Нас так виховували

Ми навчалися з ним, точніше - з ними, з Ігорем і Танею, - в одній школі, були і є друзями, разом проводили вільний час, багато розмовляли, гуляли, обмінювалися книжками, співали і сміялися.

Не пригадую, щоб ми листувалися по закінченні школи, але, щойно потрапляли в рідне місто одночасно, передусім мчали одне до одного дізнатися, поділитися, побачитися, обнятися, відпочити душею. В Ігоря замолоду була унікальна особливість - він дуже заразливо сміявся. І при цьому плакав. Сльози натурально котилися з очей. Так його душа відгукувалася на радість.

Він завжди був осередком нашої компанії. Добрим, великодушним і веселим. Ми тоді думали, що він, хлопчик із дуже хорошої благополучної родини, зробить серйозну кар’єру і завдяки своїй освіченості, доброму вихованню, особистій чарівливості та відкритому радісному ставленню до людей, до життя, і завдяки можливостям своїх батьків, - стане великою людиною. Ми уявляли його то в смокінгу на дипломатичному прийомі, то в строгому костюмі на великій трибуні, то в оксамитовому єлизаветинському камзолі на сцені столичного театру, то на екрані телебачення. Але ніхто з нас, його друзів, ніколи й уявити не міг, що спочатку чоботи, а потім берці зітруть у кров і скалічать назавжди його ноги; що від нього залежатимуть життя сотень вісімнадцятилітніх юнаків; що він, наш веселий товариш, який легко крокує по житті, - все життя кочуватиме по Союзу, а потім і по пострадянському простору з вірною Танею та двома дітьми - з гарнізону в гарнізон, з найманої на найману квартиру, і тільки під п’ятдесят років, уже в чині полковника, нарешті отримає своє власне житло.

Ігор Михайлович Кара... Полковник у відставці. Звільнився з армії через хворобу у 2005 році. Продовжує працювати в одній зі структур Міністерства оборони. Держслужбовцем.

- Чому ж усе-таки армія, Ігорю?

- Ти знаєш, у принципі я був дуже далекий від армії. І вступив у Київське загальновійськове тому, що хотів бути військовим перекладачем. Десь читав - їх відправляли у відрядження, від них інколи залежали переговори із встановлення відносин між державами. Ну дитинство, що тут скажеш. Коли мене запитали під час вступу - на інженерний факультет чи на розвідку, я вибрав розвідку, бо там вивчали іноземні мови. Я ще свято вірив, що буду військовим перекладачем. І став учити… китайську.

По закінченні військового училища мене відразу відправили під Ташкент, у селище Азатбаш. У резерв 40-ї армії.

На поповнення некомплекту.

* * *

Таке сухе словосполучення, котре нічого не пояснює, тоді означало страшну процедуру. Коли, як там було заведено казати, «за річкою» (в Афганістані) гинув офіцер, тобто траплявся «некомплект», замість загиблого посилали когось із резерву - із цих ось зелених випускників.

Про відправку в Азатбаш Ігор сказав тільки нам і юній дружині, своїй Тані. Вона поїхала за чоловіком.

До речі, про Таню. Щоб довго не описувати її відданість, вірність, її вміння забезпечити міцний тил, затишний дім, її любов, її неймовірну силу духу, скажу лише одне: якби був інститут із підготовки офіцерських дружин, ректором призначила б Таню. Без жодного конкурсу.

* * *

- Для хлопців-афганців, яких вважають жертвами режиму, - чим була афганська війна?

- Знаєш, тоді накази не обговорювалися. Ми давали присягу. Ми розуміли і бачили все, навіть більше. Знали, що Совєти самі підготували квітневу революцію й самі ж вломилися її підтримувати. Знали, як гинуть там люди, знали, скільки доль покалічено. Але ми всі давали присягу.

Ганебно, що відразу після розвалу Союзу до афганців різко змінилося ставлення. Багато юнаків тепер вважають (не без активної участі деяких істориків та політиків), що хлопці йшли в Афганістан постріляти. У нашій країні (на відміну, скажімо, від США) не поважають своїх пам’яті та історії. Але ж історія країни - це люди. Їхні, у даному разі, молоді долі. Вони не винні, що найпрекрасніший час їхнього життя - молодість - збігся з правлінням партійних монстрів. Чи можна це життя викреслювати? Ні! Навіть опинившись у цій страшній, безглуздій м’ясорубці, вони намагалися бути людьми. Звісно, вони не захищали свій дім, не боролися за свою чи чиюсь волю, але й там, в Афгані, було за що зачепитися молодій душі, яка прагнула правди і справедливості, - були дружба і взаємовиручка, бойове братство і правило «сам гинь, а товариша виручай», були офіцерська честь і свої справедливість і правда, без яких молодим, сповненим сил чоловікам так незатишно в цьому світі…

Мені дуже гірко, що до афганців немає тих ставлення й поваги, яких вони заслуговують.

