Напівзабутий російський. Салтиков-Щедрін про нас із вами, про наші вибори і про сучасний

«Нам нужны наши, советские Гоголи и Щедрины».

Георгій Маленков, секретар ЦК КПРС, 1952 рік.

«Бывшие братские народы нашего Пространства могут по праву гордиться тем, что блестяще осуществили мудрые предначертания Салтыкова-Щедрина».

Максим Страшнoв,
Генеральный Президент Пространства, 2037 год.

На всі часи

Колись Максим Горький у своїй «Истории русской литературы» стверджував: «...взагалі неможливо зрозуміти історію Росії в другій половині XIX віку без допомоги Щедріна». Залишається додати: а XX віку — тим більше! Та, схоже, й XXI. І не тільки Росії, а, мабуть, і країн більш або менш віддалених.

Півтора століття тому, в статті про перший великий твір Салтикова-Щедріна — «Губернские очерки», М. Чернишевський писав: «В кожній порядній людині російської землі Щедрін має глибокого шанувальника». З того самого приводу і М.Добролюбов висловлював упевненість, що в масі народу «ім’я п.Щедріна, коли воно стане там відомим, буде завжди вимовлятися з повагою і вдячністю». Через сім десятків років А.Луначарський висловлювався про Щедріна з іще більшим запалом: «Занесемо це ім’я в список істинних подвижників людства, повісимо цей портрет на стінах наших робітничих і селянських клубів, і принаймні вибрані твори, написані Щедріним, зробимо живою частиною кожної бібліотеки».

Спершу так і виходило. Якщо в царській Росії Щедрін був кумиром вільнодумної інтелігенції (а відповідно об’єктом ненависті реакціонерів), то в Радянському Союзі його вивчали в школі, видавали багатомільйонними тиражами. Кілька разів видавано багатотомові зібрання творів. І навіть коли радянська дійсність почала надто вже вочевидь скидатися на деякі щедрінські фантасмагорії, ідеологи режиму використали готовий у них на такі випадки рецепт: те, чого не можна замовчати або заборонити, треба намертво вкрити щільним шаром хвали. (Цю методу, наприклад, успішно використали супроти Тараса Шевченка: його ідеологічно канонізували, щоб поменше народ вчитувався в справжній зміст його поезії.)

Та ось настали нові часи, часи, яких ми пристрасно жадали, але які в найдивовижніший спосіб підтвердили давню істину, висловлену одним тимчасово поваленим класиком: в історії результат усякого руху виявляється таким, якого ніхто не передбачав і ніхто не хотів. Хто міг думати — років п’ятнадцять-двадцять тому, — що Росія (як і весь пострадянський «простір») опиниться в обіймах уже респектабельних (часом) двійників щедрінських Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих! Певна річ, їм Щедрін немилий (та й просто невідомий). Немилий він і новим градоначальникам, знизу догори, що й зрозуміло. Менш зрозуміло, але факт: немилий він і тій частині російської інтелігенції, яка раптом вирішила, що не було ніякої «тюрми народів», не було жахів кріпацтва, самодурства богопомазаників, гноблення думки й совісті, що все це — вигадки Герценів, Чернишевських і Толстих (та, звичайно ж, їхніх духовних спадкоємців — більшовиків), — а було процвітання, плекане благородними імператорами і оберігане витонченими гвардійськими офіцерами. Щедрін же блюзнірствував над тим, що знову святе. Отож, мабуть, не випадково відчутно змілів колишній потік наукових досліджень про великого сатирика, і за останній десяток років можна назвати хіба дещицю спеціальних монографічних праць про нього. Солідних же видань самих творів Салтикова-Щедріна «не спостерігалось».

Та це ще хай собі. А от поцікавтесь: чи дуже запитаний Салтиков-Щедрін у тих бібліотеках, де відпочивають його дореволюційні та радянські видання — твори, зібрання творів, вибране, окремі твори? Ой-ой... Та що говорити про теперішніх, коли й попередніми поколіннями читачів він не прочитаний! Не прочитаний він був «самым читающим в мире народом»! Чи багато хто може назвати ще щось, крім «Истории одного города» (надто вже запам’ятовується назва міста: Глупов) та казок про премудрого піскаря і карася-ідеаліста? Та й «Историю одного города» варто б перечитати. Може, тепер це не просто Глупов, а Glupoff — псевдонім такого собі світового града? Адже ж чого тільки не твориться на білому світі? І хіба не живемо ми й справді в глобальному Glupoff’і, де варвари в масках розстрілюють дітей у школі з автоматів Калашникова, а варвари в дипломатичних смокінгах заскакують їх у домашніх ліжечках — унаслідок незначних помилок «розумних» ракет (процент помилок зведено до мінімуму), де на боротьбу з ожирінням витрачається коштів набагато більше, ніж на допомогу мільйонам мерущих від голоду; де одні спрямовують помисли до того, як продовжити своє мільярднодоларове існування хоча б років до двохсот, тоді як мільйони й мільйони їм від Бога подібних і до двох років не доживають; де який-небудь Мерзопупіос чи Аверкієв перекуповує чергового футбольного забивайла за суму, що майже дорівнює річному бюджету всіх своїх співвітчизників; де на зекономлені від бомбардувань Іраку й Афганістану центи в окремі райони земної кулі скидають з вертольотів Біблії та кульочки з крупою, а буває, що й удосконалені базуки — для безкорисливої підтримки всіх ворогуючих сторін... (Звичайно, є структури гуманітарної допомоги; є в різних країнах багато жертводавців; є лікарі, педагоги і просто люди доброї волі, які роками живуть серед приречених і намагаються зробити для них усе, що можуть, — та скільки ж їх у порівнянні з великими мільйонами тих, кого впряжено, зримо чи незримо, в джаґґернаутову колісницю нищення собі подібних — автоматами Калашникова, мінометами залпового вогню, системами «Град» чи іншими, танками «Шервуд»,
«Т-34» або ще якимись, ракетами з ескадрених міноносців, вертольотами, бомбардувальниками — «літаючими фортецями», килимовими бомбардуваннями, напалмом, урочисто забороненими психотропними засобами, бомбами з оголошеними в кримінал нейтронними добавками, а головне — плодами невтомної і воістину диявольськи геніальної праці, без днів і ночей відпочинку, найсвітліших голів людства в найкомфортніше обладнаних лабораторіях…)

…І все-таки часом думаю, дивлячись навколо себе та в межах майбутнього Пространства, що у Салтикова-Щедріна трохи читачів є. Не маю на увазі тих новоінтелектуалів-патріотів, які в святоімперському чаду вишукують у класиків ХІХ ст. неприпустимі пасажі, що ображають їхню святоімперську ж гідність, — задля подолання і поганьблення неподобств. Маю на увазі спокійних і спостережливих аналітиків, у ранзі політтехнологів, які дають переконливі рекомендації кому слід. Бо інакше як пояснити те, що багато чого чиниться прямо за Щедріним? В цьому була і залишається його зловредність: у доленосності його прогнозів та передбачень. Найґротескніші з них ставали немовби «керівництвом до дії» тодішнім градо- і державотворцям. Це дивувало його і навіть викликало тривогу в нього самого та в його шанувальників.

У нелегальній газеті «Начало» 15 квітня 1778 року з’явилося гумористичне звернення: «Несколько лиц обращаются к г-ну Щедрину с просьбой писать сатирические статьи в более отвлеченной форме, так как они при настоящей степени их реальности служат, по-видимому, материалом и образцом для государственных обращений г. Министра внутренних дел».

Зайве казати, що образи й подвиги щедрінських градоначальників та губернаторів-помпадурів були неусвідомленим, а часом і усвідомленим джерелом натхнення для сталінських соколів. (Хіба не діяли вони у прямій відповідності до «знаменитого проекта «О расстрелянии и благих оного последствиях», составленного ветлужским помещиком Поскудниковым»: «...Предлагается небесполезным подвергнуть расстрелянию нижеследующих лиц: Первое. Всех несогласно мыслящих. Второе. Всех, в поведении коих замечается скрытность и отсутствие чистосердечия. Третье. Всех, кои угрюмым очертанием лица огорчают сердца благонамеренных обывателей. Четвертое. Зубоскалов и газетчиков». І хіба не здійснили вони пропозицію корнета Петра Толстолобова: «Населить поморье Ледовитого океана людьми, сказавшимися, по рассмотрении, неблагонадежными»?). Що ж до неусвідомленої щедрінської жилки (вже іншого порядку, добротливого) у декого із сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних «соціалістів» — про це краще помовчати. Читайте Салтикова-Щедріна самі, будьте добрі.

