Наші в Італії, або Чого не знав Данте Аліг’єрі

З волі випадку доторкнулася до цієї теми. І те, що я почула, попри моє невичерпно захоплене ставлення до життя, раптом кинуло мене в найтрагічніше відчуття невідворотного та швидкого лиха, яке підстерігає за кожним рогом.

Я не ставила за мету описувати брудний бізнес, пов’язаний із продажем за кордон жінок, дівчаток, маленьких дітей. Тут ви про це не прочитаєте. Це нотатки про життя звичайних жінок із різних регіонів України, жінок, які з різним ступенем удачливості намагаються заробляти на життя за кордоном, зокрема в Італії.

Радістю, успіхами і перемогою діляться охочіше, ніж печалями, поразками і бідою. Тому на прохання моїх співрозмовниць усі імена в цій статті змінено.

Є села на заході України, де на весіллях майже ніхто не танцює, хіба тільки школярі та малеча. Бо нема з ким. Жінки «танцювального» віку виїхали до Італії на заробітки. Давно виїхали. І надовго. Дехто — назавжди.

Хтось повернувся до України, раптом повіривши в те, що все зміниться. Адже їм пообіцяли. На початку 2005 року. Вони, ці жінки, зібралися й приїхали. І стали чекати. Їм пообіцяли не блага, не пільги, не зручності. Їм пообіцяли просто РОБОТУ, за яку можна було б отримувати адекватну зарплату. Їм казали: давайте, повертайтеся негайно, ви що, нам не вірите?! Усе буде по-іншому!

Повірили. Повернулися. Стали чекати на обіцяне. Якого скільки чекають? Правильно — саме три роки й минуло.

Живемо у двох століттях

На початку минулого століття в моді в жінок були чарівні подовжені шифонові сукні, шарфи, що летіли за вітром, легкі черевички на тонких підборах, дуже популярно було непритомніти та жалітися на мігрень. Сьогодні в моді джинси, сильний характер, уміння приймати рішення, відповідати за всю сім’ю, зупиняти на скаку коня, до палаючої хати — легко й регулярно!

А щодо мігреней — смішно, дівчата... Це коли було? Які мігрені? Просто розколюється довбешка, але хто на це зважає? Знепритомніти — ніколи. Знепритомніти — це якщо, не приведи Господи, вже зовсім себе не контролюєш, тоді можна собі дозволити...

Працювати треба, крутитися. І кінця цьому немає.

Для когось Італія — це жива галерея мистецтв, давня культура та великі імена.

Для когось — це конкретна країна, де можна працювати і заробляти, щоб забезпечити дітей, себе, немолодих батьків.

А ще для когось — згубне місце, де в людині не генеруються жодні інші почуття, крім презирства до світу, до людей, до чоловіків зокрема, і до самого себе. Тобто все те, з чим належить далі жити, якщо вийде. Не тільки їм, поруч із нами, а й нам, поруч із ними.

Permesso di soggiorno (право на проживання)

Ці фірми, фірмочки та агентства випікають візи до сусідніх з Україною країн наче пиріжки. Їхнє завдання — або швиденько сфабрикувати візу, або запакувати людину в коробку з-під телевізора (з її згоди, звісно), засунути в багажник і провезти через чотири кордони до жаданої, багатої та щедрої Італії. За суму грошей. Бездоганно круглу й чималу.

Ясно всім, що вони не друкують ці дозволи або довіреності вдома в підвалі на ручному верстаті, замкнувшись на десять зам­ків і засувів... І не можу ж я припустити, що вони ставлять печатки, штампи та підписи в державних установах? Чи можу?

Усе. Про документи практично все.

Надія Гришевська. Аби потрапити до Італії, отримала робочу візу на рік до Угорщини. На угорській митниці жінок в автобусі розглядали презирливо, як мавп у зоопарку. Це був перший знак. Надію перед поїздкою інст­руктували, як відповідати на запитання, куди й навіщо вона їде, де збирається працювати. Проте угорські прикордонники, розглядаючи пасажирку зверхньо, запитали: «Який у вас знак зодіаку?». Надія досі не може зрозуміти, чому саме це запитання так збентежило її та дуже образило. Їй поталанило. Вона їхала в автобусі, нікуди не виходячи, ніде не пересад­жуючись, лише 33 години. Приїхала просто до Мілана, хоча інших, хто заплатив менше, висаджували дорогою. Надія приїхала до Мілана, її зустрів далекий родич і при­вів на тимчасову квартиру. Квар­тира —сильно сказано. Максим Горький... Читали?.. «На дні»...