- Так, війна в Афганістані - це молодість цілого покоління. Мене дивувало, що хлопці добровільно туди вирушали.

- Я сам кілька разів писав рапорт із проханням відправити мене за річку. Соромно було, що хтось воює, а ти відсиджуєшся. Я вважав за свій обов’язок служити там. Нас так виховували. Але тоді сімейних, не забезпечених житлом, в Афган уже не посилали. Таня чекала на нашого первістка. Мене відправили в Термез. Із балкона будинку, в якому ми жили, вночі видно було вогники за річкою - трасуючі кулі.

Ось ти запитуєш, на кого я хотів бути схожим. Нас, молодих лейтенантів, столичних, зарозумілих, сміхотливих випускників, тоді «натаскував» командир роти Володя Ровба. Афганець, міцний, впевнений і спокійний. Але дуже суворий. Він не давав нам спокійно жити, ганяв нас у п’ятдесятиградусну спеку до втрати дихання, учив, як треба вчити, розумієш?

Я тільки потім зрозумів - він навчав нас виконувати одвічну заповідь офіцерського корпусу: «Любити і берегти солдата».

Від нас тепер залежало, наскільки розвідник буде готовим до служби за річкою, наскільки він опанує мистецтво розвідки, як швидко навчиться мислити і приймати рішення. І як при цьому зможе зберегти своє життя.

- Якби тепер у тебе була фантастична можливість розпочати все спочатку…

- Не знаю… Але повір, для мене служба у військах - найбільш пам’ятні дні. На мені лежала велетенська відповідальність - від мене залежали долі людей. Чесно тобі скажу - я почуваюся достойним офіцером. Тому що всі мої розвідники - всі, кого я готував, повернулися живими й неушкодженими.

- Розкажи про них.

- Вони приїжджали такі… діти, чисті діти. Прості діти. Я вже тоді був командиром розвідроти, і підлеглими в мене було близько 170 людей. У нас закінчилася п’ятимісячна програма в Шерабаді, у гірському навчальному центрі. Я цілодобово не розлучався з ними, доводилося бути навіть жорстоким, бо вони мали залишитися живими. З ними я мотався по горах, з ними стріляв, з ними ночував, з ними їв. Не побачив, як донька Оля почала повзати, ходити, говорити перші слова.

Нарешті ми приїхали до Термеза. Заходжу в курилку - сидить боєць Балашов і плаче, мовляв, мене не відправляють в Афган. Я йому кажу - що ж, не судилося. То він, уяви, дочекався командира дивізії, благав, написав рапорт, комдив пізно ввечері телефонував у Москву, наступного дня Балашов радів, виїхав в Афган. Віриш, серце щеміло - думав, а що коли доля якось пометушилася, намагаючись його, Балашова, для чогось важливого зберегти…

- Повернувся?

- Повернувся. Живий, здоровий. Молодець.

- Доля? Вищі сили? Ігорю, а ти віриш у Бога?

- Тепер вірю. Жалкую, що раніше до цього не прийшов. У 2008 році, перед четвертою операцією (всього було вісім), мене хрестили. Я вірю в Бога і молюся. А тоді… Ми ж усі були атеїстами. Але… Не знаю, чи правильно я тоді зробив. Та перед відправкою розвідників за річку, коли бачив на бійці натільний хрест, - тоді його забороняли носити, - примушував цього солдата вчити молитву. Ні, ну а як же? Натільний хрест є? Віруючий? Отже, має знати, як звернутися до Всевишнього. Знаєш, коли життя там конкретно ділилося на сьогодні - живий, а завтра - ні, всі засоби були добрі для порятунку. Не знаю, чи правильно я чинив…

- Ти простежував їхню долю? Кого пам’ятаєш?