Віршописець, іроніст, майстер гротеску…

Великі сатирики народжуються в епохи перемін. Такі Ювенал, Рабле, Сервантес, Свіфт (можна тут назвати й Діккенса), такий і Салтиков-Щедрін. У цьому й пояснення того, чому тоталітарні режими, які досягли досконалості, великих сатириків не народжували — їх профілактично усували або ж заглушували децибелами ідеологічного захвату. Що ж до найпізнішого з них — Салтикова-Щедріна — то він просто-таки із зловредною дотошністю «передбачив» методи і Гітлера, і Сталіна, і багато чого іншого в ХХ столітті. Та й нас із вами не минає: адже й ми також, як і він , живемо в «перехідний період», у часи «розщепленої свідомості», хоча й інакшого роду. Тим більше здатен дошкуляти нам Салтиков-Щедрін: адже суть не в тих конкретних формах суспільного буття, які поставали перед його зором, а в тих сталіших якостях людини та її духу, що за цими формами криються. І в епохи перемін особливо виявляються.

Не доводиться вишукувати у Салтикова-Щедріна пасажі, які можна переадресувати нашій сучасності; слова, що нас присоромлюють: вони самі будуть нас знаходити, спостигати читача з кожної щедрінської сторінки. Та не в першу чергу заради цього варто читати й перечитувати його, — а задля того, щоб причаститися до багатства його думки та глибини етичного чуття в їхній самодостатності, навіть помимо будь якої невідхильної актуалізації. Визначення Салтикова-Щедріна як сатирика, великого сатирика, в деякому сенсі умовне, неповне, — принаймні, коли під сатириком розуміють тільки обличителя або сміхотворця. Певна річ, Салтиков-Щедрін і обличитель (М. Чернишевський: «Він письменник переважно скорботний і обурений»; «Ніхто не карав наші суспільні вади словом гіркішим, не виставляв наші суспільні виразки з більшою нещадністю»), і (принаймні в деяких своїх речах) сміхотворець, і іроніст, і майстер ґротеска, і творець фантасмагорій, — але він і психолог, і аналітик, і соціально-економічний мислитель, і філософ-гуманіст, і, часом, лірик високого емоційного тону.

Друга половина XIX століття була періодом розквіту в російській літературі психологічного роману. «Діалектика душі» у Льва Толстого, психологічний аналіз у «полілогічного» Достоєвського знаменували художні відкриття неминущого значення. На їхньому тлі Салтиков-Щедрін як психолог недостатньо поцінований. А тим часом він не менш глибокий в осягненні людини, ніж Толстой чи Достоєвський, просто шляхи осягнення в нього інакші, інакший інструментарій дослідження психології персонажа. «Господа Головлевы» — один з найглибших людинознавчих романів у світовій літературі, а Іудушка Головльов годен стати в ряд із класичними світовими образами облудників і святош, з тим, одначе, що Салтиков-Щедрін унікальний у розкритті житейського механізму соціального і релігійного лицемірства та в показі його трагізму: як такого, що геть руйнує людську особистість («виморочність»).

У Салтикова-Щедріна як психолога переважає не «демонстрація» (хоч і вона є), а інтерпретація. Доскіплива, невідчепна, але об’єктивна. Власне, це не тільки психологічна карта особистості — це інтерпретація особистості в усіх її життєвих мотиваціях.

Один із об’єктів такої щедрінської інтерпретації — «благонамірений» дворянин, який пережив загальну ейфорію «визволення» селян, але насправді несе в собі весь багаж минулого (кріпосницького способу життя), не знайшов себе в «новій» дійсності і, ставши її ворогом, увійшов у когорту реставраторів (власне, завдання реставрації уявлялося не дуже складним: адже «нове» виявилося продовженням старого).

Здавалося б, ідеться про один із соціально-психологічних типів давноминулого. Але насправді це не так. Салтиков-Щедрін бачить його в такому історичному, психологічному, ідеолого-етичному масштабі, що перед нами постає один із загальнолюдських феноменів. У всі епохи кардинальних суспільно-політичних перемін (революційних чи порівняно поступових) хвиля оновлення захоплювала широкий спектр суспільних сил: усі були невдоволені старим, усі жили ілюзіями про можливість «розумнішої» дійсності, коли ж ілюзії розвіювалися, більшість із тих, хто приєднувався до революцій (чи «революцій») з етичного або інтелектуального співчуття (чи пристосовницького розрахунку), а не з життєвої потреби або класового інтересу, — дезорієнтувалися і входили в резерв «контрреволюції», реставрації. Так було у Франції початку XIX ст., в Росії другої половини XIX ст., в Росії початку XX ст. Кожного разу це відбувалося в особливих формах і в особливому масштабі. В дуже своєрідному вигляді схожі процеси протікають сьогодні і в Росії, і в Україні... Втім, це лише одне з багатьох явищ, міркувати над якими може допомогти Салтиков-Щедрін…

І ще одне: Салтиков-Щедрін, мабуть, найтверезіший з великих російських розумів (крім, хіба, самого Пушкіна), йому чужі будь-які крайнощі — на відміну, скажімо, від Достоєвського або Толстого, — він знає лише одну крайність: крайність незрушного стояння на точці зору тверезодумання. Сьогодні це, мабуть, найповчальніше — те, що може допомогти моральній і психічній самореабілітації людини початку ХХІ століття.

Не зовсім сатирик?

У нього є дві характерні відмінності від великих сатириків західноєвропейських літератур. Скажімо, Рабле і Свіфт немовби принципово віддистанційовані від зображуваного ними світу. І «оцінки» даються немовби з погляду іншого, ідеального або спеціально повчального світу. У Рабле це країна Утопія, фантастичні образи Гаргантюа і Пантагрюеля; у Свіфта — Бродбінгнег і гуїнгми. Та й у Вольтера, Дідро, Монтеск’є щось схоже: абсурд існуючого бачиться з відстороненої інтелектуальної позиції або з привнесенням екзотичного ракурсу.

Інша річ у Салтикова-Щедріна: вже на іншому рівні розвитку реалістичної літератури, він сакралізації власних ідей не потребував. Він «вибудовував» їх на очах у читача у плетиві ідеологічних суперечок персонажів, у власних напружених роздумах, зважуючи різні підходи, інколи «зриваючись» і в соціально-педагогічну патетику. (А утопія й екзотика, навпаки, нерідко були в нього доведенням до логічного завершення фантастичних прожектів реакціонерів та авантюристів або ж небезпечних тенденцій самої дійсності, — хоча в деяких випадках письменник говорив про необхідність «позитивної» утопії як стимулу для громадянських прагнень.) «Точка зору» Салтикова-Щедріна — в середині зображуваного ним світу, а не зовні; він не вивищується над ним як спостерігач, він сам йому належить, він — його співучасник (за винятком, зрозуміло, жанрово відстороненого світу казок або «Истории одного города»). Ідеологічна й моральна оцінка випливають з мучення духу людини цього виморочного світу, з тяжких протистоянь йому. Ідеал не взято з прикладів досконалості, його взагалі немає звідки брати, його ще треба вибороти в хаосі зіткнень.

Вічне місто Глупов

Як і вічне місто Рим, друге вічне місто — Глупов — стояло на семи горбах і мало намір стояти безстроково всупереч періодичному нищенню всього населення градоначальниками, голодом і стихіями (в числі останніх — бунти й революції). Зіставляючи два вічні міста, глуповський літописець скромно зауважує: «Різниця тільки в тому й полягає, що в Римі сяяла нечестивість, а в нас — благочестивість, Рим заражало буйство, а нас — покірливість, у Римі бушувала підла чернь, а в нас — начальники». Літописець не підкреслює, що віддає перевагу Глупову перед Римом, але ця перевага очевидна з об’єктивного викладу фактів. Не меншою мірою, ніж Рим, Глупов належав світовій історії, а не лише російській. Хоч немовбито «История одного города» (це вже справа автора, який використав глуповський літопис на свій розсуд) — не більш як гротескна версія історії держави Російської, що підкреслюється і послідовним пародіюванням літописного («несторівського») складу з доведенням до забавного абсурду славного сюжету з запрошенням «княжити» («Тоді надумали шукати собі князя. — Він нам усе вмить дасть, — казав старий Добромисл: — він і солдатів у нас наробить, і острог як слід збудує. Гайда, хлопці!»), і пародіюванням стилю законодавчих актів Російської імперії, і іронічно «шанобливими» посиланнями на істориків — Костомарова, Соловйова, на Страхова і Пипіна, і співвіднесенням глуповської хронології з загальноросійською, і «виходами» в європейський контекст (теж, зрозуміло, пародійними).

Вперше образ Глупова з’являється у Салтикова-Щедріиа в нарисі «Наши глуповские дела», опублікованому в листопадовому числі «Современника» за 1861 рік. В ньому він не торкався історії Глупова. Але наступного, 1862 року, помпезно відзначалося «тысячелетие России», і, можливо, це й підштовхнуло сатирика до написання історії Глупова. Написані нариси були 1868 року, а опубліковані в «Отечественных записках» в 1869—1870 роках. До речі, того ж таки 1868 року написав і О.К.Толстой свою віршовану «Историю государства Российского».

