НАШІ ЧУЖІ ДІТИ

Відвідини дитячого будинку зачеплять за живе і найбільш товстошкірого та цинічного. Коли переступаєш поріг цього закладу, він, на перший погляд, нічим не відрізняється від звичайного дитячого садочка: так само пахне молочною кашею, такі самі ліжечка й іграшки, на стінах — малюнки. Але подібність зникає, коли бачиш очі дітей. Вони сповнені смутку й марного чекання: увечері батьки не заберуть їх додому. Їм не співають колискових, не цілують на ніч. Одяг обов’язково позначений штампом держустанови, в якій вони живуть. І це велика вина й біда держави, що на більшості з цих дітей тавро нічийності залишиться довічно. У багатьох вихованців дитбудинку життя складається неблагополучно, часто вони стають безпритульними й малолітніми злочинцями. Але поки що в цих малюків є шанс, що їх усиновлять, що вони матимуть родину, дім, люблячих батьків. Про проблеми дітей-сиріт головний лікар дитячого будинку «Берізка» Олександр Таволжан знає не з чуток. Він присвятив цій роботі майже чверть століття.

— Сьогодні в системі Мінздоров’я на утриманні держави перебуває майже п’ять тисяч дітей. Серед них фізичні сироти (чиї батьки померли) і соціальні — вони фактично сиротами не є, хоча, по суті, нічим від них не відрізняються. Таких більшість. Олександре Олександровичу, чому, на вашу думку, у мирний час так багато дітей-сиріт? У чому причина і як можна розв’язати цю проблему?

— Малюки потрапляють до нас із пологових будинків і перебувають тут до трирічного віку. Цілком упевнено можу сказати — відмовляються від дітей не просто тому, що їх нічим годувати чи ні в що одягти, а передусім через психологічні проблеми. Якби в пологових будинках працювали психологи та співробітники соціальних служб, котрі могли б морально підтримати жінку, яка вирішила відмовитися від дитини, переконати її в тому, що вона необхідна малюкові, розвіяти її страхи й сумніви, — тоді відсотків на 90 поменшало б осиротілих хлопчиків та дівчаток. Дитина без батьків — найнещасніша істота. Адже навіть у покинутого кошеняти є шанс, що його підберуть, почнуть ним опікуватися.

Найжахливіше, коли батьки просто підкидають дітей або йдуть по паспорт і не повертаються. Таку дитину тривалий час не можуть ані всиновити, ані взяти під опіку.

— Державне фінансування, як відомо, досить мізерне. Як розв’язуються проблеми проживання дітей у дитячих будинках?

— У основному нам дуже допомагають українські й зарубіжні благодійні фонди, приватні підприємці. Приходять звичайні люди, особливо в свята, приносять дітям солодощі, іграшки. З іншого боку— нам бракує фахівців: психологів, вихователів, нянечок. Адже зарплати катастрофічно низькі, приміром, вихователь отримує 270 гривень на місяць. Я вже не кажу про те, що далеко не кожен здатний працювати з дітьми, тим паче з сиротами чи інвалідами. Бракує коштів на капітальний ремонт будинку.

— Хто найчастіше відмовляється від дітей?

— Побутує думка, що найчастіше залишають дітей дівиці легкої поведінки або студентки. Але це практично не залежить від соціального статусу, рівня заможності чи освіти. У житті різне трапляється. Приміром, пригадую випадок, коли до нас прийшла жінка — доцент, викладач. Сталося так, що чоловік поїхав у тривале відрядження. Народилася позашлюбна дитина. Чоловік, звісно, дізнався про все й поставив її перед вибором «або я, або дитина»... Найчастіше чоловіки не думають про свої вчинки, і тягар відповідальності лягає на тендітні жіночі плечі. Вони залишаються тет-а-тет зі своїми проблемами, помиляються, за що потім усе життя розплачуються.

Раніше був закон, відповідно до якого, коли від дитини відмовилися вранці, уже ополудні того ж таки дня приходили охочі її всиновити. А нині, за новим законом, мати має право протягом двох місяців «подумати» і, якщо захоче, забрати дитину. Можливо, стосовно жінки це й справедливо, але стосовно малюка — не зовсім. Вважаю, такі вагання з боку матері мають бути чітко аргументовані.

— Чи не траплялося так, що жінка залишала немовля, а чоловік приходив по нього?

— Траплялося. Одного разу чоловік, дізнавшись, що дружина без його відома віддала дитину в дитбудинок, почав її шукати. Але не встиг. Малюк був здоровим, і його відразу всиновили. У нас, як відомо, це таємна інформація. В Аргентині, приміром, біологічні батьки мають право, поки дитині не виповнилося двадцять, будь-коли повернути її назад.