Про Надію. Власне, ці двоє, Надія та її чоловік Борис — він залишився вдома з дитиною — самі у цьому світі, без батьків, бра­тів і сестер. Тому ні на кого сподіватися не можуть, тільки одне на одного. Народилася дитина з діагнозом, не сумісним із життям. Лікарі розвели руками, попередили — готуйтесь, ось-ось. Надія та її чоловік схопили дівчинку, якій було лише кілька годин, і просто з пологового будинку на таксі вночі помчали до Києва. Там уже наступного ранку дитині зро­били дуже складну операцію і відсутні органи замінили пластикою. Спочатку на заробітки поїхав Борис, чоловік Надії, завдяки чому подружжя віддало борги за операцію і тривалу дворічну післяопераційну реабілітацію. Потім, коли дочка підросла та пішла до школи, до Італії поїхала Надя. До речі, Яна, врятована своїми батьками та лікарями з клініки «Охматдит», блискуче навчається в школі, переможниця конкурсу «Нові імена», піаністка, яка подає надії, а вже гарна така, що очей не відвести.

…Та от Надія потрапила до ніч­ліжки. Район на околиці Мілана, де живуть нелегали, переважно єгиптяни, румуни, албанці. Ве­лика кімната, обставлена двох’ярус­ними ліжками. Люди, осіб 12—16 (кількість змінюється), ідуть і приходять хто з роботи, хто на роботу, втомлені, мовчазні — відразу падають спати. В одному приміщенні і чоловіки, і жінки.

Одне місце в цьому сараї кош­тує 185 євро на місяць. Нині, при­пускає Надія, вже дорожче. Мілан — дуже дороге місто.

Надія міркувала тоді: ну подумаєш, адже вона вже нічого не боїться. Чого їй боятися — най­страшніше вже було. Довга болісна хвороба і смерть батьків, Янкіна операція. Словом, Надія зціпила зуби, заплющила очі, уявила Ян­ку біля рояля. Наступного ран­ку вона купила роботу й пішла з цієї страшної квартири.

Діти Савонароли

Роботу в Італії продають. Свої ж. Наприклад, Надія купила роботу в Нори, колишньої сусідки по будинку. Потім, коли стався перший скандал з італійською хазяйкою Інесою, Надія з’ясувала, що жвава та діяльна Нора не тільки взяла з Наді гроші, а й не погидувала гонораром від Інеси — за надання дешевої робочої сили. Тобто Наді вона продала роботу, а Інесі — Надію.

Нора. Колишня вихователька дитячого саду. Жінка надзвичайної пробивної сили. Гримуча суміш дурості, нахабності та сентиментальності. Іноді, упиваючись своєю великодушністю, надає роботу в борг. З відсотками. А якщо грошей не віддають, присилає за адресою необов’язкової боржниці приятеля албанця. Спочат­ку він погрожує, потім просто б’є. Нора чомусь вважає, що пережиті нею самою поневіряння надають право принижувати людей направо й наліво. Пиша­ється цим і не приховує.

До речі, син Нори цього року (напевно, за її порадою) робив спробу балотуватися в мери одного з містечок. Не обрали. Поки що.

Майя. Колишня прибиральниця з Кам’янця-Подільського. Пані з полегшеною совістю. По­чинала страшно. Ночувала з групою таких самих у монастирі, потім — на закинутій сироварні. Пробиралися туди вузькою дошкою, яку потрібно було перекидати через високу стіну. Там не було ні води, ні опалення. Ночами приходили бандити, сутенери. Іноді карабінери влаштовували облаву. Це коли свої ж дзвонили до поліції та скаржилися на нелегалів. Через різні причини. Вира­хувати зрадника було легко — у ніч облав ця людина не приходила ночувати на сироварню.