Обидва твори близькі між собою своїм пародійним стилем, але Толстой швидше потішається із стереотипів офіційної історіографії (хоча й досить дошкульно), тоді як Салтиков-Щедрін дає майже трагічний ґротеск. І має на увазі не так історію, як «вічне»: сучасну йому Росію і, сказати б, загрози майбутнього. Сам Салтиков-Щедрін різко заперечував проти визначення його твору як «історичної сатири». Відповідаючи критикові «Вестника Европы», який закидав йому історичні неточності й викривлення, він писав: «Не історичну, а цілком звичайну сатиру я мав на увазі, сатиру, спрямовану проти тих характеристичних рис російського життя, які роблять його не зовсім зручним». Заперечував він і звинувачення в глумлінні з російського народу: «...Непорозуміння щодо глумління з народу, мені здається, походить від того, що рецензент мій не відрізняє народу історичного, тобто того, який діє на поприщі історії, від народу як втілення ідеї демократизму. Перший оцінюється і здобуває співчуття за мірою справ своїх. Якщо він витворює Бородавкіних і Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може бути й мови; якщо він виявляє прагнення вийти зі стану несвідомості, тоді співчуття до нього є цілком законним, але міра цього співчуття все-таки зумовлюється мірою зусиль, які робить народ на шляху до свідомості. Що ж до народу в сенсі другого визначення, то цьому народові не можна не співчувати вже через те одне, що в ньому полягає початок і кінець усякої індивідуальної діяльності». (Ця глибока думка співзвучна з тим пафосом національної самокритики і водночас приналежності своєму народові, який пронизує творчість Тараса Шевченка й Івана Франка.)

І в «Истории одного города», і в інших творах Салтикова-Щедріна — не глум, а біль за наругу над народом, за його безправність і ганебне довготерпіння. Біль — але й суворий суд над його «несвідомістю». (Вже як не випробовував глуповців черговий градоначальник, «колишній денщик князя Потьомкіна» бригадир Фердищенко, голодом і пожежами, але похитнути їхнє начальстволюбіє і начальствовідданість не міг: «Ми люди звичні! — говорили вони: — ми перетерпіти можемо. Якщо нас теперечки всіх на купу скласти і з чотирьох боків підпалити — ми й тоді супротивного слова не мовимо! — Це що й казати! — додавали інші: — нам терпіти можна! бо ми знаємо, що в нас є начальники!»

Та було б помилкою вважати, що все тут — в унікальності російської історії. Навпаки, «досвід» Глупова, коли не в «конкретиці», то в суті своїй таки універсальний: як свідчення про безмежні можливості деспотичних форм державного устрою — в сенсі придушення всілякого життя; про безмежність «самовираження» і «самоствердження» великих і малих тиранів; про безмежність деградації народів, що попали під їхню владу, — всьому цьому наступна історія дала безліч прикладів. Так що Глупов — не просто Глупов, але й Glupoff — і в цьому сенсі, і в іншому: адже глуповство має силу самостійного існування навіть незалежно від форм державного устрою — людська «несвідомість», за Щедріним, має не тільки політичний вимір…

І ось що ще цікаве й цінне в «Истории одного города» (і на що не звернено належної уваги): в потужному й немовби неподільному потоці саркастичних ескапад і фантасмагорійних картин якось ніби самі собою то тут, то там утворюються міцні острівці спокійних самодостатніх роздумів (лише легенько забарвлених відблисками іронії, що навколо них) — про мінливість історії, про властиві людині пристрасті й слабкості, про психологію людських спільнот, — усе це нагадує про те, що автор ніколи не випускає з думки реальну «точку відрахунку».

«А закон пущай в шкафу стоит»

Кому, як не нам, з роду в рід живши під покровом законів, які зберігаються в надійному місці, зрозуміти цей евристичний вигук, яким завершилося входження помпадура (який «сумнівався», отже, ще не сповна осягнув науку) в тонкощі юриспруденції («Помпадуры и помпадурши»). Тут треба сказати, що «помпадур, який сумнівається» — явище виняткове серед адміністративної еліти. Його попередники просто не знали про існування закону. Йому ж трапилося побачити шкаф із законами — десятки грубезних томів у шкіряних оправах збентежили його. Розпитуючи правителя канцелярії, він довідався, що закон, якщо до нього звертатися, в одних випадках дозволяє, а в інших — зв’язує. Наприклад, висікти міщанина Прохорова «келейно» можна, а «по закону» — ні. З усякого правила закон передбачав винятки («изъятия»). Помпадур засмутився. Адже досі він діяв так, немовби ніяких «изъятий» не існувало, — «і ніякої шкоди для себе від того не діставав». Тепер же, заглянувши в один тільки том, він побачив, що «все життя людське передбачене й визначене. Все, починаючи з харчування й кінчаючи освітою та обов’язком запроваджувати фабрики й заводи та тримати неушкодженими мости й перевози. На все — докладне правило, і за невиконання кожного правила — погроза. Йому, йому... погроза! Так, і йому. І його життя передбачене й визначене, і воно обставлене щонайскладнішими обов’язками та відношеннями». І в нього зривається гіркий вигук: «То навіщо ж ми, помпадури, потрібні?» Йому уявляються страшні картини: «боротьба з законом», в якій знемагало багато помпадурів, скінчилася перемогою закону. «Помпадури гинули десятками; дзеркальна поверхня адміністративного моря скаламутилась майже миттєво; зневажені і знедолені піднесли голови, тріумфуючі та розправу творящі опустили її донизу; так звані ябедники виповзли зі своїх нір і пренахабно називали себе представниками суспільної совісті. Крах був суцільний».

Але журився помпадур недовго. Закон — так закон. «Я тепер так чинитиму: — хоч би там що сталося — закон! Пішки людина йде — покажи закон! у бричці їде — закон! Я вас дійму, ласкавий пане, цим законом! (…) Он у мене на пожежному дворі всі рукави у труб позсихалися... подивимося, як то їх полагодить ваш пан закон».

Невдовзі виявилося, що «пан закон» не в змозі вирішити жодного з питань, які запросто вирішував помпадур з натхнення. Ось тоді-то й винесено було безсмертний вердикт: «А закон хай собі в шафі стоїть!» Зразу ж пішли й підзаконні акти: «Закон у шафі стоїть, а ти напирай! (...) Напирай твердіше! (...) Твердіше напирай!» Так закінчилися сумніви «помпадура, який сумнівався».

Однак траплялися серед помпадурів та градоначальників і любителі законів. Точніше (власне, важливе уточнення): любителі писати закони. Таким законотворцем був глуповський градоначальник Беневоленський, чоловік учений, який закінчив семінарію, «друг Сперанського» (пародійне співвіднесення з діяльністю знаменитого ліберального адміністратора й законотворця часів Олександра І тут, звичайно ж, не випадкове). Ще на лаві в семінарії Беневоленський накреслив кілька законів, з яких найприкметніші: «всякий чоловік хай же має в серці смуток», «всяка душа хай же тремтить» і «кожний цвіркун хай же знає відповідний званню його припічок». Беневоленський багато роздумував про якості законодавця: чи повинен він володіти глибокодумністю й прозірливістю Лікурга, чи твердістю Дракона. І прийшов до висновку, що найкращі закони — «середні», тобто наче й не закони, а «сутінки законів», і це ті, які видаються для того, «щоб законодавці не скніли в неробстві».

Прибувши в Глупов, Беневоленський гостро відчув слабкість законодавчої гілки влади. Законів, на його думку, було недосить, усупереч загальній переконаності в протилежному. «Хоча ж у Російській Державі законів рясно, та всі вони по різних справах розбрелися, і навіть дуже ймовірно, що більша частина їх під час колишніх пожеж згоріла». Через такий дефіцит законодавчих текстів Беневоленський самочинно присвоїв собі право законодавчої ініціативи. Йому здавалося неповажним навіть витерти носа, якщо в законі не сказано чітко: «всякий, хто має потребу витерти свого носа, — хай же витре». Його девізом було: ні дня без закону! Так з’явилися «Статут про добропорядне пирогів випікання», «Статут про властиву градоначальникові добросердість» та інші. Але до повсякденного життя глуповців відношення мав тільки «Закон 1-й», найкоротший, який проголошував: «Всяка людина нехай же обережно ходить, а відкупщик нехай же принесе дари». Нічого в житті глуповців він не змінив, бо вони завжди обережно ходили (в постійному страхові), а відкупщики приносили градоначальникам мзду за домовленістю. Оскільки цим і обмежилося втручання Беневоленського в життєустрій глуповців, то вони піднеслися духом і тілом. На жаль їхній великий, Беневоленського, який уже подумував про конституцію, «вивезли» — за ймовірний зв’язок з Наполеоном (за доносом одного з громадян Глупова). На зміну йому прибув майор Прищ, і він ощасливив глуповців прямо протилежним чином: перестав видавати закони взагалі (тільки збільшив данину з відкупщика). І — о диво! — за умов цілковитого позазаконня Глупов розцвів! Бджол роїлося небачено, так що меду й воску було відправлено у Візантію «майже стільки ж, як за великого князя Олега». Хоч худоба від пошестей не гинула, але шкур було безліч, а що «глуповцям при всьому тому зручніше було ходити в личаках, ніж у чоботях, то й шкури спровадили до Візантії цілком», і за все одержали валютою. «А оскільки гній продукувати кожному стало вільно, то й хліба вродило стільки, що, крім продажу, залишилося навіть для власного вжитку».

