Наші в Німеччині

Із записок про менталітет

Схід сам по собі — справа делікатна. Ми ж на колишній радянській території взагалі в дивному становищі: для Заходу ми начебто Схід, а для справжнього Сходу — сущий Захід. Але сьогодні наше пострадянське вухо тішить новий вираз — «спільний європейський дім».

Виникає запитання: а хто ж ми в цьому європейському домі?

Раніше ми звалися інтернаціонально й гарно — «радянський народ». Проте бал закінчився, ми розбрелися по своїх національних квартирах і зрозуміли: час і про менталітет подумати.

Від спільного прарадянського предка ми взяли матеріалізм, колективізм і віру в диво, зберігши переконання, що все має бути по справедливості й бажано безплатно. До того ж ми володіємо скарбом, який містики і патріоти називають «широкою слов’янською душею».

— А чи не тісно вам буде із широкою слов’янською душею в тісному європейському домі? — єхидно запитує нас Захід.

— Ні, не тісно, — просто відповідаємо ми й сміливо їдемо за кордон — хто на постійне проживання, хто в гості.

Я їхала в гості до Німеччини з подвійною метою: довідатися, як там у них узагалі і як там конкретно брати-слов’яни. Їхала психологічно підготовлена.

— Звичайно, їхні матеріальні досягнення вражають, — казали мені вдома, — але ж люди кращі в нас.

Я здогадалася, що мають на увазі знову-таки «широку слов’янську душу». Що ж до «душі західної», то радикальне уявлення деяких наших людей зводиться до такого: і посмішки їхні — фальшиві, і доброта їхня — рекламна!

«Познайомитися» з першою фальшивою посмішкою довелося прямо біля трапа літака у Франкфурті-на-Майні. Належала вона (усмішка) офіцерові-митнику й дуже прикрашала його посадову особу. В подальшому усміхалися всі кому не ліньки, а ледачі зустрічалися дуже рідко. На батьківщині мене вважають людиною теж привітною, але щоб усміхатися ось так, без причини, і першому зустрічному... Незвично якось.

Гаразд, подумала я, подивімося тепер на доброту вашу рекламну. І було на що подивитися.

Зазирнути хоча б до кімнати, яку за звичкою називають іще дитячою, але насправді вона вже стала перевалочною базою гуманітарної допомоги: тут, у Майнці, молода німецька родина пакує посилки в Україну. В іншій квартирі, мюнхенській, я слухала напружений монолог про давній землетрус у Вірменії. Фройлен Анке тривалий час жила там, беручи участь у німецькій програмі відбудовних робіт. Соціальні служби в Німеччині допомагають прижитися переселенцям із СНД, зокрема і з України.

Саме так, за моїми спостереженнями, німці виконують свій «інтернаціональний обов’язок».

Хоча в усьому була якась частка суму: нові будинки, що їх німці будували у Вірменії, у буквальному значенні слова «розносили по будинках» у вигляді дощок, цвяхів тощо місцеві «нужденні», а партія німецької гуманітарної допомоги, відправлена в Україну, часто «проскакує» повз наш дитячий будинок на наш же речовий ринок. Приблизно так само, як невідомо куди «проскочили» через один український фонд гроші, призначені німецьким урядом для колишніх українських остарбайтерів.

Надати допомогу безпосередньо самим переселенцям з імперії, в якій усе вважалося загальнонародним, виявилося легше, оскільки вони перебувають у самій Німеччині. Пішла і я запитати, як їм тут узагалі ведеться.

Усмішки наших емігрантів уже ніяк не можна назвати фальшивими — усміхаються вони скупо.

Лідія з Омська: «У мене велика образа на вітчизняні ЗМІ — спочатку з дитинства втлумачували нам, що капіталізм — це погано, а потім стали кричати на кожному розі, що тут рай. От я й поїхала». За її словами, раю вона не знайшла. Прикро, звісно.

