не вибирають.

Буває й інакше: хоч як батько з матір’ю гнуть свою лінію, а дитина щосили пручається, намагаючись відстояти свої інтере­си й мету. Інколи вона підкоряється волі батьків тільки для того, щоб у стислий термін досягти чогось у пропонованій сфері і вже звідти здійснити стрибок у бік своєї мрії. Так діти вступають до вишу на спеціальність, яку вибрали й оплатили їм батьки. Але далі йдуть власним шляхом, не завжди схваленим родиною. Фінансова самостійність, набута за роки віддаленості від батьківської домівки, дозволяє молодим людям почуватися господарями становища і все вирішувати самостійно.

І, нарешті, третій варіант - людина буквально риє під собою землю, прогинається під кого треба, користуючись батьківськими зв’язками та грішми, - щоб тільки посісти престижне місце в суспільстві. Але на посаді, здобутій у такий спосіб, втриматися не так уже й просто. Проколи й ляпсуси не тут як тут. Напруга зростає. Людина купує дорогі речі, аби підкреслити свій статус. Задобрює начальство подарунками й лестощами.

Але така тактика спрацьовує далеко не повною мірою. Адже є ще й колеги, серед яких багато розумних і компетентних людей. Та обдаровувати їх своєю увагою - означає визнавати свою слабкість. А в нашого героя й так суцільні збитки. Ось і залишається - напускати на себе грізного вигляду й вишукувати мнимі промахи в колег. Чим невпевненіша в собі людина, тим більше в неї претензій до світу. Спочатку улещає начальство, потім починає «качати права», вимагаючи в керівництва поліпшення умов, особливих пільг; звільнення неугодних їй співробітників. Хоч би яким неприємним був такий персонаж - у ньому є незапереч­ний плюс: невгамовна активність. І якщо цю активність спрямувати в позитивне річище, людина може стати творцем.

Зазвичай зовнішня рівновага то порушується, то відновлюється. У людини ж, котра обіймає не своє місце, дисбаланс і невпевненість у собі постійні. Тому необхідно набратися мужності й рішучості, щоб наважитися «залишити клітку». У цьому випадку потерпають усі - і « людина-баласт», і начальство, і колеги, яким непереливки від хворобливих амбіцій нещасного.

Невдоволення і щоденне повторення сценарію - доля невротиків. Психічно й духовно здорова людина відновлюється і розвивається. Вона часто буває задоволена. Так проявляється душевна гнучкість - завжди працювати зі своїм життєвим матеріалом, хоч би яким він був: працювати смиренно, але творчо і з любов’ю. Це і є духовна праця. Необхідно навчитися бути вдячним. Промовте подумки: « Дякую кожному, хто створює мені незручність, - я змінююся, і мені це подобається. Так, я й інші люди недосконалі - кожному є куди рости, і мені це подобається». Таким чином ми вводимо себе в «Так-стан». Він, за свідченням учених, дозволяє відновлювати енергію, яка втрачається від постійного напруження, і змінюватися так, як ми того хочемо. Вдячність програмує нас на переродження.

«Блатний» - не втрачена людина. Він може професійно зростати шляхом самоосвіти. Це дешевше й ефективніше, ніж намагатися прогнути під себе життя. Важливо, щоб людина сам чогось хотіла, щось робила.

Так звані жертви самодурства, колеги в ранзі умовно підлеглих, також отримують шанс еволюціонувати. Щоб не бути безпорадними, треба діяти - вкладати в роботу весь свій професіоналізм і потроху вчити свого недолугого «керманича», а не потакати й підкорятися йому. Добре також проявляти ініціативу, запитувати його, просити поради, подавати йому ідеї «прориву». Слід об’єднуватися і пропонувати нові проекти, зразу запрошуючи обговорити питання з вищим керівництвом. Так у хороших співробітників підвищується самооцінка, а потім є привід просити підвищення окладу.

І, нарешті, що робити керівництву некомпетентної, слабкої ланки? Звісно, удосконалювати свою управлінську майстерність: читати найновішу літературу, проходити навчання на курсах прикладної психології ефективного управління. Але набагато ефективніше запропонувати людині, котра хоче змінюватися й удосконалюватися, пройти курси підвищення кваліфікації в неробочий час за її ж гроші.

З будь-якої ситуації є вихід, після якого потрібно далі кудись самостійно йти. Сьогодні тягништовхаї приречені. Не можна впадати у гріх навченої безпорадності, як не можна вводити у нього своїх ближніх. Душевна витонченість, інтелектуальна розвиненість і сила духу - ось три складові успіху.