Але добробут небезпечний тим, що він породжує дозвілля, а дозвілля — аналіз. І ось, не маючи достатнього досвіду життя у відкритому громадянському суспільстві, не зміцнівши у самоврядуванні, при бракові традицій політичної культури, глуповці почали свободу та здатність до аналізу вживати не для зміцнення свого благополуччя, а для нищення його. Носієм цих небезпечних аналітичних здібностей глуповців став предводитель дворянства (за чином, сказати б, «не перший, але й не другий», якщо згадати пріснопам’ятну нам формулу), який мав витончений нюх і неконтрольований потяг до м’ясива: саме він і вчув, що у майора Прища — фарширована голова; довго умлівав він, аж поки приловчився й відчикрижив кусень фаршу, після чого й відбулося викриття градоначальника як несправжнього.

В цих дивовижних історіях (а ми посилалися тільки на частину з них) найдивовижніше не те, що, не пройшовши виховну школу громадянського суспільства, глуповці примудрялися саму свободу й добробут обертати собі на шкоду, постійно пошукуючи твердої руки (це якраз річ природна і не в самому тільки Глупові спостерігалася й спостерігається), — а, те, що коли й оберталося щось їм на користь, так це відсутність законів. Під тягарем законів вони знемагали, «переставали соромитися, обростали шерстю й смоктали лапи», а при занепаді законотворчості вони починали скидати шерсть, переставали смоктати лапу, обростали жирком і починали соромитися.

Тут уже, зрозуміло, не в глуповцях біда, а в законах. Салтиков-Щедрін дошкульно висміяв безплідність законодавчої діяльності в Російській імперії; всі сторони життя були обплутані ланцюгом найсуворіших і найдрібніших регламентацій, — і водночас усе це не мало жодного впливу на реальне життя народу і відбувалося в незримому для народу мертвому світі казенних бомаг.

У листі до редакції «Вестника Европы» Салтикову-Щедріну довелося пояснювати: «Коли глуповці жиріють? — в той час, коли над ними стоять градоначальники простодушні. Отже, за змістом інакомовлення, простодушність не шкодить, а дає користь. Може, я й помиляюся, але в такому разі стократ помиляється сама дійсність, яка пов’язала з уявленням про розпорядливість уявлення про всілякі муштрування».

Тобто: не заважайте народові жити. Якщо вже законові все одно не минути своєї долі: стояти в шафі.

«Катастрофа»

Це слово — одне з тих, які часто вживають персонажі Салтикова-Щедріна. Катастрофою для них була, звичайно ж, селянська реформа 1861 року. Вона викликала колективний плач кріпосників (щось на зразок відомого: «Такую страну развалили!»). Плач цей тривав не одне десятиліття: «І це та сама Росія, що двадцять літ тому цвіла! (...) — Тоді кожен селянин на свята щі з яловичиною їв! пироги! А тепера, ану спробуйте спитати, на скільки дворів одна корова припадає?»; «Хліборобство знищене, промисловість ледве дихає... в торгівлі застій...» Звідусюди лунали голоси, які «виригали прокляття, закликали до ябеди, людиноненависництва, усобиць». Дехто з «колишніх» робить спроби створити свого роду підпілля (досить кумедне) для протидії «катастрофі», інші ж нагадують про свої заслуги і, як, наприклад, генерал Проходімцев, голова «Общества благих начинаний», сподіваються ще «послужити».

Та не тільки колишніх господарів життя збентежив «такий рвучкий перехід» (шокова терапія?)... І ті, хто щиро хотів перемін, опинилися не в тому світі, про який мріяли (не у світі своїх «снів»), а «під ігом усіляких непорозумінь»: «Тепер же я хоч і кажу: ну, слава Богові! здійснилися кращі сподівання моєї молодості! — Однак оскільки на душі в мене при цьому шкребе, то здійснені сподівання моєї молодості йдуть своїм звичаєм, а сни — своїм...»

Знайоме? Дуже. Наше.

«Куда мы идем?»

Це запитання, виголошуване — по-різному — і колишнім «диригуючим класом» (князь Оболдуй-Тараканов та інші «кращі люди Росії»), і його розчарованими опонентами, — висить у повітрі. І ще одне запитання, від тих, хто хотів перемін: чому «не стало дихати легше?» Відповіді немає. Замість оновлення — «скажений гавкіт і нахабний сміх знесамовитілих потвор», що піднялися «з дна суспільства» («Пестрые» письма). Недовгу пору надій змінив страх: «...невже на зміну теперішній знищувально-консервативній партії гряде з мороку партія, яку доведеться вже назвати найзнищувальнішо-консервативнішою?» («Дневник провинциала в Петербурге»).

«Кризисы»

Наслідком «катастрофи» стали «кризи». «Криз» була сила-силенна, вони спостигали всіх і всюди. Та ніхто не говорив про одну кризу: «кризу совісті» («Пестрые письма»). А саме вона й була головною. Слово «сором» прийшло в забуття: «Скажи йому, а він тільки кучерями тряхне», наче «пролетіла муха». «Хай буде нам соромно» — звучить смішно. Але це тільки зовнішній бік «кризи совісті». Добачаючи тільки його, консерватор-бюрократ компонує черговий проект — цього разу «Об уничтожении разнузданности». Його опонент заперечує: а що як завтра треба буде знову «разнуздывать»?

Та, власне, чому завтра? Сьогодні! Хто запізниться, тому буде непереливки: «Безсоромність, як заміна провідної думки; спритність і промітність, як заміна переконання; успіх, як виправдання пошлості й нікчемності прагнень — ось таємниця віку цього, ось девіз сучасного тріумфатора! «Геть думку! геть переконання!» — на всі лади волає переможне комарине воїнство, і горе тому профану, який вріжеться в цей суцільний комариний рай зі своїми так званими idиes de lautre monde».

«Реформы»

«...Вказуючи на кризи, люди всіх партій неодмінно приплітають до них реформи. Всі в один голос стверджують, що саме в реформах і полягає весь секрет, тільки одні додають: «недореформили!» — а інші: «перереформили!» («Пестрые письма»). А коли й те, і те разом? Що ж тут небувалого?

Є й третя точка зору, трохи несподівана, але по-своєму небезпідставна. Річ не в реформах, а у відсутності страху. В хвилину ліберального своєдумства уже знайомий нам Прокоп припускає: «І не такі реформи можна б стерпіти, якби ж то страх був!» На його думку, реформи й страх, розвиваючись разом, могли б запліднити одне одне. Та ось питання: «чи може страх, одного разу зникнувши, відродитися знову?» Авжеж — ще й як! Той же Прокоп відчув це на собі самому, а багато з його колег ніколи й не скасовували страх у своїх душах.

Так чи не так, але реформи не сходили з порядку денного. Проведенням їх займалися комісії: «Комісія з зав’язування вузлів», «Комісія з розв’язування вузлів», «Комісія незведення кінців з кінцями» та ін.

В обстановці «перереформованості» і водночас «недореформованості» вдався небувалий урожай на проекти: як проекти влаштування, так і — в набагато більшій кількості — скасування, заборони, знищення, зриття і т.д. Проекти гаряче обговорюються, переважно в колі відставників, «поручників, ротмістрів, піддячих, усіх, хто зараховує себе до сонму представників вітчизняної інтелігенції». Так, в одному з гуртків дебатується питання про те, чому віддати перевагу: проектові скасування чи проектові знищення? Власне, таких було багато. Але був і проект про розширення: розширення простору діяння квартальних наглядачів. Більш елітний характер мали проекти про реформування, або реорганізацію окремих сфер життєдіяльності суспільства. З них зупинимося на двох, що стосуються науки й літератури і мають деякий історичний інтерес.

«О перереформировании де сиянс академии» (Академії наук)

Так називався проект відставного полковника Дементія Сдаточного. Питання про долю науки завжди було в центрі уваги не лише відставних полковників, але й діячів державного масштабу — градоначальників, помпадурів. Майже всі глуповські градоначальники або впроваджували науки, або — любіше — скасовували їх. («В’їхав на білому коні, спалив гімназію і скасував науки», — повідомляє літописець про Перехват-Залихватського. А от Двоєкуров і Бородавкін, навпаки, клопоталися про заснування в Глупові Академії наук, але безуспішно.)