Сергій з Одеси теж не дуже усміхається: «Я із сім’єю тут уже півтора року. Загалом, непогано. Тільки в дружини проблеми з хребтом, а скільки тут лікування коштує, самі знаєте. Мій бізнес в Одесі, ось і доводиться мотатися туди-сюди».

Інша Лідія, етнічна німкеня з Казахстану: «Ставлення до російських німців таке: там ми вважалися німцями, а тут, навпаки, росіянами. Приходиш запитати про роботу: а, русланд дойч! Усе ясно!».

Слід додати, що німецька мова, яку зберегли етнічні німці, котрі компактно проживають у різних регіонах колишнього СРСР, наприклад у Поволжі, виявилася багато в чому застарілою та малофункціональною тут, у Німеччині. По суті, приїжджим німцям доводиться опановувати мову наново — і це становить для багатьох психологічні труднощі.

Колишня киянка Олена, а нині офіціантка затишного ресторанчика у Вісбадені, усміхалася вільніше, проте й у неї свої проблеми: «Вдома я вже здобула вищу освіту, архітектурну, проте тут маю переучуватися і нині знову в статусі абітурієнтки».

Однак, попри нарікання на важ­ке життя в Німеччині, ніхто з наших не висловив бажання повернутися. Навіть махрові ідеалісти, які ночами ностальгують за соціалізмом, не хочуть їхати ні на Ку­бу, ні до Кореї, ні додому. Офіціантка Олена довірливо мовила: «Я не те щоб не хочу, але вже не можу повернутися додому, до Києва». І зніяковіло додала: «Знаєте, у мене там проблеми. З вітчизняним менталітетом».

Потік переселенців із СНД практично не пересихає, тому проблема з пострадянським менталітетом тепер не лише в дівчини Олени, а й у всієї країни Німеччини. Сказати, що вона приймає наших радо — однаково, що нічого не сказати. Та й що таке гостинність? Почесне місце за столом, рожевощока господиня з пирогами? (Не забуваймо, що перші пироги призначалися все-таки найближчому соціалістичному родичу — колишній НДР.)

Гостинність тут — дещо інше, і ліпше назвати її відповідальністю. Переселенець із СНД не буде тут бездомним, скоріш за все, отримає матеріальну допомогу, піклування соціальних служб і звідусіль — свою частку усмішливої уваги. Частку, що належить йому як членові суспільства і насамперед як людині, хоч би ким він був — німцем, українцем чи турком. Чудовий початок, чи не так? Початок, про який і мріяти годі тому, хто ростив дітей у радянському гуртожитку.

Проте повернімося до господи­ні з пирогами. Вона залишається рожевощокою та хлібосольною пер­ші два-три дні, а потім пирогам настає край. І якщо гість хоче затриматися в затишному домі, йому доведеться стати корисним і потрібним. А це якраз найважче: адже господиня вимагає високого професіоналізму, жорсткої самодисципліни та гарної вимови (до речі, мова міжнаціонального спілкування — аж ніяк не російська).

Ні, звичайно, можна залишитися в гостях, і деякі наші співвітчизники так і роблять — не працюють, живуть за рахунок соціальної допомоги й плюють на тротуар. Але тоді з часом приходить гірке розуміння, що ти тут — людина другого, а то й третього сорту. За словами Дмитра з Миколаєва, доводиться змиритися з тим, що «вдома ти був начальник цеху, а тут — ніхто».

Пам’ятаючи слова нашого дру­га і вчителя, теж киянина, Михайла Булгакова, що розруха починається в голові, можна припустити, що менталітет міститься теж десь там. І хоча люди в нас, звичайно, кращі — тому що свої — все-таки хочеться побажати їм побільше усмішок. Бодай заради ідеї спільного європейського дому.

А європейський дім, як виявилося, справді тіснуватий. У гості-то запрошують. Однак тут дуже помітно, хто є хто.