- Я пам’ятаю практично всіх. Вони, до речі, збиралися недавно, приїжджали до мене в гості. Часто телефонують мені. Прибалтика, Ізраїль, Росія, Німеччина, Україна, звісно. Після Євро-2012 ми знову маємо зібратися.

Коли оперувався в Москві - хлопці приїжджали туди. З Рязані, з Підмосков’я, з Ростова.

У Термез одного разу з Казахстану група прибула. Ось це була дружба! Вони разом навчалися і виросли в одному дворі. Всі разом пішли служити, всі пішли в Афганістан. І всі повернулися. Уколов, Мушта, Сенчев… Красені хлопці. Андрій Сенчев, випускник-суворовець. Пригадую, курс навчання дійшов кінця. Почалася епідемія жовтяниці. Звична річ у Середній Азії. У строю було близько 70 людей зі 170. Із семи офіцерів у строю залишилося троє. У нас остання перевірка. Марш-кидок. На привалі попросив у Сенчева флягу з водою. Ми стежили за водним режимом. Це було дуже важливо у спеку. А він флягу мені не дає й обличчя ховає під панамою. Каже: «Вода в мене закінчилася, командире». Підходжу, прошу підняти панаму з обличчя, бачу - білки очей жовті. Ти знаєш, я навіть зрадів! Покладу, думаю, у госпіталь, він залишиться в мене старшиною. Розумний, кмітливий, симпатичний хлопець… То до мене прийшла вся ця його бригада дворова, стали просити, щоб Сенчева відправили з ними. Я його після лікування відпустив, звісно, але з тяжким серцем. І як відчував. Потрапили в засідку, хлопців забирала вертушка, а Сенчев - він був кулеметником, прикривав відхід розвідгрупи, отримав серйозне поранення - колінний суглоб роздробило…

Денисов Олег із Ленінграда... Приїхав у навчальний центр в Шерабад його батько - професійний фотограф. Він багато фотографував. Син поїхав в Афганістан, повернувся живий і неушкоджений. Батько його приїхав сина зустрічати, у мене зупинився, напилися з ним на радощах… Дякував.

Ми, звісно, їх міцно ганяли. Літо, спека. Перли бігом із ними в гори. Сухі вони були, як сагайдаки. Зате вчені, ох, учені!

Потім ми ще раз зустрічалися з батьком Денисова. Він привіз мені записи свого сина, зроблені на Ленінградському радіо. Такі щоденники, від «учебки» до повернення з Афганістану. І те, як він про нас, офіцерів «учебки», говорив, - краще, ніж будь-яка нагорода. Хоча, швидше, їхнє благополучне повернення - ось це найкраща мені нагорода за службу.

Був такий боєць, наш, українець, на прізвище М’ягкий. Просився в розвідку. Важив -120 кг, підтягнутися не міг, задишка. Але переслідував мене, просив. За час навчання й тренувань сорок кілограмів скинув. Мама приїхала. Я коли її побачив, зрозумів, у кого синок удався. Вона галас зчинила, мовляв, заморили хлопця, скандал, начмед мене викликав, а потім М’ягкого. Входить - Аполлон! 80 кг. Сильний, міцний, широкоплечий, м’язами грає. Красень!

Моя рота була моєю сім’єю. Мої солдати - це були мої діти.

- Невже не спадало на думку кудись переїхати, щось змінити у своєму житті, у житті своїх близьких? Навіщо були потрібні такі жертви? Ти, зі знанням кількох іноземних мов, молодий, перспективний, міг працювати де завгодно.

- Слухай, тільки не посміхайся зараз. Я Батьківщину любив. Не уряд, не державу, а землю, на якій ми жили, і людей. Це не гучні слова. Я Батьківщину любив. І їй служив. І їй присягу давав. І потім, як я вже казав, накази не обговорювалися. У цій ситуації я просто робив усе можливе і більше, щоб хлопчики повернулися живими й неушкодженими.

- Любив землю, на якій жив? Але ж ви в Узбекистані й Таджикистані жили, серед чужих людей. Людей зі
своєю мовою, своєю культурою, своєю релігією і, нарешті, зі своїми усталеними, часто середньовічними уявленнями про життя.

- Ми чудово там жили! Ну вітер-афганець дошкуляв, звісно. Спека. У нас залишилося там багато щирих друзів серед місцевих і досі.