Постійні труднощі полягали в тому, що складно було розмежувати науки на корисні й шкідливі. За вирішення цього питання якраз і взявся Дементій Сдаточний. Він щиро зізнається, що вважав би за найкраще обходитися без наук взагалі, але оскільки, «через нинішню розбещеність звичаїв, уже повсюдно за істину береться, що без наук прожити неможливо», а також і для того, щоб «у воєнних наших починаннях шкоди не зазнати», — слід подбати про те, «щоб науки наші супроти всіх інших були переважаючі», тобто розповсюджували світло, а не пітьму. Щоб уникнути розбіжностей, слід постановити, що «лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів». Сумнівних же «вигадників наук» слід відсилати «у віддалені й малонаселені міста». Академія наук, на думку Дементія Сдаточного, саме й повинна зосередитися не на розповсюдженні наук, а на «розгляді» їх на предмет їхньої відповідності приписам начальства. Для цього пропонувалося створити чітку вертикальну структуру для відстеження становища на місцях.

А були ж часи, коли проект Дементія Сдаточного фактично й здійснювався...

«Переформування Спілки письменників»

Тьху ти... як же, одначе, в’їлися в нас ці радянські стереотипи! Що це написалося? Та не було в часи Салтикова-Щедріна ніякої «Спілки письменників»! Нікому було до цього додуматися. Та й слава Богові.

А от письменники були. І була література. І це багатьох непокоїло. «І чого церемоняться з цією паскудною літературою (...) Адже це зрештою нечувано!» — обурюються «консерватори».

Відбиваючи думку людей, такий собі Федот Архімедов, що піднявся з небуття, головну увагу приділив літературі. На «нинішній склад літератури» він не покладає жодних надій. Але й «намордників», хоч як це дивно, не пропонує, на відміну від своїх менш стриманих друзів. Він сподівається на те, що «сама природа, нарешті, обуриться», і настане «природна розв’язка»: «Уже достатня кількість зійшла з арени; решта... не забариться». Кількість письменників він пропонує обмежити числом 101. Сотню розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному. На чолі кожного із загонів поставити патріархів, але таких, які «мишей уже не ловлять». Після «молебня» і «запрошувального сигнала» загони починають полеміку між собою, яка «зливається в одному спільному почутті вдячності». А що ж сто перший? На нього якраз і вся надія. Він буде вихований відповідно до проекту про впорядкування молодого покоління і дасть початок одинадцятому загону, а потім і майбутній хвилі добропорядних письменників, які й замінять ненадійних.

Здається, і цей рецепт було використано в часи не дуже й далекі, та й на майбутнє він може являти інтерес.

А втім, питання про літературу настільки важливе у Щедріна, що про це доведеться говорити окремо...

«О необходимости децентрализации»

Так називався ґрунтовний проект відставного корнета Петра Толстолобова («Дневник провинциала в Петербурге»). «Великими реформами» Олександра II намагалися по-своєму скористатися «гілки влади». Одними з наймогутніших серед них були реґіональні бюрократичні еліти, очолювані надісланими з центру губернаторами. Губернаторів призначали з-поміж наближених до імператора або вищих державних діячів осіб, враховуючи міру відданості престолові, родинні зв’язки, фавор та інше, — а не в останню чергу й необхідність матеріально підкріпити збіднілого сановника (давня руська традиція відправляти «на прокормление»). Тому посада губернатора вважалася вельми вигідною, забезпечувала деяку міру адміністративної незалежності і фактично цілковиту безконтрольність і безвідповідальність. Однак нескінченні вказівки з імперських канцелярій, хоч і не сприймалися надто серйозно, все ж створювали певну незручність, тому в ході «великих реформ» склалася хай і неорганізована, але досить солідарна опозиція серед губернаторів: з вимогою більшої децентралізації, більшої свободи дій для «регіоналів» — мовляв, задля кращого врахування місцевих інтересів (а насправді переважно з метою охоронити себе від деяких «надто ліберальних» прожектів центральної влади й розширити собі свободу дій).

Ідею децентралізації у ХІХ столітті розвивали видатні політичні мислителі Заходу. А відомо, як хутко переймали в Росії західні ідеї та якого вигляду вони тут набували. Згадаймо хоча б вільнодумну Катерину І, яка зворушливо приятелювала з Вольтером та Дідро і засилала Радищева в благословенний Сибір, віддавала Новикова до рук «знаменитого» ката Шешковського: мовляв, Росія від того не втратить — «изо Франции ишшо паричко пришлют» (формула, що випереджала століття!). Згадаймо, якими запеклими вольтер’янцями були передові (тобто найбагатші) російські поміщики, вільні від забобонів та самообмежень. Ось і ідея децентралізації в
60-ті роки ХІХ століття знайшла благодатний ґрунт у трохи несподіваних шарах російського суспільства.

Усе це є і в проекті відставного корнета Петра Толстолобова. Покликаючись на авторитет видатних мислителів і багатий досвід країн Заходу, відставний корнет дошкульно таврує зло централізації як спадщину варварства і переконливо доводить необхідність децентралізації задля суспільного прогресу. Гірко нарікає він на те, що російські губернатори в регіонах не можуть повною мірою реалізувати свою світоперетворювальну енергію, оскільки «зв’язані всякого роду сумнівним і згубним формалізмом»; ще незбагненніше для нього те, що «справники позбавлені прав чинити залежно від обставин», а «станові пристави до такого ступеня обплутані сітями начальницьких приписів, що невдовзі й саме життя за тяготу собі вважатимуть». (Як бачимо, службам внутрішнього порядку завжди було нелегко.)

Салтикову-Щедріну не доводилося надто вже фантазувати. Адже саме такий — по суті — зміст вкладали в ідею децентралізації тодішні регіонали: «...Дадуть губернаторам владу (чомусь-то раптом усім здалося, що це найбеззахисніші істоти) — і все процвіте; не дадуть — і все зів’яне» («Пестрые письма»).

Багато що змінювалося; змінювалися посади й оклади, способи стягування недоїмок і приведення обивателів до благонравія; змінювались ідеологія і фразеологія, — але незмінною залишалася скорбота про розширення повноважень, звільнення від «обмежувальних обставин», демократичне самоврядування — в колах губернаторів, градоначальників, справників і станових...

Помпадури

Мовою Щедріна губернатори — це і є помпадури: з огляду на їхню непохитність чи невблаганність («непреклонность»). Спеціально про них (і для них) написав він книжку нарисів «Помпадуры и помпадурши», яку створював протягом 12 років (1863—1875). Задум свій пояснив він наявністю серйозних недоглядів у кадровій політиці: підготовкою помпадурів до нелегкої державної служби ніхто відповідально не займався, діло було пущене на самоплив, помпадури часто змінювали один одного, не встигши дійти до суті, не встигши здійснити свої задуми.

«Молоді наші помпадури дуже часто звертаються до мене за роз’ясненнями, як у тому чи іншому випадку слід учинити», — пише Щедрін, пояснюючи, чому він зважився викласти бодай «основні пункти помпадурської діяльності». Даючи «молодим помпадурам» дружні поради, він укладає своєрідну енциклопедію помпадурства і замальовує різні типи успішних помпадурів: «старого кота», «помпадура, який сумнівається», «помпадура боротьби», «зиждителя», простодушного помпадура... За всієї різноманітності цих типів, результати їхньої діяльності здебільше однакові — ті, про які захоплений іноземний гість (розділ «Мнения знатных иностранцев о помпадурах») висловився так: «Ай-ай, хороше здесь! (...) Народ нет, помпадур єсть — чисто! Айда домой риформа делать!»

Провінція

Сарказм Салтикова-Щедріна з приводу бюрократично-кланових ідей «децентралізації» та помпадурського регіоналізму зовсім не означав, що він був прибічником централізації, не вірив у можливості самоврядування і в «резерви» провінційного життя особливо. Навпаки, він «співчував» провінції, пограбованій і постійно грабованій, він печалився її беззахисністю. «Щук розвелось у провінції так багато, і притому з таким цинічним бажанням ковтати, ковтати й ковтати, що навіть зчужа стає якось не по собі», — писав він у «Письмах о провинции» (1868—1870), вражений успіхами капіталізації на низовому рівні.