— А кому віддають перевагу усиновителі?

— Часто хочуть усиновити дитину від матері-студентки. Якщо вона, приміром, доярка з якогось села, — це гірше. Наші найчастіше хочуть хлопчиків, а іноземці віддають перевагу дівчаткам.

— Які вимоги ставляться до бажаючих усиновити дитину. Якою є сама процедура?

— Це досить трудомісткий і тривалий процес із участю опікунської ради. Передусім бажаючі всиновити готують чималий пакет документів. У них обов’язково зазначаються місце роботи, посада, умови проживання, зарплата, вік тощо. Необхідно також надати довідку про психічне й фізичне здоров’я батьків. До речі, раніше, якщо потенційні батьки хворіли на якісь венеричні захворювання, в усиновленні їм відмовляли. Адже це засвідчувало рівень їхньої моральності! Але часи змінилися...

Потім інспектор оцінює побутові умови кандидатів. Після того всі необхідні документи передають до суду, де й приймається остаточне рішення. Коли ж дитину всиновлюють іноземні громадяни, із рішенням суду про всиновлення документи передаються до МЗС. Міністерство надсилає пакет документів в український консульський відділ тієї країни, куди поїхав малюк. Усиновителі підписують зобов’язання в місячний термін поставити дитину на консульський облік. Доки дитині не виповниться вісімнадцять років, вона має подвійне громадянство.

Існує три форми передачі дитини в родину: усиновлення, опіка (піклування) і прийомна сім’я. Опіка встановлюється над дітьми, котрим ще немає чотирнадцяти, а піклування — у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Якщо хлопчикові чи дівчинці виповнилося десять, необхідна їхня згода на всиновлення.

— А як батьки вибирають дитину?

— За анкетами в комп’ютері. Тобто самої дитини вони не бачать. Фотографій в анкетах немає, лише дані. Потім уже майбутні всиновителі знайомляться з малюком, встановлюють із ним контакт.

— На Заході люди часто всиновляють тяжко хворих дітей. Як із цим справи в нас? Які перспективи в таких дітей?

— Наші громадяни всиновлюють лише здорових. Інколи навіть їх повертають. Приміром, одна вчителька повернула дитину лише тому, що вона вночі мочила постіль. Недавно іноземці всиновили хлопчика без ноги. Зробили йому протез, і малюк ходить. Іноземним батькам намагаємося віддавати дітей за три години до відльоту літака. Бо дитина жила в тепличних умовах — а тут її починають возити за собою по всіх консульствах, посольствах. Це стрес. Вона може занедужати.

Більшість малюків усиновляють в один рік і чотири місяці. Решта, як правило, дуже важкі інваліди, у них практично немає шансів на всиновлення. У трирічному віці їх забирають до спеціалізованого дитячого будинку.

— Яке співвідношення усиновлених іноземцями й нашими громадянами?

— Торік у дитбудинку «Берізка» всиновили 68 дітей, із них відсотків 45 — наші співвітчизники.

— Що ви думаєте з приводу сімейних дитячих будинків?

— Це дуже хороша справа, і держава має її заохочувати.

До речі, у прийомну родину можуть передаватися не лише діти з певним правовим статусом, а й ті, у кого батьки, приміром, перебувають у місцях позбавлення волі чи за станом здоров’я неспроможні виконувати батьківські обов’язки.

Особливістю цієї форми сімейного виховання є й те, що дитина може підтримувати стосунки з кровними батьками та родичами, коли це не суперечить її інтересам і не шкодить нормальному розвитку.

На відміну від опіки й усиновлення, законодавство передбачає оплату праці прийомних батьків. Величина цієї оплати й пільги, що надаються прийомній родині, встановлюються законодавством залежно від кількості взятих на виховання дітей. Сподіваюся, в нашій країні є достатньо людей, готових у такий спосіб опікуватися дітьми, відкриваючи їм шлях у повноцінне життя.

Довідка «ДТ»

Усього 2003 року в Україні народилося 410 тис. 764 дитини. Кожне десяте свідоцтво про народження супроводжувалося записом про встановлення батьківства. У 2003-му органи реєстрації актів громадянського стану Міністерства юстиції України зареєстрували 6 685 випадків усиновлення або удочеріння дітей — громадян України.

4 403 дитини всиновлено громадянами України, 130 — громадянами СНД, у далеке зарубіжжя виїхали 2 152 українських дітей. У цілому при збільшенні на 4,5% народжуваності в Україні кількість усиновлених дітей зменшилася, порівняно з 2002 роком, на 8%.