Майя якось отак само настукала на свою подругу. Подруга пре­тендувала на роботу посудомийкою в ресторані, була молодша, міцніша, знала молдавську мову, отже, розуміла італійську (це одна мовна група), і мала всі шанси на робоче місце. Подругу депортували. Майя дістала жадану роботу. І пішло. Вона з кожним днем, місяцем, роком, розши­ряючи сфери впливу, ставала дедалі безсоромнішою, і на обличчі її помалу відбилася вся її підлота.

Нині вона заробляє тільки тим, що продає роботу новим при­бульцям. Якщо ви приїхали до Мілана, вона зустрічатиме вас біля автобуса. У групі таких самих. Запитайте Майю. Жінка з улесливими повадками і невловним поглядом. Обличчя? Ніхто з жінок, кому вона продавала роботу, не може згадати її обличчя...

Недарма кажуть: втрать обличчя, і ти все втратиш. І такі в Італії є. Діти Савонароли.

Агата. Вдова. Вирушала за туристичною візою до Німеччини. У мікроавтобусі сиділа в позі ембріона, підібгавши коліна. У Німеччині, десь на кордоні з Австрією, у чистому полі на вітру чекала 12 годин, потім пересіла у величезну вантажівку. Пересіла — м’яко сказано: 14 годин їхала в запломбованому причепі з якимось металом. Разом з Агатою там було ще вісім чоловік. Агата, мистецтвознавець-художник, чарівна тендітна молода жінка, сірі очі та тонкі кисті рук, їде в нікуди, стоячи 14 годин поспіль у хиткому причепі. Чому стоячи? А ви колись сиділи на металевих брусках? Це однаково, що сидіти на крижині. Їде, аби заробити своєму синові на освіту. Роздуми Агати щодо цього: він навчається добре, але безплатно не вступить. Словом, Агата їде до Італії заробляти на майбутнє своєї дитини.

А те, що за час її виснажливої роботи в кількох місцях (догляд за хворим старим, у пральні будинку престарілих, прибирання квартир заможних італійців) її доросла дитина, яка залишилася сама, підсіла спочатку на травку, далі на колеса, потім хлопець став колотися, і всі грандіозні проекти пішли порохом, це в плани Агати ніяк не входило.

Її привозять до Мілана, але знайома жінка, з якою була попередня домовленість, не приходить зустрічати Агату, і телефон її вимкнений. Як потім виявилося, жінка обдурила. Напевно знаючи, що загрожуватиме беззахисній Агаті, обдурила. Агата всю ніч — це вже четверта безсонна ніч — блукає навколо Міланського залізничного вокзалу. Щойно хоче кудись присісти, відразу підходить поліцейський. Агата не знає мови, боїться всього на світі, а головне, боїться похмурих смаглявих людей. Час від часу вони підходять до неї і про щось питають. Навколо Агати згущається тривога, бо ці дивні небезпечні люди, як потім з’ясувалося, албанці, вже активно перемовляються, штовхають одне одного в груди, кричать, поглядаючи знову та знову у бік Агати, яка стоїть на самоті.

Однак дива трапляються несподівано. На світанку до вокзалу підходить жінка у якихось своїх справах і впізнає в Агаті колишню однокласницю свого сина. Забирає до себе в крихітну кімнатку над піцерією, де працює, влаштовує її на роботу. Спочатку нянькою до життєрадісного нахабного хлопчика восьми років, котрий розважається тим, що тихенько підбігає до Агати й високо задирає їй спідницю. Батьки хлопчика розчулено сміються — ам-м-море міо... Здавалося б, ну що такого, дитина пустує. Брюки Агаті вдягти не дозволяють. Агата працює у форменій сукні та фартушку. Через два тижні таких пустощів, коли рум’яний і товстенький Ам-м-море вкотре хитро і безцеремонно задирає Агаті сукню, нишком поглядаючи на реакцію покоївки під глузливе хихикання так само гладкого тата, Агата іде, не отримавши ані цента за каторжну роботу в спеку. Іде під істеричний крик хазяйки — аби не платити, Агату звинувачують у крадіжці каблучки і погрожують карабінерами й депортацією.

Агата пише в листі: «Мені здається, всі сценарії цих безглуздих телесеріалів пишуться тут, у Неаполі...»