Щедрін, причетний до провінційного життя незчужа і знаючи його проблеми з власного досвіду, відтворив не лише картину розору, злиднів та економічної кабали, але й культурної, духовної, інтелектуальної порожнечі провінційного життя. Провінція паралізована «невиправною обмеженістю кругозору». Панує переконання, що «тільки у великих центрах людина може сміливо мислити й вільно дихати». (Трохи пізніше, в «Дневнике провинциала в Петербурге» він дошкульно спростує цю ілюзію, показавши фантасмагорію столичного суємудрія). Бездумність, пригніченість думки драконівськими законами та рабськими звичаями — лихо з лих провінційного, та й столичного життя. «Думка, з усіх боків стиснена, нічим не живлена, мимоволі кидається на дрібниці й загрузає в них. Разом з нею загрузає і вся людина...» Це загрузання в дрібницях (гоголівський мотив?) — ще більш спустошливе (через свою масовість і всеосяжність), ніж навіть випробувані адміністративні способи скасування «человеков». «Люди і діла їхні зникають на наших очах воїстину нечувано. Наче в яму, наповнену багном, пірнуть, і зразу ж над ними все затягнеться й запливе. Вчора ще була людина, а сьогодні вже її немає. Не тільки з життя, але навіть із хрестоматій та курсів словесності зникають люди. І за кожним зникненням — анічичирк. (Ну хіба ж це не про 30-ті роки ХХ ст. сказано?! — Автор). Міста і села й далі процвітають: деякі з них поступово пізнають користь уживання картоплі, інші — поступово призвичаюються до думки про необхідність щеплення віспи та ін.».

Роздуми про те, «чи може і якою мірою провінція заявляти претензії на самостійність», не дуже відрадні. Бо «провінція є середовище, в якому збираються податі й податки для незупинного діяння центрів. Випитайте думку на цей предмет будь-якого члена нашої гулящої інтелігенції, і ви прочитаєте таке: провінція є те злачне місце, з якого здобуваються матеріальні засоби, необхідні для зручного існування в столиці». І найбільша же нісенітність у тому, що й сама провінція погоджується з тим, що вона лиш «придаток». А «все, що чує в собі силу, нестримно прагне геть із провінції», зокрема, під дією «торгового космополітизму» та інших його видів. «Правда, — застерігається Щедрін, — залишається мужик, який і далі стоїть твердо на місці; але що таке мужик, як не тяглова одиниця, що постійно продукує і в якої постійно ж продуковане більш або менш проходить поміж пальців?»

Невідступність цих роздумів у «Письмах о провинции» надає їм не так сатиричного, як зосереджено-аналітичного характеру.

«Ташкентцы», «ташкентство»

Старше покоління читачів пам’ятає крилату фразу: «Ташкент — город хлебный» — назву роману радянського письменника О.Невєрова. Це, мабуть, усе, що знала про столицю братньої республіки більшість наших людей-інтернаціоналістів. В життя ж героїв Салтикова-Щедріна («Господа ташкентцы») Ташкент щойно входив. І асоціювався з одним: з бараниною. Волонтери, які ринули в Ташкент, у захваті: «Там, кажуть, така баранина!»; «Вони і в піст баранину тріскають»; «Народ простий, незіпсутий. Знову, кажуть, що в них навіть проста баранина від багатьох недуг зцілює». І т.д.

В 1867 році Ташкент, завойований Росією двома роками раніше, став центром туркестанського генерал-губернаторства, і туди ринув потік чиновників, любителів поживи і всіляких пройд, що заходилися грабувати й цивілізувати «дикий край».

Контингент цивілізаторів, що кинулися в Ташкент, більш ніж промовистий. «— Не пощастило мені, mon cher! — каже один молодик другому (в обох над губою ледве пушок пробивається), — із школи вигнали... ну, я й зважився! — А я так боргів наробив, от батько й каже: іди собі, каже, мерзотник, у Ташкент!»

Деякі сумніви були в оповідача, цивілізаторської енергії йому-то не позичати («Був би в мене штоф горілки, я би в одну хвилину спромігся процивілізувати наскрізь цілу палестину!»). Мав і досвід — дуже успішний у Польщі, правда, трохи прикрий у «внутрішніх губерніях»: тут уже все було «до такого ступеня процивілізоване», що залишалося тільки «низенько вклонитися» перед результатами діяльності «цілого ряду «ребят», починаючи від знаменитого своїми пустощами Удар-Єригіна і кінчаючи Колькою Шалопаєвим». Тепер же оповідач мав потрапити в розпорядження свого шкільного товариша П’єра Накатникова, нині ж генерала Накатникова. В школі той не цікавився нічим, окрім власного туалету («сидить перед складаним дзеркальцем і вічно причісує волосся»), але, всім на подив, зробив швидку кар’єру, а тепер став «головним рушієм у справі ташкентської цивілізації».

Оповідача ж Накатников зразу записує у гвардійці ташкентства («... і в нас, ташкентців, є свої чорнороби і свої гвардійці!»). Вічний і принцип поділу на чорноробів і гвардійців. Перші — це «так звані піонери цивілізації; вони йдуть вперед, прорубуючи просіки, пускають кров і так далі. Всі ці люди, яких ти зараз у мене бачив, — усе це кровопускателі. Якщо вони гинуть, то, в загальному ході справи, це майже лишається непоміченим. Цих кровопускателів щохвилини народжується така сила, що вони так і лізуть з усіх щілин на зміну один одному. Зовсім інша справа — наша цивілізаційна гвардія. Люди гвардії не прорубують самі просік, а тільки вказують і диригують роботами, їм не дозволяється гинути, тому що на них є докладний облік. Більше того, вони одержують подвійні прогонні та порційні гроші!»

Тут Накатников, звісно, багато що передбачив, на століття. Але самий зміст пропонованого Накатниковим цивілізування спочатку біднуватий — все-таки перші кроки. Колись-то Кавказ мали намір цивілізувати, окрім штиків, шляхом розповсюдження російського самовара (навіть Пушкін віддав данину таким ілюзіям). Накатников же збирався цивілізувати вже підкорену Середню Азію, порушивши «питання про російський віз» — у надії пересадити туземців з верблюда й коня на воза. «Нарешті з’являється віз — цей незручний і труський екіпаж! — але подивись, яку він революцію зробить! Своєю незручністю він змусить обивателя остерегтися зайвих пересувань, і тим самим прив’яже його до землі. Ця прив’язаність, зі свого боку, породить поняття про гній. Бачачи поступове нагромадження цього угноювального матеріалу, простодушний пастух спитає себе: що таке гній? (...) Він починає дорожити гноєм (...) — і ось влаштовує коло нього своє житло і, непомітно для самого себе, вступає в період осілості...»

Саме ж «ташкентство» Щедрін мислив і в конкретному, і в розширювальному значенні; «Ташкент, як термін географічний, є країна, що лежить на південний схід від Оренбурзької губернії (...) Як термін абстрактний, Ташкент є країна, що лежить усюди, де б’ють по зубах і де має право переказ про Макара, який телят не ганяє». (Того ж таки 1872 року, коли Щедрін закінчив «господ ташкентцев», кубанський український літератор Василь Мова-Лиманський пише своєму колезі в Україну: «…Катеринодар тепер не те, чим був він хоча б років п’ятнадцять тому. Корінне населення майже все витіснене адміністративними заходами в станиці, а на його місце оселилася всяка наволоч із далеких губерній як міщани та покидьки російського чиновництва, все, що було найпаскуднішого в чиновному світі інших кінців імперії, все, що не годилося ні на що в інших місцях, залучене сюди як цивілізуючий елемент. Це ташкентці в найгіршому значенні цього слова».

Салтиков-Щедрін вважає за потрібне спеціально зупинитися на питанні: чому ташкентець — це переважно дворянський синок (як, утім, і цілком доходжалий дворянин): «...Не тому, щоб у дворянстві фаталістично нагромаджувалися елементи всілякого ташкентства, а тому, що стан цей досі був єдиним діючим і, отже, мимоволі являв собою розсадник усього, що так чи інакше мало можливість виявити себе». Знаменне пояснення! Варто згадати про нього, спостерігаючи широкий спектр діячів сучасності, які вийшли з відомої політичної партії та її надійного помічника серед підростаючого покоління. І чи не тому значна частина цих вихідців цілком щиро плутає «державотворчість» із ташкентством — у його модернізованому вигляді?

«Митрофанство» і «русская талантливость»

Таким чином, «ташкентство» у Щедріна безпосередньо пов’язане з іншими явищами російського життя — в першу чергу з «митрофанством» і з горезвісною «русской талантливостью», і він дає глибокий соціально-психологічний аналіз цих явищ у їхній сукупності.

«Митрофанство» — це, звичайно ж, похідне від фонвізінського «недоростка» Митрофанушки, вихованого в переконанні, що арифметика йому не потрібна — прибутки прикажчик порахує, географія не потрібна — візник допровадить куди слід — і т.д. Але «митрофанство» — і щось значно ширше й суспільно значиміше. Сучасний Щедріну Митрофанушка не такий унікальний та одіозний. Він нерідко вишколений і блискучий, вправно грасирує по-французькому, галантний з дамами тощо, але щодо позитивних знань і громадянських уявлень — усе той-таки Митрофанушка. Щедрін не міг залишатися байдужим до того, що зі спеціальних навчальних закладів для дворянської молоді виходять здебільше бовдурі, винахідливі на предмет кафешантанів та кокоток, але позбавлені як необхідних знань, так і інтересу до суспільно корисної діяльності.