Це вже перед розвалом СРСР раптом стали проявлятися - втім, як і скрізь, по всій території Союзу, - темні особистості, які самі не знали, чого хотіли. Бандити, розбійники, одне слово. Тоді вони осміліли. Одного разу нас відправили в сусідній Таджикистан. Таня залишилася з дітьми. Тоді вже й Сергійко народився. А в нашому будинку - службові там були квартири - залишилися тільки наші дівчата. Вони зібралися разом і кілька ночей, доки чоловіків не було, усі з дітьми жили в одній квартирі. У тій квартирі жив Дік, досвідчений службовий пес, який своїм басовитим гавкотом відлякував усіх, хто ломився в дім.

- Потім і у вас з’явився собака?

- Бой, лицар вірний. Він із нами ділив усі незгоди служби: переїжджав із місця на місце, літав у літаках, дітей охороняв, навіть злодіїв ловив. Душа-людина він був, наш Бой. Як він нас віддано любив. Як нам його бракує…

- І все-таки - як же й коли ви звідти виїхали?

- До нас одного разу прийшов наш друг Рустам, господар чайхани, серйозна солідна людина. І сказав: «Ігорю, краще вам виїхати. Я можу, як треба, сховати твою сім’ю, але ненадовго. Якщо наші довідаються, я стану ворогом для свого народу, вони мене й мою сім’ю заріжуть»…

Почалися погроми в тих будинках, у яких жили росіяни, українці…

Я погодився на переведення в інший округ. І там, та й в інших місцях, намагався робити свою справу чесно. Присягу давав. Казав тобі вже? Ось так!

- А сьогоднішня армія? Чи потрібна вона в такому вигляді, в якому є тепер?

- Я можу судити тільки з газет чи репортажів. Не та армія! За рік солдат, так би мовити, злякатися не встигне. Тобто нічого не навчиться. І не зміниться. Мене обурив випадок, коли в одній частині побили солдата до смерті. По ТБ виступив командир полку, пещений, самовпевнений, і цинічно промовив: «Це все наслідки радянської системи».

Уже двадцять років як немає Союзу. Які «наслідки»?! Це елементарна офіцерська безвідповідальність, відсутність виховної роботи і офіцерської честі. Який же ти офіцер, якщо твої солдати по-звірячому б’ють один одного! Я часто бачу молодих лейтенантів - зовсім не ті, які були раніше. Я знав багатьох офіцерів мого покоління, талановитих, здібних. Вони звільнилися - не бачили сенсу в дальшій службі.

- Ігорю, я знаю, що в сорок із гаком років ти знову став учитися.

- Так, учився. Закінчив Національну академію оборони України, а потім навчався в Китаї, в інституті іноземних мов. Вивчав Путунхуа - державну китайську мову.

- Навіщо?

- А навіщо люди вчаться? Щоб знати. Я взагалі люблю вчитися. Після навчання планувалася робота в Посольстві України в КНР військовим аташе. Але я серйозно захворів, і зірвалися всі плани.

- Що таке щастя, по-твоєму?

- Я, на жаль, це зрозумів пізніше, ніж треба було. Щастя - це моя сім’я. Дружина Таня. Донька Оля - розумниця, усе вміє, все встигає. Син Сергій. Він - офіцер. Коли його під час вступу запитали, чому він вирішив стати офіцером, він відповів, що хоче бути схожим на батька. Та він просто іншого життя собі не уявляє. Мої діти дружать із моїми колишніми бійцями. Діти, як були меншими, нили: «Тату, коли наш Вася приїде?» А «наш Вася» - це Вася Рибалко, афганець. Рідна людина для нас. Тепер він теж офіцер. Недавно Римас із сім’єю з Прибалтики приїжджав. У двері не помістився, велетень. Приїхав сім’ю показати. Багато приїжджають і кличуть до себе.

- Скажи, а коли ти смієшся, ти, як і раніше, плачеш? Як замолоду?

- Ні. Багато що змінилося. Дуже багато що змінилося. Але сміюся, як і раніше, часто…

* * *

Увесь цей місяць завдяки об’єднавчій силі офіцера Василя Рибалка я отримую листи від колишніх бійців Ігоря. Вони пишуть такі теплі слова про свого командира, згадують випадки з їхнього спільного життя, надсилають про командира свої вірші та пісні. Цих листів так багато, що фізично неможливо вмістити їх тут. Але всі ці теплі спогади я передаю Ігорю Карі - полковникові, педагогу, справжньому офіцеру, хорошій людині. Йому та його чудовій родині.