Національна історія: «відродження» чи розвиток?

Нація, яка постійно бореться за своє «відродження», а не прагне до розвитку, в умовах глобального світу приречена на животіння десь на задвірках цивілізації. І в Європі, й у світі процес «відродження» України, який був широко задекларований на початку 90-х років минулого століття, але затягнувся, — навіть не третьорядна тема.

Спробуймо розібратися у термінології. «Відродження», або «ренесанс», походить від «renatio» — латинської кальки грецького теологічного терміна «palignesis», що означає і «духовне відродження», і «воскресіння з мертвих». Ренесанс був лише етапом еволюції, який через Реформацію і наукову революцію підвів до ідей Просвітництва. З нього у свою чергу й народилася новітня історія людства. Боротися за «воскресіння з мертвих» якось не хочеться. А от варіації на тему розвитку, у свою чергу, просто-таки випромінюють онтологічний оптимізм: «процес переходу з одного стану в інший, досконаліший», і навіть «розквіт», «процвітання», «процес росту».

Стійкого інтересу до нас, як і раніше, не спостерігається, хіба що з приводу чергових передвиборних, і не тільки, скандалів. Україністика розвивається; але очевидний інтерес лише обмеженого кола вчених. Приміром, улюблена багатьма вітчизняними істориками та журналістами (автор — не виняток) епоха Козаччини та Гетьманату в країнах Старого Світу не цікавить майже нікого. Хіба що поляків і литовців (сотні років загальної історії даються взнаки), і, набагато менше, росіян, котрі продовжують із ностальгією згадувати імперське минуле — неважливо, романовське чи радянське, — і пишуть «свою» історію, не України, а Малоросії. Можливо, ще шведів цікавить образ гетьмана Івана Мазепи в аспекті біографії Карла XII і загибелі його армії в Україні...

Мені можуть заперечити, що в Тридцятилітній війні (1618—1648) запорізькі козаки відзначилися у багатьох битвах, зокрема коло Білої Гори та біля Дюнкерку, що син гетьмана Пилипа Орлика Григорій став маршалом Франції... Але козаки були звичайними найманцями, а не волонтерами, і тим більше не захисниками пригноблених і слабких, як, без сумніву, шведський король Густав II Адольф, котрий прийшов на допомогу одновірцям-протестантам. А маршал Людовіка XV українського походження, який загинув у Семилітній війні (1756—1763), — це вже виключно історія Франції.

Національна революція середини XVII століття, яка за «всесвітньо-історичним значенням» суперничала з Англійською — як багато спільного у таких двох лідерів, як Богдан Хмельницький і Олівер Кромвель, ми знаємо завдяки компаративістам — і підточила фундамент Речі Посполитої, не стала для України (а могла б!) тим трампліном, із якого ми стартували б у європейську політику не як об’єкт, а як суб’єкт останньої. Гетьманська держава «Польщу завалила», але так і не стала державотворчим підгрунтям для всієї України. Переяславська рада 1654 року з, узагалі-то, тактичної угоди практично «рівного з рівним», Московії і козацької України (але без Волині, Галичини, Поділля, більшої частини Київщини...), стала тим хомутом, якого надягнув уже не європейський, а азіатський «партнер». У XIX столітті Україна остаточно зникає з історичної карти Європи, практично одночасно з Польщею. Історія українських земель розчиняється в історії імперій — Романових і Габсбургів. А далі, як зазначає Ліна Василівна Костенко, «відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу «націоналісти», «сепаратисти», «зрадники», і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз».

Ми часто чуємо нарікання про невикористані можливості національної історії, про безперервну низку поразок, про те, що 1991 року незалежність здобула УРСР, а не Україна. З одного боку — це факти. З іншого — у світлі розвитку, еволюції, до яких ми маємо прагнути, — досить небезпечні сентенції. «Випадковість» здобуття незалежності (аж ніяк не «самостійності») суперечить тому факту, що мільйони людей були готові віддати й віддавали життя за волю своєї землі в усі часи. Звісно, не такою вони хотіли бачити Україну: при владі опинилися продукти радянської імперії — секретарі з ідеології, викладачі істмату, секретарі парткомів та спритні комсомольські ватажки...