Певна річ, «митрофанство» в цій своїй якості знаходило підкріплення в специфічній «російській талановитості» — готовності братися, за наказом начальства, за будь-яку справу з упевненістю, що наказу начальства цілком достатньо для успіху. «Міра талановитості російської людини» така, що «коли ми й не винайшли пороху, то це означає, що нам не було того наказано; якщо ми не випередили Європу на поприщі суспільного й політичного устрою, то це означає, що й на цей предмет ніяких розпоряджень не надійшло. Ми не винні. Накажуть — і Росія завтра ж укриється школами й університетами; накажуть — і освіта, замість шкіл, зосередиться в поліційних управах. Куди завгодно, коли завгодно і все, що завгодно».

«Буде хочешь отечество подкузьмить, призови
на помощь мерзавцев»

Ця державотворча істина далася «ретивому начальнику» (в «Современной идиллии») не зразу і нелегко. Правда, воно і здавна «поміж начальниками таке правило було: старатися якомога більше шкоди зробити, а вже з цього само собою згодом користь станеться». Заповзятий начальник цим правилом і керувався, але зрештою переконався, що до «справжньої шкоди» так і не дійшов. Тоді й згадав він ось ту рятівну формулу, яку ще в дитинстві утовкмачував йому в голову гувернер-француз (певно, вольтер’янець — на них була тоді мода в Росії). Отож покликав начальник «мерзотників» і мовить їм:

«— Повідайте, мерзотники, в чому, по-вашому, справжня шкода полягає?

І відповіли йому «мерзотники» одностайно:

— Аж доти, на нашу думку, справжньої шкоди не вийде, допоки наша програма вся, в усіх частинах виконана не буде. А програма наша ось яка. Щоб ми, мерзотники, говорили, а інші щоб мовчали.

Щоб наші, мерзотників, витівки і пропозиції приймалися негайно, а інших бажання щоб залишалися без розгляду.

Щоб нам, мерзотникам, жити було принадно, а іншим усім щоб ні дна ні покришки не було.

Щоб нас, мерзотників, пестили й голубили, а інших усіх у кандалах тримали.

Щоб нами, мерзотниками, зроблена шкода за користь уважалася, а іншими всіма коли б і користь була принесена, то вона б за шкоду вважалася.

Щоб про нас, про мерзотників, ніхто й слова сказати не смів, а ми, мерзотники, про кого здумаємо, що хочемо, те й гавкаємо!

Ось коли все це неухильно виконане буде, тоді й шкода справжня вийде».

Тут ми бачимо типовий щедрінський прийом: оголення сутності певного явища, «звільнення» його від показних форм самовиявлення на користь адекватності. «Мерзотники» говорять у нього не так, як говорили й говорять вони насправді, а так, як мали б говорити, щоб бути відповідними самим собі, своєму, сказати б, пасіонарному заряду.

Зрозуміло, що і в часи Салтикова-Щедріна, й пізніше «мерзотники» не були такі відважні, щоб назвати свою партію партією мерзотників. Так що у нього мова не про номінацію, а про авангардну одержимість відповідних осіб в ім’я досягнення священної мети (особистої, кланової, станової, класової, національної, інтернаціональної, зрештою якої завгодно). Така одержимість прикрашала всю історію людства, — і «мерзотники» творили її не меншою мірою, ніж герої. ХХ століття продемонструвало це з переконливою очевидністю, немовби спеціально підтверджуючи великий дар провидіння у Салтикова-Щедріна.

Р.S. Вже написавши це, я мав нагоду ознайомитися з копією листа читача до газети «Постукрaинская правда». У мене немає стопроцентної впевненості в тому, що така газета вже існує, хіба що на випередження історії, — але в достеменності листа не сумнівався б і сам Щедрін. Цитую його дослівно, зберігаючи стилістичні та орфографічні особливості тексту, як того вимагає автентичність.

«В газету
«Постукраинская правда»

Шановные господа-товарищи!

От имени своих соседей, жителей хутора Хрущи, хочу поблагодарить действующую владу за то, что накануне демократических выборов нам установили в каждой хате японские телевизоры с космистическими антеннами. Теперь мы можем ежедневно смотреть «Бедную Настю», фильмы для настоящих мужчин и настоящих женщин (настоящих женщин у нас пока нет, а настоящий мужчина был, Федька Самоделковый; правда, его за мокрое дело спрятали), можем слушать Верку и Филю. Благодаря телевизору воспрянули не только наши эстетические, но и гражданские чувства, смотревши новости — и по интернационалке, и по тому, что все один да один. Особенно доволен наш старый учитель истории Иван Петрович. Я, говорит, только из учебников знал, а теперь слушаю каждую неделю и попа Гапона, и Азефа, да, говорит, и про Зубатова догадываюсь. Ну, попа Гапона мы знаем, а остальных не ведаем. Но Иван Петрович радуется как ребенок, очень возбуждается и кричит: «Ребята! Не Москва ль за нами... Мы клятву верности давали...» Говорит, такая песня была. А это к тому, что ни в коем случае нельзя допустить так называемого Виктора Андреевича Ющенка. Любой ценой! Хорошо, что на телевидении знают, кто он таков, и каждый вечер народу рассказывают, а то и утром. А еще жалуются, что их, нашу Украину, на телевизор не пропускают. Да вранье. Как включиш — только и видиш: там государственный спецКАМАЗ сбили, там двери взломали, там ограбили, а бьют — не дай бог, кто под руку попадет — водителя так водителя, милиционера так милиционера, судью так судью, прокурора так прокурора, скоро до самых-самых доберутся. И управы на них нет. Я прямо удивляюсь. Ну, хорошо, им все можно — они нашисты. А вы, вашисты, куда смотрите? Боитесь? Да дайте вы тому парню, что высокий, с усами — сразу видно, наш казак — дайте ему не паршивенький бронетранспортерчик с сотней только что практикующих ребят, а полноценную боевую дивизию с машинами залпового огня. Да он вам в два счета порядок наведет! и не бойтесь, вас он не тронет. Беритесь за ум, пока не поздно. Иван Петрович прав: отступать некуда. За нами Москва.

Пока что с уважением, Семен Петрович Нетудыхатченков, житель хутора Хрущи.

Да, вот еще что, чуть не забыл. Мы по праву стыдимся названия своего хутора. Не знаем, что такое хрущи, их у нас не заведено. Говорят, это когда-то занесли западенцы с поляками. А западенцы, как пояснил депутат на Верховной Раде, это не украинцы, не доросли еще до нас. Отже, во имя… (не розбірливо. — Ред.) просим переименовать нас в хутор Комары. Они у нас есть, и у наших соседей, общие, летают без виз, не то что какие-то заморские хрущи.

Опять с уважением, Семен Петрович Нетудыхатченков.)

Еще, чуть не забыл. Мой сосед Карпо, наш местный националюга, все недоволен: «Опять кланяться в Москву полетели». А как же он думает: кому кланяться? Председателя Мао нет, Фидель хорош мужик, но далеко. Или, говорит: «Наши политики як звири, в горло один другому вцепится и не отпустит, пока не загрызет». А я считаю: правильно! Ведь решается судьба! За нами… ну да ладно… В бой! В рукопашную!

Ваш корреспондент.

Р.S. Если опубликуете письмо, сразу пришлите мне охрану, а то «наша Украина» так это дело не оставит.

Ваш корреспондент.

Р.S.S. Только что мне выделили персональный Е-mail: Kievcenter@нетуды».

«Куда делось наше молодое поколение»

Це — далеко не останнє з питань, які хвилювали Щедріна. Його Глумов, посилаючись на власні обширні спостереження, доводить, що суспільство формує молодь відповідно до своїх потреб, стосовно до того «напряму», який у ньому в цей час панує: «Якщо в суспільстві панує смак до військових вправ — діти марширують, грають у солдатики і б’ють у барабани; якщо суспільство заклопотане тільки зміцненням суспільної безпеки — діти фіскалять, обмовляють тощо; коли в суспільство проникає прагнення перевірити авторитети, які досі керували ним, — діти починають пояснювати батькам, що ті походять від мавп». Час же, про який ішлося, на загальну думку — «не час широких завдань». Звідси й апатія молоді. Зрештою оповідач змушений погодитися з Глумовим у тому, що «немає молодого покоління. Є адвокати, є земські діячі, є літератори, шевці, золотарі, виробники — все, що завгодно, за винятком «молодого покоління»!» Тобто, будь-яка своєю чисельністю сукупність особин молодого віку аж ніяк не є ще молодим поколінням — соціальною групою, що усвідомила своє місце в житті, свої інтереси й виробила певну позицію у влаштуванні свого буття й у відносинах до успадкованого нею суспільства.