Агата, художник-мистецтво­знавець, автор пречудових монотипій і малюнків олівцем, майже не спить ночами, працює без вихідних, крім лише двох годин на тиждень. Та протягом цих двох годин вона однаково нікуди не ходить. Вона спить.

Агата — одна з небагатьох наших жінок, котрі працюють в Італії, добре знає, що Леонардо, Ра­фаель, Мікеланджело, Донателло — це імена не тільки мультяшних черепашок.

Руслана. Яскрава гарна дівчина, випускниця університету, поїхала до Італії заробити грошей. Доглядала, як усі українки, бабусю — не сповна розуму, досить буйну, вередливу як дитина і дуже забавну. Руслана бабусю жаліла, бабуся Руслану любила. Руслана подружилася з дочкою своєї підопічної Лаурою. Та приходила погомоніти, допомогти українці з мовою, випити разом кави, попліткувати... І ось іще — дочка бабусі зберігала Русланину зарплату в себе, аби дівчина не спокусилася витратити її негайно, а привезла додому й купила, наприклад, невеличку квартиру. Або продовжити навчання. Так тривало близько чотирьох років.

Того дня Руслана подзвонила Лаурі, повідомила, що збирається їхати, і попросила привезти її гроші, Лаура приїхала, як завжди, вони випили кави. Лаура навіть умовляла Руслану не їхати. Привезла Лаурі гроші чи ні — про це вже ніхто ніколи не довідається.

Руслану знайшли в квартирі мертвою. Спакована валіза, сумочка, паспорт із давно простроченою туристською візою до Німеччини. Грошей не було, не було тієї великої суми, яку Руслана заробила за ці кілька років.

Поліція практично не переймалася цією справою — дівчина жила в Італії нелегально. Слідів насильства на тілі не виявлено. Лаура плакала й дивувалася. Батько Руслани, пенсіонер, кілька разів намагався виїхати до Італії на могилу до дочки, його відмовляли. Зрештою хтось допоміг. Звісно, за гроші. Русланин батько поїхав до Італії, прийшов на цвинтар. Там його зустрів співробітник у чорному. Професійно сумний розпорядник повідомив, що за могилу треба платити. Інакше вже через кілька років у неї поховають когось іншого.

Завжди по четвергах

Дівчинка Оля. Їй чотирнадцять років. Маму бачила востаннє чотири роки тому. Минулого літа мама зробила все можливе, аби Оля приїхала до неї в Неаполь. Вона зробила й неможливе, адже в Неаполі вона все ще перебуває на нелегальному становищі — Оліна мати найняла Васю... Так, є такий Вася, кого наймають усі, хто вже просто божеволіє, так хоче побачити своїх дітей... Цей легендарний Вася — директор агентства, скажімо, «Возз’єднання сім’ї». Вася — його директор, він же — заступник. Вася — юрист, водій і бухгалтер. Він же референт і секретар — відповідає по телефону різними голосами, каву подає собі й відвідувачам. Не дивно, що він міг тоді з Ольгою щось переплутати. А то й просто заощадити на витратах.

Заковика була в дорученні. Дівчинці Олі подзвонили 10 липня. Таємничим шепотом Вася-секретар повідомив, що віза готова і що вночі Оля виїжджає. Ос­кільки вночі починається четвер, а виїжджати Вася-водій може тільки у четвер. Дівчинка Оля спа­кувала валізу й сіла чекати... Власне, вона не просто сиділа, все вираховувала, коли, через скільки годин побачить маму. Спочатку виходило, що через 35, потім до ранку дедалі менше й менше. Вранці їй подзвонили і той самий голос повідомив, що все переплутали, віза відкрита тільки з 20-го. Проте вона їде 25-го.

— Чому? — запитала дівчинка Оля і додала про всяк випадок: — Я хочу до мами!

— Тому, — відповів Вася-референт, — що автобус їде тільки по четвергах.

Завжди по четвергах. (…Из Ливерпульской гавани всегда по четвергам суда уходят в плаванье к далеким берегам…)

— Гаразд, — зітхнула Оля.

У четвер дівчинка Оля прийшла до автобуса, і вони поїхали. На митниці виявилося, що доручення на вивезення дитини Вася-заступник директора фірми не оформив.

— Тобто, — дивувався прикордонник, — ви везете неповнолітню дитину, чужу, прошу зауважити, незрозуміло куди, а її батьки, може, взагалі нічого про це не знають, бо вони її нікому не довірили. Рушайте назад.