Ось тут саме час звернути увагу на роль особистості в історії. Напевно, не випадково в усьому світі зростає інтерес до біографій великих, до серйозної мемуарної літератури. Тільки XX століття виростило на нашій землі таких монадних особистостей, як Михайло Грушевський, Олександр Довженко, Ліна Костенко... І вони гідно репрезентують Україну, як Андрій Сахаров — Росію, Мартін Лютер Кінг — США, Махатма Ганді — Індію, Чеслав Мілош — Польщу, Мігель де Унамуно — Іспанію. І роль їхня у репрезентації епохи та культури своїх держав і націй куди значущіша за діяльність десятків політичних лідерів і різноманітних партій. Є й винятки — серед монадних особистостей, звісно ж, і американець Франклін Делано Рузвельт, і француз Шарль де Голль. Але далеко не всі моральні авторитети — талановиті політики. Свого Пілсудського, Масарика, Гавела або ж де Голля у столітті минулому ми так і не дочекалися.

У боротьбі за своє особливе місце у світовій історії Україна поки що зазнає поразки. Можливо, тому що сьогодення часто протиставляється минулому. Доктор філософських наук Сергій Кримський дуже тонко зауважив: «Минуле для нас — це не те, що минуло; минуле — це нереалізовані до кінця можливості минулого, які залишилися в нашому часі, й використовуючи ці можливості, включаючи історичний досвід, ми вступаємо в прямий дійовий зв’язок із минулим, зі своєю історією».

Історія дає нам право вибору в пошуку моделей розвитку. Необхідний розвиток, осмислення історичного досвіду. З нашими стандартами — в економіці, політиці etc — повторюся, у Європі на нас ніхто не чекає. На жаль, тягар національних катастроф, особливо століття XX, нестиме не одне й не два покоління українців. Ми так і не стали політичною нацією. Але в цій ситуації «відродження» не повинно ставати самоціллю.

Кожна нація має свій універсальний досвід збереження самоідентифікації. Ті ж поляки навіть у найтяжчі роки несвободи, які настали після поділів Речі Посполитої, продовжували боротися за ауру нації (цей термін міцно ввійшов у лексику завдяки блискучій лекції Ліни Костенко в Києво-Могилянській академії) і залишалися нацією потенційно державною. Вони зуміли зберегти дух свободи й опору в мистецтві, літературі, переказах, міфах і легендах. Останні можуть і повинні грати позитивну роль. Ще Саллюстій говорив, що «легенда — це те, чого ніколи не було, але що завжди є».

А от історична пам’ять українського народу перебувала в анабіозі. Де могили абсолютної більшості українських гетьманів? Ми не знаємо, та й навряд чи колись дізнаємося. Хіба що «останнього лицаря» Запорізької Січі, кошового Петра Калнишевського на далеких Соловках, і гетьмана Івана Мазепи в румунських Бендерах. Сакральних місць (крім Тарасової гори в Каневі), бодай своєї «стіни плачу», до якої могли б прийти і вклонитися українці, немає. У краківському Вавелі дбають про могили польських королів, а серце Шопена зберігається як національна святиня у варшавському соборі.

І ніякі наймодерніші монументи не допоможуть воскресити пієтет до минулого та наших національних героїв — управляють державою, власне, за невеликим винятком, манкурти. Ще великий німець Фрідріх Шіллер писав у роботі «В чому полягає вивчення світової історії»: «Людина змінюється й іде зі сцени; разом із нею змінюються і зникають її переконання. І тільки історія залишається незмінно на сцені — безсмертна громадянка всіх часів і народів. На криваві діяння війни, як і на мирне існування народів, котрі безтурботно харчуються молоком своїх черід, вона кидає однаково світлий погляд гомерівського Зевса... Для неї не в’яне лавровий вінок, завойований справжніми заслугами, і вона розбиває обеліски, споруджені марнославством».

Пізнавати національну історію необхідно, не забуваючи і про загальнолюдське, планетарне її звучання. Історія — це повернення до витоків, до самих себе, до розуміння божественних сенсів буття, наших мрій, утрат, досягнень і помилок. Історія — це моральний світ Людини у всій її розмаїтості та розвитку.