Наша поразка у Другій світовій війні

Дорогі співвітчизники, брати і сестри, помаранчеві і співчуваючі, чи не переслідує вас відчуття поразки у Другій світовій війні? Не в її історичних часово- подієвих рамках, а у гігантському російсько-імперському самопіарному процесі, що становив суть відзначення 60-ї річниці її закінчення? Мене переслідує нав’язлива думка, що все мало бути інакше, адже було гірше, ніж завжди. Бо завжди — читай у далекому дореволюційному минулому, в доцитрусовий період кучморежиму — відзначення болісних і неоднозначних історичних дат було пропагандистськи однозначним: совєтський народ переламав хребет нацизму і приніс визволення народам Європи. Усі події, запитання, людські долі, помилки, що не вкладалися у цю схему, викреслювалися з історичної й життєвої хронік, а нагадування про них каралося у той чи інший спосіб. Страх правди і справедливості панував всеохопливо.

Від листопада 2004 року страх, здавалося, був витіснений з домінант українського суспільства. Принаймні для якоїсь, доволі істотної його частини. Прапором (бо слово «гарант» дискредитоване кучмізмом) цього відновленого почуття гідності і безстрашшя українського народу став Президент України. Тому чекалося, вірилося: 60-та річниця завершення Другої світової війни буде слушною нагодою, аби загладити бодай частину історичних і людських кривд, завданих Україні та її народові, і, що найважливіше, моментом відваги інавгурованого під пам’ятником Незалежності — бути нарешті незалежним.

Гадалося, що будемо говорити і про пакт Ріббентропа - Молотова, як про початок репресій проти населення Західної України, і що воїни УПА перестануть бути пасинками держави, за яку вони воювали і завдяки яким великою мірою ми її тепер маємо; і що, врешті, офіційним центром святкувань буде 8 травня, бо саме в цей день завершилася війна.

Наївно очікувалося, що акцент у відзначенні буде довкола трьох слів: Пам’ять, Відповідальність, Примирення. І тоді зовсім необов’язково було б пану Президенту їхати до Москви, аби ще раз оглянути імперське шоу на Красній площі. Пам’ять, Відповідальність і Примирення можна осягнути серед своїх і для своїх. До речі, не всі прибалтійські лідери виявилися прихильниками трибун під мавзолеєм, навіть одіозний «бєларуський бацька», і той не поїхав до «бацьки масковскава».

Не так сталося, як гадалося. Президент наш сердечно благав ветеранів подати один одному руки. А кому їх було подавати, якщо там була сама тільки давно привілейована, обтулена соціальними пільгами частина ветеранів? Вони могли подати руку хіба вам, пане Президенте, за те, що їхні страхи збіглися з вашими, і ви знову не поділили соціальні блага між ветеранами і не віддали належне ветеранам УПА. Українська народна мудрість, до якої ви так часто апелюєте, гласить, що ситий голодного не розуміє. Ви закликаєте подати руку примирення людей, які перебувають у різних «вагових категоріях». Урівняйте їх, визнайте заслуги тих, хто того вартий, а тоді закликайте до примирення!

Шановна пані Тимошенко великодушно визнала заслуги всіх, хто воював у тій війні, але одразу зауважила, що біографію кожного, хто був в УПА, слід досконало вивчити, і тільки тоді він буде визнаний «воюючою стороною» з усіма наслідками. А хто, шановна пані прем’єр-міністр, перевіряв біографії та діяння тих ветеранів, які сьогодні є елітною соціальною групою? Хто відсепарував НКВДистів, воєнних злочинців, що без закону і слідства за вказівкою сталінської тоталітарної машини масово нищив жителів України? Погоджуюсь, і з одного, і з другого боку були люди, які переступали закон, але чому сьогодні закон закликають застосувати до одних, надаючи дедалі більші пільги іншим?

Шановні панове ветерани «Великой Отечественной войны», ви цілком переконано говорите у телевізійні камери, що порушувати питання про визнання УПА воюючою стороною «не своевременно». Дивно чути таку цинічну фразу з вуст немолодих людей. Несвоєчасно приходить тільки смерть, а справедливість є завжди своєчасною. Окрім тих випадків, коли смерть робить цей акт запізнілим. Хто-хто, а ви, сивочолі, мали б це розуміти.

Шановні панове журналісти, перед очима стоять телевізійні кадри з часів помаранчевої революції: старий воїн УПА з Івано-Франківська приїхав на Майдан у перші дні революції зі своєю старою, зі своїми синами і невістками, поставив намет і жив там, як колись, мабуть, у боївці. Тоді, «дорогі мої», у вас не виникало бажання перевіряти його минуле, натомість ви тиражували потрібний — без сумніву потрібний! — на той час сюжет у всіх випусках новин. Тепер же новини заполонили репортажі з військових парадів у чужій країні і глибокодумні роздуми нами обраної демократичної влади на тему «цьому ветерану дам, а цьому не дам».

А що в основі? А в основі все той же страх. Можливо, я перебільшую, але видається, що Україною сьогодні править саме він, страх. Страх перед виборами 2006, страх перед втратою однодумців по сцені на Майдані, страх перед окремою від Росії позицією, страх перед Україною — такою, якою вона є насправді, а не з курганами і революційними гаслами.

Однак, попри все, в Україні починають діяти сили, які неодмінно наповнять сенсом поняття Пам’яті, Відповідальності, Примирення. Наразі те, що вони роблять, не надто цікавить ЗМІ або боягузливо подається у новинах на «1+1» як акція простого селянського співчуття. 8 травня 2005 року у прикордонному селі Потелич Жовківського району на Львівщині сталася подія, яка явно вибивалася з партитури постсовєтського хору, диригованого з Москви. Єпископ німецького міста Трир Райнхард Маркс, голова комісії «Справедливість і мир» єпископської конференції Німеччини, спільно з вищим духовенством римо-католицької, греко-католицької церков, а також за участі представників УПЦ КП, УПЦ МП та УАПЦ провели спільний екуменічний молебень на військовому цвинтарі, де поховані солдати вермахту, а також на військових похованнях совєтських і українських воїнів. У маленькому українському селі зібралася громада, яка душевним зусиллям збудувала і запропонувала великій Україні метафоричний корабель, своєрідний Ноїв ковчег примирення і порозуміння, на якому врятуються ті, хто зрозуміє війну як велетенську машину зла, яка, будучи запущеною, набирає обертів і перемелює своїми жорнами усіх, кого досягне. І серед тих, кого вона захопить, усе менше окремих і свідомих Особистостей, а все більше бездумного, сліпого фаршу у страшній м’ясорубці.

Мабуть, усвідомлення такої правди про війну, а не політичні резони, торги чи страхи сьогодення і мали б бути лейтмотивом відзначення в Україні 60-ї річниці від дня завершення Другої світової. На офіційному рівні так, на превеликий жаль, не сталося. На рівні інтелектуальних еліт і свідомої громади подано знак, зроблені перші креслення корабля гуманізації історії. Важливо, щоб нова влада вміла прочитати ті креслення, інакше ми приречені на все нові поразки у віртуальній війні за право бути гідним народом гідної держави.