— Як? — здивувався Вася-директор, він же юрист і водій агентства. — Адже мені сказали, що...

Хтось десь йому сказав — може, у хмільній компанії, що вже не треба доручення. Уявляєте собі? У країні незрозуміло що коїться, всі прагнуть виїхати куди вийде, вивозять і ввозять усе підряд, кого завгодно, дуреп жовторотих драконам у пащу везуть, дітей тягнуть. Прикордонники вже хриплять від обурення — труну ввозили нещодавно під наваленими торбами і валізами через кілька країн. Без подро­биць, кожний читач нехай малює картину сам!

І от всесильному і всемогутньому Васі хтось шепнув, що чужу дитину, дівчинку-підлітка, може вивозити будь-хто і куди завгодно без єдиного документа. Взяв будь-яку дівчинку з вулиці та поїхав!

Словом, дівчинку Олю відправляють уночі додому. Митниця далеко від дому, поки в черзі стояли, поки з митниками сварилися, посадили її в якусь попутну машину. Прикордонник, офіцер, слід віддати йому належне, регулярно дзвонить Олі на мобільний і вимагає звіту — що проїхали, де перебуваєте. Холодно, дитина в шортах і майці, стукає зубами й хоче до мами. Дів­чин­ка Оля вже не плаче, просто сидить і хитається мовчки. Ні, не мовчки — вона повторює те саме: «Хочу до мами! Хочу до мами»

— Нічого! — знову телефонує Вася. — Ми тебе вивеземо до мами.

І оформляє доручення. Як він це робить, який нотаріус на це погоджується, але Оля п’ять годин сидить у Львові на лавці під дощем і чекає, коли це доручення привезуть. Доручення оформили на чужу тітоньку... От ви хоч щось розумієте? Я просила дівчинку переповідати цю історію кілька разів, так і не зрозуміла. Просто театр абсурду! Через тиждень, у четвер, Олю саджають в автобус поруч із чужою забитою жінкою, яка взагалі туго тямить, і знову везуть на митницю.

У прикордонника — вже іншого — смикається щока.

— Куди їде ця дитина? — запитує він, ледь стримуючись.

Повз нього з такими ж липовими дорученнями намагаються прошмигнути юрби дітей із чужими дядьками й тітками.

— Хто вивозить дитину?! Усі збожеволіли, — каже прикордонник і виводить з автобуса Олю й тітку. — Куди, до кого їдете? Тільки не кажіть, що зошити в Польщу купувати або що до родичів на весілля. Дівчинко Олю! — кричить прикордонник. — Не бреши! Це погано, дівчинко!!!

І Оля заплакала. Вона плакала й твердила мантру: «Я хочу до мами, я до мами хочу!..»

Словом, дівчинку знову повернули додому. Вона поскаржилася: «Злий дядько! Такий злий дядько! Ми йому такі гроші пропонували, а він мене не випустив!»

Дівчинка Оля поїхала до Італії вже через кілька місяців. Яким чином? Не запитуйте. Мабуть, так само. Не всі дядьки-прикордонники, певне, такі злі. За ніч дівчинку кілька разів пересаджували з транспорту на транспорт спочатку в Польщі, потім в Австрії.

Проте маму дівчинка Оля побачила!.. Через місяць повернулася додому літаком. А як складається доля дітей, які залишаються там, в Італії, з мамами, котрі живуть на нелегальному становищі? Такої інформації в мене немає.

* * *

Італійцям потрібні саме українські жінки. Тому що українки терплячі та покірні, вони вміють і готові працювати за набагато меншу плату, ніж італійки чи румунки. Та головне — у наших жінок є особливий талант, дар Божий. Вони вміють співчувати та жаліти.

Таня доглядала хворого від народження хлопчика. Вдома в неї своїх двоє. Та коли вона їхала з Італії, серце розривалося. Не могла залишити Антоніо-Антошу, переживала, що інша нянька його кривдитиме... Хвилювалася, що дитина не вміє попросити пити або їсти, не може поскаржитися. А Таня його розуміла й відчувала. Перше своє слово він сказав незадовго до Таніного від’їзду: «Таня». А друге в день від’їзду — «зозуля».