Численні дебати про молоде покоління, звичайно ж, не випадкові у творах Салтикова-Щедріна. Він з гіркотою спостерігав утрату тих ідеалів, у плідність яких вірив (не раз сердито заперечував він тим, хто зверхньо відгукувався про «утопії» покоління ідеалістів, — стверджуючи, що утопія дає закваску духовному життю, без неї жиріють і суспільство, і людина). Але його претензії до молоді — зовсім іншого роду, ніж нападки реакційної преси. Від них він ладен був молодь боронити. Адже якщо й залишалися в нього якісь надії на майбутнє Росії, то вони були пов’язані саме з тими «хлопчаками», яких паплюжили чиновні й самодіяльні реакціонери. Щедрін підхоплює ці лайливі означення, які реакція надавала «зухвалим» елементам молоді: «хлопчаки» («мальчишки»), «свистуни» (це останнє за назвою ненависного їй, реакції, сатиричного журналу «шістдесятників», у якому активно співпрацював Щедрін, — «Свисток»).

«Ежедневное рассмотрение
девицы Гандон»

Це — один із способів відвернення молоді від шкідливих політичних напрямів думки та прищеплення їй благонадійності, які пропонував титулярний радник Іван Філоверитов у своєму проекті «О необходимости оглушения в смысле временного усыпления чувств» («Дневник провинциала в Петербурге»). (Дівиця Гандон — одна з модних тоді в Петербурзі шансонеток, щось на зразок сучасних секс-бомб). На відміну від оглушування фізичного, неприйнятного для гуманного суспільства, Іван Філоверитов пропонував оглушування розумове й моральне, яке, на його думку, не суперечить лібералізму й цілком узгоджується з «ідеями сучасного людинолюбства». Мало не персоналіст, він сповнений глибокої поваги до людської особистості: «Він дивився на людське життя, як на дорогоцінний дарунок творця, і тому казав: живи, але пребудь назавжди дурнем». Крім «розглядування дівиці Гандон», корисно «залучити молодих людей до читання сонників», або «витверджування абетки» Таута, або вивчення ефіопської мови. Таким чином, «розум їхній буде дрімотствувати, але дрімотствувати діяльно», дрімотство буде не вимушеним, а щирим. Таке гуманне і високоморальне оглушування дуже необхідне в епоху реформ. Бо що таке реформа? — питає Філоверитов і відповідає: «Реформа є така дія, яка людським пристрастям надає нового лету». А щоб цьому летові поставити розумну межу, треба облагородити пристрасті. У пропонованих реформатором вправах «братимуть участь пристрасті, але пристрасті рятівні».

Цей, можна сказати, пілотний проект титулярного радника Філоверитова, помимо деякої своєї наївності, на ціле століття випередив різні ноу-хау маскульт-упорядників пізніших «суспільства масового споживання», «постіндустріального», «інформаційного» та інших суспільств. Звичайно ж, бідний титулярний радник не міг собі й уявити тих масштабів «щоденного розглядання дівиці Гандон», які — з огляду на появу цілих орд секс-бомб, у всеозброєнні сіліконовим інструментарієм, — завдяки телебаченню та масовій пресі, не кажучи вже про спеціальні елітарні видання, дають можливість будь-якому громадянинові планети Земля «дрімотствувати діяльно». Не міг він передбачити й того, що на зміну совковості прийде єврожлобство, яке з усіх досягнень європейської цивілізації засвоїло тільки сучасні аналогії «щоденного розглядання дівиці Гандон»; на зміну «гомо совєтікусу» прийде «гомо продвинутус» — це у нас. А «у них» — що ж... по-моєму, останній із «совків» був усе-таки набагато ближчий до роду людського, ніж, скажімо, вславлена депутатка італійського парламенту, яка зневажила навіть захисні засоби біблійної Єви і сповна реалізувала свою свободу перед очесами колег-депутатів (чи не позаздрили вони своїм далеким предкам — сенаторам Давнього Риму, яких імператор Калігула піддав усе-таки більш стерпному випробуванню?); ніж та естрадна лахудра, що демонструвала світові брильянтовий хрест на самодостатніх персах; ніж та вишколена для високої служби дамеса, яка роками зберігала спідню білизну зі слідами доторків свого президента, — не для того, щоб краще утримати хвилюючий спогад, а щоб виждати момент: відкупись! І т.д., і т.п. Тим більше не міг він уявити силу-силенну інших способів «оглушування» — від мордобійних кіносеріалів до публічного штовхання носом апельсина на далеку дистанцію на предмет жаданого потрапляння до Книги рекордів Гіннесса. Але сама ідея «оглушування» задля досягнення «діяльного дрімотствування» — належить йому, титулярному радникові Івану Філоверитову, який обігнав свою епоху. Це ще раз підтверджує давно відому багатьом щедрінську істину, що «Россия, по обширности своей, и сама другим преподать урок может».

Пошехонське оп’яніння
і протверезіння

Своєрідною аналогією до Глупова була у Салтикова-Щедріна Пошехонь («Пошехонские рассказы», «Недоконченные беседы» та ін.). Це, можна сказати, заземленіший, звичніший, рутинніший Глупов. Життя тут точилося спокійніше, млявувато; градоначальники тут також не переводилися, але володіли, сказати б, меншою креативністю, відповідно до очевидного провінційного статусу. Так що коли один із них, Язвилло, «питався в начальства благомилостивого дозволу на зриття міста Пошехонья дощенту» (глуповські градоначальники дозволів не потребували, вони діяли як верховна влада і по суті її уособлювали), — то дозволу не дістав.

Але якось «настав момент, коли освіта, обійшовши всі закутки Російської імперії, торкнулася й Пошехонья». Почала виходити газета «Самотній пошехонець», яка втокмачувала обивателям ази гуманності, пояснювала користь благонадійності (благонадійними визнавалося лише тих громадян, які, «бувши вдоволені визначеною їм часткою, благополучно під захистом начальницьких приписів спочивають») і згубність неблагонадійності (неблагонадійні — ті, хто «з лінощів, п’янства, недбалості або неробства бувши приведені у смуток, замість того, щоб уживати заходів до власного виправлення, і далі заздрісним оком вожделіють» і таким чином не визнають святості власності).

Іронічні відсилання до наукових та літературних авторитетів — улюблений прийом Щедріна. У цьому випадку сіль відсилання в тому, що на місці колишнього вічового майдану, «за порадою «московських курантів», збудовано було дім для розправи, з відповідною каланчею». Каланча у Щедріна — незмінний організуючий центр життєвого простору російських міст і сіл. Вона ж — і осереддя адміністративної влади, місце докладання творчої енергії градоначальників та справників («Отсель грозить мы будем Шведу...» — декламує з висоти каланчі справник у «Недоконченных беседах»).

Отож зібралися пошехонці коло каланчі і «стояли у великому спантеличенні». Спантеличення полягало в тому, що відчували вони велику кривду, але «що привело цю кривду і як від неї одв’язатися — сказати не вміли». Довго вони так стояли у спантеличенні, чекаючи, «чи не розтулить хто рота». Але смільчаків як не знаходилось, так і не знаходилось. «І чим сумирніше поводилися пошехонці, чим глибше вони тверезішали, тим дужче визрівало в них переконання, що саме в цьому «народоправство» і полягає». Городничий, штабс-капітан Мазилка, побачивши мовчазний бунт, спершу — як це зазвичай і буває, — злякався, забився у дальню комірчину й зачинився на ключ. Але потім, зрозумівши ситуацію, узяв її під контроль і обдав «вічевих людей» водою з пожежної кишки (уже згаданий, постійно відзначуваний Щедріним, улюблений спосіб діалогу влади з народом, свого часу не менш ефективний, ніж теперішні водомет і сльозогінні гази).

Щедрін не глузує з бідних пошехонців. За його ґротеском — почуття жалю. Одверто ж вимовилося воно (що не часто буває у Щедріна) в заключних сторінках «Пошехонских рассказов» (власне, у фіналі оповідання «Фантастическое отрезвление») — у сцені похорону «зловмисника» Івана Рижого, зрадженого своїми земляками, — коли «натовп» на кладовищі «наскрізь пройняв якийсь безіменний біль»: підсвідоме відчуття колективної провини і сум’яття перед неясністю прийдешнього. Це вже голос не сатирика, а співчутливця…

Співчуває Щедрін і тоді, коли роздумує про причини невдач боязких потягнень до справедливості, як-от у пошехонців. Власне, в боязкості цих намірянь і полягає головна причина. А складова частина цієї боязкості — неозначеність «кривди» (це, в даному випадку, — аналогія до тієї неясності «діла», тієї відсутності «ідеалу», про які Щедрін говорить в інших творах, стосовно інших соціальних колізій). Ще одна важлива причина — «особисті репресалії» у пошехонців: так у «Недоконченных беседах» називається схильність пошехонців до чвар та уїдання один одного; «безплідно-самоїдський напрям», що закономірно призводить до зради один одного в надії виправдатися перед розгніваним і переможним начальством.

І, нарешті, причина всіх причин — горезвісне «довготерпіння», ненависне Салтикову-Щедріну так само, як і Чернишевському, і всій когорті борців за свободу свого народу.

Закінчення буде