— Знаєте, — сказала Таня, — він маленький, нещасний, самот­ній хлопчик.

Таня співала йому пісеньку про зозулю, аби він не плакав ночами.

Я точно знаю, коли маленька хвора дитина плаче, вона пахне мокрим горобчиком.

А іноді трапляється зовсім по-іншому. Емма. Шкільний бібліотекар. Батьки пригнічували, чоловік взагалі обмежив свободу до кухні. Манікюр чи нова стрижка викликали такі напади ревнощів і гніву, що Емма перестала ходити до перукарні й робити манікюр. Перестала купувати собі новий одяг, аби не вислуховувати принизливі проповіді чоловіка. У принципі, й не було за що купувати. Дочка стала на бік чоловіка — мама така невдаха, сіра провінціалка. А тато — всесильний і всемогутній. Словом, якось Емма в розпачі з допомогою подруги втекла до Італії. Дочка була в курсі — вона й не заперечувала. Зрозуміло, що мама їде заради неї.

Еммі поталанило, потрапила покоївкою до сім’ї інтелігентних і спокійних літніх італійців, учених, викладачів. Вони прив’язалися до Емми — тиха, послужлива, охайна, яких мало. Туди зачастив родич Емминих хазяїв, самотній удівець. Він ходив і ходив, мовчав, сопів, страждав, сидів схвильований, скуйовджений — закохався в Емму по вуха, просто голову втратив. І на Різдво він їй освідчився.

На різдвяні канікули о шостій ранку він привіз трьох скрипалів у фраках. І вони заграли під вікном Емминої кімнати.

Пам’ятаєте, Агата сказала: «Сценарії серіалів пишуться тут...»

Емма так плакала. Вона загалом рідко плаче — загартувалася. А тут ну просто не витримала, розревілася — схлипувала й скиглила, немов дитина. Щоб таке заради неї одної — три скрипалі у фраках під вікном!

І тоді він сказав сакраментальне. Пам’ятаєте? «За ці сльози, Еммо, я люблю вас ще більше...» Отак він сказав, ну або приблизно так.

Вона привозила його додому в Хмельницький — зі своєю дочкою знайомити. Невисокий такий, трохи плюгавенький, на одну ногу трішки припадає, але такий веселий і чарівний... Словом, красень. Емму обожнює, очей з неї не зводить. Емма розцвіла. До речі, навчається нині, щоб підтвердити свій диплом медсестри.

Шлюб? Ні, шлюб цивільний. Ну нічого, вважає Емма. Вона щаслива, й добре.

* * *

«Гіркий чужий хліб і круті чужі сходи» — писав великий італієць, головний в історії експерт з усіх кіл пекла Данте Аліг’єрі.

Наші українські жінки стоїчно проходять ці кола. Не тільки в Італії, а й в Іспанії, і в Португалії, та й де лишень наших немає. Руйнуються сім’ї, трапляється лихо з дітьми, залишеними тут на бабусь, дідусів, на далеких родичів чи недолугих чоловіків. Діти розбиваються на куплених для них в Італії автомобілях і мотоциклах, вони без нагляду купаються в річках і озерах і тонуть. Вони, зрештою, спиваються чи стають наркоманами.

Точної статистики загиблих в Італії жінок, які смертельно занедужали, збожеволіли, немає. Суспільство удає, що такої проблеми не існує, а якщо й є вона — нелегальний виїзд або вивіз жінок за кордон, — то це, швидше, проблема самих жінок та їхніх сімей.

І щочетверга звідси вирушає фатальний автобус. А звідкись такий транспорт вирушає у вівторок. Чи в середу... Сім днів тижня ще ніхто не скасовував. У цих автобусах сидять молоді жінки, притихлі, напружені, перелякані. Вони їдуть проходити кола. За­ради своїх дітей, своїх старих батьків, заради свого малозрозу­мілого неясного майбутнього, яке може закінчитися, так і не наставши, просто в цьому автобусі.

А в цей час, коли автобус із жінками от-от пройде митний контроль і перетне український кордон, убогі слуги народу вовтузять одне одного на очах усього світу в тому самому головному залі країни, де потрібно серйозно думати й негайно ухвалювати важливі рішення…